Наше серце - Сторінка 21

Хіба ж не їздить вона в найхолод-ніші дні у відкритій кареті, щоб виставити напоказ свої туалети? Ах, тепер усі вони такі".

Він дивився на неї, таку спокійну супроти нього. І знав: за тим чолом, за тим маленьким коханим чолом, була одна думка, як би перервати побачення, бо воно робилося занадто вже обтяжливим.

Невже існували, невже існують на світі жагучі жінки? Жінки, що їх вражає чуття, що мучаться, плачуть, віддаються з захватом, обіймають, пестять і воркують, що кохають так само тілом, як і душею, виявляють любов словами і поглядами, жінки з палким серцем, пестливою рукою, що зважуються на все, бо кохають, і йдуть, чи то вдень, чи вночі, незважаючи на переслідування й погрози, безстрашні й трепетні, йдуть до того, хто візьме їх у свої обійми, а вони нетямляться й знемагають від щастя?

Ох, яке страшне таке кохання, що ним тепер він скутий: кохання без виходу, без кінця, без утіхи і без тріумфу, виснажливе, розпачливе, неспокійне; кохання без ніжності й захоплення, що викликає лише передчуття й розчарування, муку й сльози і дає пізнати екстаз поділених пестощів лише в нестерпучому жалі за поцілунками, яких не можна пробудити на устах холодних, безплідних і сухих, як мертве листя.

Він дивився на неї, чарівну в сукні, прикрашеній перами, яка щільно облягала стан. Чи не є ті вбрання — заздрісні сторожі, кокетливі й дорогоцінні перешкоди, що закривають і таять від нього його коханку, — тими лютими ворогами, яких ще важче подолати, ніж саму жінку?

— У вас чудова сукня, — мовив він, не бажаючи говорити про те, що його мучить.

Вона відповіла всміхаючись:

— А ось побачите, яка буде ввечері.

Потім вона кашлянула кілька разів підряд і сказала:

— Я зовсім застуджусь. Відпустіть мене, мій друже. Сонце скоро знов засвітить, і я так само.

Він не став наполягати, знесилений, розуміючи, що тепер уже ніщо не в змозі перемогти байдужості цієї істоти, позбавленої пориву, що все скінчено, треба покинути і покинути навіки сподівання, не чекати більше ні схвильованих слів від оцих спокійних уст, ні вогню від цих холодних очей. І раптом у ньому зродилося несамовите бажання позбутися її нестерпного панування. Вона розіп'яла його на хресті; він сходив кров’ю, а вона дивилася, як він конає, не розуміла його страждання і навіть раділа,

що він мучиться через неї. Але він відірветься від цього смертного стовпа, залишаючи на ньому шматки свого тіла, клапті шкіри і все своє розшарпане серце. Він утече, як звір, смертельно поранений мисливцями, він сховається десь у глушині, і там, можливо, його рани загояться, і він почуватиме лише глухий біль, що від нього аж до самої смерті здригається скалічена людина.

— Що ж, прощавайте! — промовив він.

Її вразив його смутний голос, і вона поправила:

— До вечора, мій друже.

Він проказав і собі:

— До вечора… прощавайте.

Потім провів її до хвіртки, а повернувшись, сів сам коло вогню.

Сам! Як холодно, справді! І як сумно! Кінець! Ох, яка страшна думка! Кінець сподіванкам, чеканню, мріям про неї і тому сердечному полум’ю, завдяки якому ми живемо справжнім життям на цій похмурій землі, як палають веселі вогнища, запалені темного вечора. Прощавайте, ночі, проведені в самотньому зворушенні, коли він майже до світанку ходив по своїй кімнаті, думаючи про неї, і пробудження, коли він говорив сам собі, розплющуючи очі: "Сьогодні я побачу її в нашому будиночку".

Як він її кохав! Як він її кохає! Як то тяжко буде зцілитися від цього і як багато піде на це часу! Вона пішла, бо їй було холодно! Він усе ще бачив її перед собою, бачив її, як живу, і вона дивилася на нього й чарувала, чарувала, щоб дужче розкраяти йому серце. О, як влучно вона його вразила! Вразила наскрізь одним-єдиним ударом! І він відчував той біль: тепер це вже давня рана, роз’ятрена, тоді перев'язана нею, а тепер уже невигойна, бо вона вгородила в неї, немов ножа, свою згубну байдужість. Він відчував навіть, як кров з пораненого серця точилася в його нутрощі, наповнюючи його тіло, підступала до горла й душила його. Тоді, затуливши руками очі, немов для того, щоб сховати від себе самого це безсилля, він заплакав. Вона пішла, бо було холодно! А він пішов би голий по снігу, аби тільки зустрітися з нею. Він кинувся б з високого даху, аби тілки впасти їй до ніг. Йому згадалася давня історія, обернута на легенду і зв'язана з горою "Двох коханців", повз яку проїжджають дорогою на Руан. Одна дівчина на догоду жорстокій забаганці свого батька, що не погоджувався віддати її за коханого, поки вона не донесе свого нареченого на вершину крутої гори, дотягла його

туди, доповзла на руках і на колінах і тут же вмерла. Отож кохання тепер тільки легенда, придатна лише на те, щоб про неї співати у віршах і розказувати в брехливих романах?

Хіба його коханка не сказала йому під час одної з їхніх перших зустрічей фразу, що завжди йому згадувалася: "Сучасні чоловіки не кохають теперішніх жінок так глибоко, щоб справді страждати через них. Вірте мені, я знаю і тих, і тих". І якщо вона помилилася в ньому, то зовсім не помилилася в собі, бо ще додала: "У всякому разі, попереджаю вас, що сама я не здатна закохатися ні в кого…"

Ні в кого? Чи то ж напевне так? В нього — ні. Він у цьому тепер упевнений, але в когось іншого?

Чому вона не могла його покохати? Чому?

Тоді думка, що його життя не вдалося, думка, що вже давно напосідала, пригнітила його. Він нічого не звершив, нічого не досяг, нічого не добився, нічого не подолав. Мистецтва вабили його, але він не знайшов у собі ні відважності цілковито віддатися котромусь із них, ані тієї настирливої упертості, яка необхідна, щоб перемогти. Ні разу успіх не втішив його, ні разу захват перед чимось прекрасним не додав йому шляхетності і величі. Єдине його могутнє зусилля — завоювати жіноче серце — так само не вдалося, як і інші. Зрештою він тільки невдаха, та й годі.

Він усе ще плакав, затуливши обличчя руками. Сльози спливали по щоках, змочували йому вуса, солили уста.

І гіркота їх ще збільшувала його жаль і розпач.

Коли він підвів голову, то побачив, що вже темно. Він ледве встиг заїхати додому й переодягнутися, щоб іти до неї на обід.

VII

Андре Маріоль приїхав до пані Мішель де Бюрн перший. Він сидів і розглядав навкруги себе ці стіни, речі, шпалери, дрібнички, ці меблі, що стали йому дорогі, бо належали їй, ці звичні для нього кімнати, де він познайомився з нею, де знайшов її і знову знаходив стільки разів, де навчився її любити, де помітив у своєму серці кохання і почував, як воно зростає день у день, аж до години марної перемоги. З яким запалом чекав він її, бувало, в цьому кокетливому куточку, створеному для неї як чудове обрамлення цієї надзвичайної істоти! І який знайомий йому був запах цієї вітальні, цих тканин — ніжний запах ірисів, благородний і простий! Тут він стільки часів трепетав від чекання, стільки разів тремтів від надії, тут спізнав стільки хвилювання і, наприкінці, стільки мук. Немов прощаючись із другом, стискав він бильця широкого крісла, де він так часто сидів, розмовляючи з нею, і милуючись її усмішкою, й упиваючись її голосом. Йому хотілося б, щоб ніхто не входив, навіть вона, хотілося б просидіти тут самому цілу ніч, думаючи про своє кохання, так, як сидять коло постелі умерлого. А на світанку він пішов би надовго, може, назавжди.

Двері відчинилися. Вона ввійшла і рушила до нього, простягти руку. Він опанував себе і нічим не зрадив свого хвилювання. То була не жінка, а живий букет немислимої краси.

Пояс із гвоздик оперізував її стан і, в’ючись, спадав аж до ніг. Оголені руки й плечі були обвиті гірляндами з незабудок і конвалій, а три чарівні орхідеї ніби виходили з її лона, й рожево-червона плоть цих надприродних квіток, здавалося, пестила її білу шкіру. Біляве волосся було всипане емалевими фіалками, а в них сяяли дрібненькі діаманти. Інші діаманти тремтіли на золотих шпильках, сяючи, як роса, серед запашної оздоби її корсажа.

— У мене буде мігрень, — мовила вона. — Ну що ж, зате це мені личить.

Вона пахтіла, як весняний сад, була свіжіша за свої гірлянди. Андре дивився на неї засліплений і думав, що обняти її в цю хвилину було б таким самим варварством, як потоптати пишний квітник. Отже, тіло сучасних кокеток лише об’єкт для прикрас, лише річ для вбирання, а не для кохання. Вони подібні до квіток, до пташок, подібні до безлічі інших речей так само, як до жінок. їхні матері, жінки минулих поколінь, вдавалися до кокетства, підкреслюючи цим красу, але передусім намагалися подобатися безпосередньо знадою тіла, природною чарівністю своєї грації, непоборним потягом, який збуджує в самцеві жіноче тіло. Тепер же кокетування затулило собою все: штучність стала головним засобом і водночас метою, бо ж до них удаються навіть не стільки для того, щоб скорити чоловіків, як для того, щоб підстьобувати їхні ревнощі.

Для кого ж призначається це вбрання? Чи для нього, коханця, чи для перемоги над княгинею де Мальтен?

Двері відчинилися: повідомили про її приїзд.

Пані де Бюрн кинулася до неї і, весь час дбаючи про свої орхідеї, поцілувала її напіврозтуленими устами, з гримаскою ніжності. То був милий, жаданий поцілунок, подарований від щирого серця.

Маріоль здригнувся. Жодного разу вона не бігла до нього з такою поривчастою радістю, ніколи не цілувала його так; думка його зробила різкий стрибок, і він розпачливо сказав собі: "Ці жінки уже не для нас".

Прийшов Масіваль, а слідом за ним пан де Прадон, граф фон Бернгауз, потім Жорж де Мальтрі, сяючи англійським шиком.

Чекали тільки Ламарта й Предоле. Коли заговорили за скульптора, всі голоси злилися в одностайній хвалі.

"Він воскресив красу, відновив утрачену традицію Відродження й додав до неї щось нове — цілковиту щирість". На думку пана Жоржа де Мальтрі, він досяг надзвичайного, відтворюючи гнучкість людського тіла. Ці фрази ось уже два місяці повторювалися по всіх вітальнях, переходячи з уст в уста.

Нарешті прийшов сам скульптор. Усі були вражені. То був огрядний чоловік невиразного віку, з селянськими плечима й великою головою, він мав різкі риси обличчя, великий ніс, м’ясисті губи, у волоссі й бороді сріблилася сивина. У нього був вигляд боязкий і збентежений. Він якось незграбно відстовбурчував лікті,— мабуть, тому, що мав величезні руки, які стирчали з рукавів.