Наше серце - Сторінка 26

То принести вам вермуту, пане?

— Так, панночко, і скажіть кухареві чи куховарці, щоб вони приготували обід краще.

— Усе буде гаразд, пане.

Вона вийшла, залишивши його самого.

Він спустився до садка і влаштувався у альтанці, куди йому й подали вермут. Там він пробув до вечора, слухав, як свистав у клітці дрізд, та дивився, як часом проходила маленька служниця. Вона кокетувала й хизувалася перед ним, бо зрозуміла, що припала йому до вподоби.

Він пішов, як і напередодні, звеселілий від шампанського, але темрява та нічна прохолода швидко розігнали легке сп’яніння, і непереможний смуток знову ввійшов у його душу. Він думав: "Що я робитиму? Чи залишитися тут? Чи я надовго засуджений тягти це гірке життя?" І заснув дуже пізно.

Другого дня він колихався знов у гамаку, рибалка все закидав свою сіть, і Маріолеві спало на думку й собі порибалити. Крамар, що продавав вудки, дав йому вказівки щодо цього спокійного спорту і навіть узявся керувати його першими спробами. Маріоль прийняв його послугу, та з дев’ятої години аж до полудня з великим старанням і напруженням спіймав лише три маленькі рибки.

Поснідавши, він знову пішов у Марлот. Чого? Щоб як-небудь згаяти час.

Маленька служниця, побачивши його, засміялася.

Він і собі всміхнувся, його вабила її привітність, і він спробував зайти, з нею в розмову.

Вона говорила ще вільніше, ніж напередодні. Звали її Елізабет Ледрю.

її мати, хатня швачка, торік померла, тоді батько, рахівник, завжди п’яний і без посади, кудись зник, бо жив на жінчині та доччині заробітки, а тепер дівча, хоч і шило цілий день у своїй мансарді, не могло заробити само на двох. Її змучила та одноманітна праця, і вона стала служницею в ресторані та й пробула там рік. Вона вже почувала себе втомленою, і в цей час господар от елю "Коро" в Марлоті, якому вона прислужувала, запросив її на літо разом з двома іншими дівчатами, що приїдуть трохи пізніше. Цей господар, безперечно, вмів приваблювати гостей.

Розповідь припала до душі Маріолеві. Він уміло розпитував дівчину, обходячись з нею, немов з панночкою, і вивідав у неї багато цікавих подробиць про сумне й нужденне життя сім’ї, розореної п’яничкою. Вона ж, істота покинута, безпритульна, самотня і все ж весела, бо молода, почуваючи щиру цікавість цього незнайомця та його живу уважність, була з ним одверта, розкрила всю свою душу, бо її поривів не могла стримувати так само, як і своєї проворності.

Коли вона замовкла, він спитав:

— І… ви будете служницею все життя?

— Не знаю, пане. Хіба ж я можу вгадати, що зо мною станеться завтра?

— Але ж треба думати про майбутнє.

Легка тінь стурбованості лягла на її обличчя, але швидко зникла. Вона відповіла:

— Я візьму те, що мені випаде на долю. Що буде — то буде!

Вони розійшлися добрими приятелями.

Він знову прийшов за кілька днів, потім ще раз, а далі почав приходити часто. Його невиразно приваблювала простодушна розмова з самотньою дівчиною, її вільна балачка трохи розвіювала його смуток.

Але вечорами, вертаючись до Монтіньї і думаючи про пані де Бюрн, він зазнавав страшних нападів розпачу. На світанку йому трохи легшало на душі, але коли наставала ніч, на нього знов находили дикі ревнощі та жаль, що краяв серце. Він не діставав ніяких вістей. Він сам нікому не писав, і йому ніхто не писав. Він нічого не знав. І ось, вертаючись самотою в темряві, він уявляв собі розвиток зв’язку між своєю недавньою коханкою та графом фон Бернгаузом. Ця невідчепна думка щодня все більше переслідувала його. "Цей, — думав він, — дасть їй саме те, чого вона хоче: він буде добропорядним світським коханцем, постійним, не надто вимогливим, цілком задоволеним і підлещеним тим, що став обранцем такої чарівної й тонкої кокетки".

Він порівнював графа з собою. Бернгауз, напевне, не матиме тієї хворобливої чутливості, тієї втомливої вимогливості, тієї несамовитої жадоби взаємних пестощів, що знівечили їхню любовну згоду. Як людина світська, гнучка, обережна й стримана, він удовольниться малим, бо, очевидно, теж не належить до породи палких людей.

Прийшовши якось у Мар лот, Андре Маріоль побачив у другій альтанці отелю "Коро" двох бородатих молодиків, у беретах, з люльками в зубах.

Господар, товстун із веселим обличчям, зараз же вийшов

привітати його, бо почував до цього вірного відвідувача зовсім не безкорисливу прихильність. Він сказав:

— А в мене від учорашнього дня двоє нових гостей, двоє живописців.

— Оті пани?

— Так, вони вже знаменитості: отой, менший, одержав торік другу медаль.

І, розказавши все, що знав про ці новоявлені таланти, він запитав:

— Що ви хочете сьогодні пити, пане Маріоль?

— Пришліть мені, як завжди, пляшку вермуту.

Господар пішов.

З’явилася Елізабет, несучи на таці склянку, карафку й пляшку. Один із художників одразу ж гукнув:

— Ну що ж, мала, ми все ще гніваємось?

Вона нічого не відповіла, а коли підійшла до Маріоля, то він помітив, що очі в неї червоні.

— Ви плакали? — запитав він.

Вона відповіла просто:

— Так, трохи.

— Що ж сталося?

— Оті двоє панів погано поводилися зі мною.

— Що ж вони зробили?

— Вони прийняли мене за якусь…

— Ви поскаржилися господареві?

Вона сумно знизала плечима.

— Ох пане!.. Господар… Господар… Знаю я його, тепер… нашого господаря!

Маріоль, схвильований і трохи роздратований, сказав їй:

— Розкажіть мені все.

Вона розказала, як брутально й настирливо чіплялися до неї новоприбулі квачомази. Потім знов заплакала, не знаючи, що їй тепер робити, покинутій у цій стороні, без опіки, без підтримки, без грошейг без допомоги.

Маріоль зненацька запропонував:

— Хочете стати до мене. на службу? Вам буде в мене непогано… А коли я повернуся до Парижа, ви вчините, як вам до вподоби.

Вона запитально подивилася просто йому в очі. Потім раптом сказала:

— З великою охотою, пане.

— Скільки ви тут одержуєте?

— Шістдесят франків на місяць. — І, занепокоївшись, додала: — Крім того, чайові: усього десь франків з сімдесят.

— Я платитиму сто франків.

Вона здивовано проказала:

— Сто франків на місяць?

— Так. Ви згодні?

— Ще б пак!

— Ви будете тільки подавати на стіл, доглядати мої речі, білизну й одежу і прибирати кімнату.

— Розумію, пане.

— Коли ви прийдете?

— Завтра, якщо дозволите. Після того, що сталося, я звернуся до мера і піду хай би там що.

Маріоль дістав з кишені два луїдори і, даючи Тй, сказав:

— Оце вам завдаток.

Обличчя її осяяла радість, і вона рішуче промовила:

— Завтра перед полуднем я буду у вас, пане.

II

Другого дня Елізабет з’явилась у Монтіньї: за нею йшов селянин, везучи її валізу на тачці. Маріоль позбувся однієї з своїх бабусь, щедро її винагородивши, і нова служниця оселилася в кімнатці на другому поверсі поруч із куховаркою.

Коли вона стала перед своїм господарем, то здалася йому трохи іншою, ніж у Мар лоті: не такою жвавою, соромливішою, тепер вона зробилася його служницею, тоді як там,* під зеленим шатром у садку ресторану, вона була ніби його скромною приятелькою.

Він розказав їй коротко, що вона має робити. Вона вислухала дуже уважно, влаштувалася й взялася до роботи.

Минув тиждень, не принісши в Маріолеву душу значних змін. Він лише помітив, що почав рідше виходити з дому, бо вже не мав причини ходити до Марлота, і дім здавався йому тепер не таким сумним, як спочатку. Гострота його жалю трохи стихла, як стихає все, але замість того вогню в ньому зародився непереможний смуток та глибока туга, схожа на повільну й затяжну недугу, що іноді доводить до смерті. Вся його колишня жвавість, уся допитливість його розуму* весь інтерес до тих речей, що досі цікавили та тішили його, вмерли в ньому. А замість них з’явилася нехіть до всього і непереможна байдужість, що позбавляли його навіть сили піднятися з місця й погуляти. Він тепер майже не покидав садиби, переходячи з вітальні до гамака, з гамака до вітальні. Найбільшою його розвагою було дивитися, як біжить Луан та як рибалка закидає сіть.

Перші дні Елізабет була обережна й стримана, потім трохи посмілішала, і, чуючи своїм жіночим нюхом, що її господар завжди якийсь пригнічений, іноді питала його, коли другої служниці не було поблизу:

— Ви дуже нудитеся, пане?

Він покірно відповідав:

— Так, немало.

— Вам треба б пройтися.

— Це не допоможе.

Вона потайки дбала за нього з самовідданою запобігливістю. Щоранку, входячи до вітальні, він бачив, що там повно квітів і пахне, як у оранжереї. Елізабет, мабуть, обклала даниною як дітей, що приносили їй з лісу первоцвіт, фіалки і золотавий дрік, так і сільські садочки, де селянки вечорами поливали якісь рослини. Він у своїй самоті, в своєму розпачі та душевній закляклості відчував до неї особливу душевну вдячність за ці винахідливі дари і за її постійне старання бути йому приємною навіть у всіх дрібницях. Йому здавалося також, що вона кращає, починає більше дбати про себе, що обличчя в неї стало біліше і ніби витонченіше. Він навіть завважив одного дня, коли вона подавала йому чай, що в неї вже руки не служниці, а дамські ручки з обточеними й бездоганно чистими нігтями. Іншим разом він звернув увагу на її майже елегантне взуття. А то ще якось вона піднялась до своєї кімнати і вернулася в гарній сірій сукенці, простенькій, але пошитій з бездоганним смаком. Побачивши її, він гукнув:

— Ну й кокетка ж стала з вас, Елізабет!

Вона густо почервоніла й пролепетала:

— Що ви, пане! Просто я одягаюся трохи краще, бо маю трохи більше грошей.

— Де ви купили цю сукню?

— Я сама її пошила, пане.

— Самі? Коли ж це? Ви ж цілий день працюєте по господарству.

— А ввечері, пане.

— А тканину де ви взяли? І хто ж вам скроїв?

Вона розказала, що місцевий крамар привіз їй зразки

тканини з Фонтенбло. Вона вибрала й заплатила за крам з тих двох луїдорів, які дістала на завдаток від Маріоля. Що ж до крою та шиття, то це їй не важко було зробити, бо вона ж чотири роки працювала з матір’ю на магазин готової одежі.

Він не міг утриматися, щоб не сказати:

— Ця сукня дуже вам личить. Ви дуже милі.

Єлізабет зашарілася по саме волосся.

Коли вона пішла, він подумав: "Чи не закохалася вона часом у мене?" Він поміркував над цим, повагався, посумнів ався і нарешті вирішив, що то цілком можливе. Він був до іїеї добрий, співчував їй, допомагав, він був майже її другом.