Наше серце - Сторінка 6

Ви мені написали також, що я страшенна кокетка, я з цим згодна, але від цього ніхто не вмирає, ніхто навіть, здається, особливо не страждає. Буває те, що Ламарт називає кризою. От саме вона й найшла на вас, але це минає, а потім настає… як би то сказати?., настає хронічна закоханість, котра зовсім не мучить. Я її підтримую на

малому вогні у всіх своїх приятелів, щоб вони були мені якомога відданіпгі, прихильніші, вірніші. Що ж? Погодьтеся, що я теж щира, відверта й різка. Чи багато ви бачили таких жінок, які зважилися б сказати те, що я вам зараз кажу?

Вона мала такий милий і рішучий вираз, такий простодушний і водночас задерикуватий, що він не міг не всміхнутися.

— Всі ваші приятелі,— мовив він, — люди, котрі вже не раз горіли на тому вогні, перш ніж їх запалили ви. Вони вже палали й обгоріли, їм легше витримувати жар, у якому ви їх тримаєте. Я ж, пані, ще ніколи не зазнавав цього. І від якогось часу я почуваю: коли віддамся тому почуттю, що росте в моєму серці, то це буде щось страшне.

Вона раптом стала дуже привітна і, злегка нахилившись до нього, склавши на колінах руки, сказала:

— Вислухайте мене, адже я жартую. Мені прикро втрачати приятеля через острах, на мою гадку, примарний. Ви покохаєте мене, нехай так. Але теперішні чоловіки не кохають сучасних жінок так глибоко, щоб справді мучитися через них. Вірте мені, я знаю і тих, і тих. — Вона замовкла, потім додала з отим усміхом, властивим жінці, коли вона каже правду, думаючи, нібито бреше:

— Годі, я ж не маю того, за що можна було б мене любити без тями. Я занадто сучасна. От побачите, я буду вам другом, добрим другом, до якого ви по-справжньому прихилитеся, але й тільки — бо про це я подбаю.

Потім поважніше додала:

— V всякому разі, попереджаю вас, що сама я нездатаа по-справжньому захопитися хоч би ким-небу дь, а до вас я ставитимуся так само, як і до інших, як до тих, до кого я ставлюся добре, але не більше two. Я боюся деспотів і ревнивців. Од свого чоловіка я мусила все терпіти; але від приятеля, просто від приятеля, я не хочу терпіти ніякої любовної тиранії, що отруює сердечні взаємини. Бачите, яка я ласкава до вас, я говорю по-товариському, не кргао-чись. Чи не погодитеся ви на це чесне випробування, яке я вам пропоную? Коли нічого з того не вийде, ви завжди встигнете піти собі, хоч би як тяжко вам не було. Як з очей, так з думки.

Він дивився на неї, вже підкорений її голосом, її рухами, всією її п’янкою звабою, і прошепотів, геть покірний і тремтячий від її близькості:

— Я згоден, пані. І якщо мені буде важко, тим гірше для мене. Ви варті того, щоб через вас мучилися.

Вона його спинила:

— А тепер не говорімо про це більше, не говорімо про це ніколи.

І перевела розмову на такі теми, що зовсім не хвилювали його.

За годину він пішов від неї, терзаючись, бо кохав її, і радіючи, бо вона просила його, а він обіцяв їй не

від’їжджати.

III

Він мучився, бо кохав її. На відміну від звичайних закоханих, яким жінка, обраниця їхнього серця, постає в ореолі досконалості, він захопися нею, дивлячись на неї тверезим поглядом недовірливого й підозрілого чоловіка, ні разу в житті не причарованого до краю. Його неспокійний, проникливий і недіяльний розум, завжди насторожений, захищав його від пристрасті. Кілька захоплень, два короткі романи, що зачахли з нудьги, та оплачені зв’язки, порвані від огиди, — ото вся історія його серця. Він дивився на жінок, як на річ, необхідну для тих, хто бажає мати затишну господу і дітей, або як на щось приємне для тих, хто шукає любовних розваг.

Знайомлячись з пані де Бюрн, вій був упереджений проти неї завдяки признанням своїх приятелів. Те, що йому було відомо про неї, цікавило його, інтригувало, подобалося йому, але було трохи відразливе. В принципі він не любив тих гравців, які ніколи не розплачуються. Після перших зустрічей він став згоджуватися, що вона справді дуже своєрідна й наділена особливо заразливою принадністю. Природна й уміло відтінена краса цієї стрункої, ставної русявої жінки, що здавалася водночас і повною, і легкою, з прегарними руками, створеними для обіймів і пестощів, з довгими й тонкими ногами, створеними для бігу, як ноги в газелі, з такими маленькими ступнями, що вони не повинні були лишати й слідів, — краса ця здавалася йому ніби якимось символом марних надій. До того ж у бесідах з нею він відчував те задоволення, що його раніше вважав за неможливе у світських розмовах. Обдарована розумом, повним безпосереднього, несподіваного та глузливого запалу, і ласкавою іронією, вона інколи піддавалася, проте, впливу почуття, думки чи образу, ніби в глибині її грайливої веселості ще витала тінь поетичної ніжності наших прабабусь. І це робило її чарівною.

Вона була ласкава з ним, бажаючи підкорити його, як і інших; а він приходив до неї так часто, як тільки міг, — його тягла потреба її бачити, потреба дедалі більша. Ніби якась сила виходила з неї й захоплювала його, сила привабливості, погляду, усміху, голосу, сила непереможна, хоча він часто ішов від неї роздратований якимсь її вчинком чи словом.

Що більше він почував себе захопленим тими незбагненними флюїдами, якими проймає і підкоряє нас жінка, то глибше він розгадував, розумів її натуру та мучився, бо дуже палко бажав, щоб вона була інша.

Але саме те, що він засуджував у ній, певне, причарувало й полонило його, проти його бажання, наперекір розумові, навіть більше, ніж справжні її принади.

її кокетування, що ним вона одверто гралася, як віялом, то розгортаючи, то згортаючи його на очах у всіх, залежно від того, хто її співрозмовник і чи подобається він їй; її звичка нічого не сприймати серйозно, яка спочатку бавила його, а тепер лякала; її постійна жадоба розваги та чогось нового, завжди невситима жадоба в її стомленому серці,— все те часом доводило його до такого розпачу, що, вернувшись додому, він вирішував бувати у неї рідше, а потім і зовсім припинити відвідини.

А на другий день він уже шукав нагоди піти до неї. Що більше він закохувався, то гостріше усвідомлював безнадійність цього кохання й неминучість майбутніх страждань.

О, сліпий він не був; він поринав у те почуття, як людина, що потопає з утоми, бо човен перекинувся, а до берега далеко. Знаючи її так, як тільки можна було її знати, бо проникливість, що йде у парі з коханням, загострила його проникливість, він уже не міг не думати про неї безнастанно. З невтомною упертістю він намагався зрозуміти її, освітити темні глибини цієї загадкової жіночої душі, та незбагненне поєднання грайливого розуму й розчарованості, розсудливості й легковажності, зовнішньої щирості й непостійності — всі ці суперечливі нахили, які зібрані воєдино, щоб утворити істоту рідкісну, привабну й бентежну.

Але чого ж вона так вабить його? Він без кінця питав сам себе про це і все ж не міг зрозуміти, бо, мавши натуру вдумливу, спостережливу й гордовито-стриману, мусив би логічно шукати в жінці старовинні, спокійні чесноти: ніжність, вірну приязнь, постійність, що служать запорукою щастя чоловікові.

А в цій жінці він знаходив щось несподіване, якусь новину, хвилюючу своєю небуденністю, одне з тих створінь, котрі започатковують нові покоління, різняться від усього відомого давніше та випромінюють, навіть своєю недосконалістю, страшну привабність, що таїть у собі загрозу.

Після палких і романтичних мрійниць Реставрації прийшли веселухи доби Імперії, переконані в реальності втіхи; а тепер от з’явився новий різновид вічно жіночого — витончена істота з мінливою чутливістю, з душею неспокійною, бентежною, нерішучою, що, здавалося, спробувала всіх наркотиків, якими заспокоюють або ж збурюють нерви: і запаморочливий хлороформ, і ефір, і морфій, що збуджують мрії, гасять почуття й присипляють емоції.

Його захоплювала в ній принадність тепличного створіння, призначеного і привченого зачаровувати. То був рідкісний предмет розкоші, привабливий, добірний і витончений, на якому спиняються очі, біля якого б’ється серце й збуджується бажання, так само, — як от виникає апетит перед тонкими стравами, відокремленими від нас вітриною, але зготованими і виставленими напоказ саме на те, щоб збудити у нас почуття голоду.

Коли він цілком переконався, що невпинно скочується в безодню, то з жахом почав думати про небезпеку свого захоплення. Що з ним станеться? Як вона вчинить? Вона, напевне, обійдеться з ним так, як обходиться з усіма: доведе його до того стану, коли йдеш слідом за всіма жіночими примхами, як собака іде слідом за своїм паном, а потім визначить йому місце в своїй колекції більш або менш славетних улюбленців. Та чи ж справді вона вела таку гру з усіма іншими? Невже немає серед них жодного, котрого вона б кохала, справді кохала — місяць, день, годину, в одному з тих швидко стримуваних поривів, яким віддавалося її серце?

Він безперестану говорив з іншими про неї після її обідів, де всі вони розпалювалися від спілкування з нею. Він відчував, що всі вони ще схвильовані, незадоволені, розчаровані, як чоловіки, які не дістали справжньої втіхи.

Ні, вона не кохала жодного з цих героїв, що викликали людську цікавість. А він — ніщо супроти них; ніхто не

33

2 Гі де Мопассан, т. 2 озирається, не дивиться, коли його ім’я лунає в юрбі чи у салоні. Що ж він для неї? Ніщо, ніщо, статист, знайомий, той, хто для таких розбещених жінок стає пересічним відвідувачем, корисним, але позбавленим принади, як вино без аромату, розбавлене водою.

Якби він був знаменитістю, то ще погодився б на таку роль, яку б його слава зробила менш принизливою. А так, невідомий, він не хотів погоджуватися на це. І написав їй прощального листа.

Одержавши коротку відповідь, він був такий розчулений, ніби щастя впало на нього, а як вона взяла з нього обіцянку, що він не поїде, то зрадів, неначе позбувся якогось лиха.

Збігло кілька днів, і в їхніх стосунках нічого не змінилося; та коли минуло заспокоєння, що звичайно приходить після криз, він відчув, що бажає її ще сильніше й палкіше. Він вирішив ніколи нічого більше не говорити їй, але ж він не давав обіцянки не писати; і якось увечері, коли не міг заснути, коли її образ опанував його в любовній лихоманці безсоння, він змусив себе сісти до столу і почав викладати на білому папері свої почуття.