Не стріляйте білих лебедів - Сторінка 8

Вовка перший про те дізнався (братика шукати послали, та хіба до братика тут, коли карбованцем віє!). Дізнався і батькові доповів. Той прибув негайно, з чоловіками за руку поздоровкався, цигарку біля вогнища викурив, побідкався, що не клює, і сказав:

— Є одна місцинка — і рибно, і грибно, і ягідно. Але заборонена. Тому й щуки там — отакенні!

Довго ціну набивав, відмовлявся та відмагався. А як стемніло, сам службову кобилу пригнав і перевіз туристів за десять кілометрів, на берег Чорного озера. Там і справді поки що клювало, і клювання це обійшлося туристам рівнісінько в тридцяточку. Умів жити Федір Іпатович, нічого не скажеш!

Ось чому Єгор, через два дні опам'ятавшись і заглибившись у міркування, пригадав, де був, але туристів тих на місці не виявив. Вогнище виявив, банки порожні виявив та яєчну шкаралупу.

А туристи згинули. Як крізь землю.

І мотор теж згинув. Добрий мотор, новий: "Ветерок", вісім сил кінських та одна Єгорова. І мотор згинув, і бачок, і ковані кочети. Весла, щоправда, залишились, углядів їх Єгор в очереті: лопаті ж у них вогнем горіли, здалеку видно було.

Та все це він потім познаходив, коли оговтався. А попервах у день той превеселий реготав тільки. До заходу сонця човна до господарства Якова Прокоповича доволік, сміху замість пояснень шість оберемків вивалив і важко, на хитких ногах, додому попрямував. І собаки за ним потрюхикали.

Так у собачій компанії до двору і приплентався. Це звичайних п'яних собаки не люблять, а Єгора будь-якого любили. Адже язиком не повертав, ноги не тримали, а пси за ним перли, як за директорською Джільдою. І, кажуть, начебто не сам він у хвіртку стукав, а хтось із приятелів його особисто лапою сигнал відстукав.

Ну, це, може, й прибріхують...

А Харитина, на превелику силу Єгора в сарай заштовхавши і замкнувши його там від гріха, насамперед до свояка кинулася, до Федора Іпатовича, повідомити, що пропав, зник Колька.

— Стривай заявляти, Тіно, з міліцією зв'язатися завжди встигнемо. Шукати твого Кольку треба: може, загрався де.

Вовку на пошуки вирядив: уздовж берега, вздовж Єго-рової бурлацької доріжки. Побігав Вовка, покричав, погукав і, гукаючи, на туристів вийшов. Кепку здалека скинув, як батько вчив:

— Здрастуйте, дядечки, й тітоньки теж. Братика шукаю. Братик мій двоюрідний зник. Коля. Чи не бачили часом?

— Відвідував нас твій кузен. Ще вранці.

"Кузен" — це для сміху, а серйозно — про все розповіли. І як тут дядько Єгор напився, і як бешкетував, і як бійку затіяв.

— Він такий,— підтакував Вовка.— Він у нас норовистий, дядечку.

А Харитина, сльозами вмиваючись, усе по селищу бігала і голосити забула. Схлипувала тільки:

— Колюшку мого не бачили, люди добрі? Колюшку, синочка мого?..

Ніхто не бачив Кольки. Зник Колька, а здома ж ще й Ольга була. Ольга та Єгор. Але Єгор хропів собі в сарайчику, а Ольга криком сходила. І крик цей Харитину з вулиці у вулицю, з провулка в провулок, від хати до хати супроводжував: донечка та горластенька була. І поки чула вона її, то хоч за донечку душа не боліла: репетує—виходить, жива. А ось як стихла вона раптом, то Харитина насилу на ногах утрималась:

— Придушили!

Хто придушив, про це не думала. Кинулась назад, тільки хустка майнула. Вбігла в хату — біля ліжечка Кольчина вчителька стоїть, Нонна Юріївна, а в ліжечку Ольга на всі чотири зуби сяє.

— Здрастуйте, Харитино Макарівно. Ви не хвилюйтеся, будь ласка. Коля ваш у мене.

— Як це у вас? Яке ж таке право маєте чужих дітей красти?

— Образили його дуже, Хиритино Макарівно. А хто образив, не каже, тільки труситься весь. Я йому валер'яночки дала, чаєм напоїла — заснув. Тож, будь ласка, не хвилюйтесь і Єгорові Савелійовичу скажіть, щоб теж не хвилювався марно.

— Єгор Савелійович з кабанчиком розмову ведуть. Тож особливо не хвилюються.

— Налагодиться все, Харитино Макарівно. Усе налагодиться: завтра розберемося.

Не повірила Харитина: сама з Нонною Юріївною на Кольку глянути побігла. Справді, спав Колька на розкладному ліжку під дівочою ковдрою. Міцно спав, а на щоках сльози засохли. Нонна Юріївна будити його категорично заборонила й Харитину після оглядин цих додому вирядила. Та Харитині не до того тоді було, не до скандалів.

Наступного ранку Колька не прийшов, а Єгор, хоч і проспався, нічого згадати так і не зміг. Лежав цілий день у сарайчику, воду ковтав та охав. Навіть до Якова Проко-повича, коли той особисто у двір заявився, не вийшов. Не розумів ще, що до чого, хто такий Яків Прокопович і чого він до них прибув, у якій справі.

— Мотор, бачок та кочети. Триста карбованців.

— Три ста?..

Зроду Харитина таких грошей не бачила і тому всі суми більші сотні іменувала шанобливо й роздільно: три ста, чотири ста, п'ять ста...

— Три ста?... Якове Прокоповичу, товаришу Сазанов, помилуй ти нас!

— Я милую — закон не милує, товаришко Полушкіна. Коли через два дні на третій майна не буде, міліцію підключимо. Акт складатиму.

Пішов Яків Прокопович. А Харитина в сарай кинулася: трясла чоловіченька, смикала, лаяла, била навіть,— Єгор тільки мугикав. Потім на превелику силу рота роззявив, повернув язиком:

— А де я був?

Тут уже не до Кольки: той у Нонни Юріївни перебуває, не пропаде. Тут усі разом пропасти могли, з усіма бебехами, і тому Харитина, цебер води чоловікові в сарайчик занісши, знов замкнула його там і знову кинулася до рідні єдиної — до сестриці Мар'їци та Федора Іпатовича:

— Рятуйте, ріднесенькі! Три ста карбованців стребували!

— За законом,— сказав Федір Іпатович і зітхнув тяжко.— Закон, Тіно, не обдуриш.

— З торбами ж підемо! З торбами, сестрице!

— Ну вже, чого вже даремно вже. З нас он теж вимагають. І не три сотні, куди більше. То не бігаємо ж, у ногах не валяємось. Отакечки, Харю моя любенька, отакечки.

Цілий день Харитина кудись бігала, комусь бідкалась та так ні з чим додому й повернулася. Крутилась-вертілась, а день минув— наче й не було його: все на своїх місцях лишилось. І мотор на дні, і три сотні на шиї, і чоловік біля поросяти, і Колька в чужому домі.

За ніч Єгор цебер висушив, проспався і над ранок остаточно на людину став схожий. Вийшов із сарайчика тихіше, ніж завжди, хоч тихіше начебто й не було вже куди. А Ха-ритина за ніч на хвощ висохши, теж раптом притихла і про одне лише благала:

— Ти згадай, де був, Єгорушко. З ким пив та якою дорогою повертався...

Дещо вона, правда, знала: не від Кольки — той мовчав на смерть, тільки голову відвертав,— від Вовки-племінника: "Туристи йому піднесли, тітко Тіно".

— Туристи?..— Каламутно було в голові у Єгора. Каламутно, порожньо й незатишно, наче всі думки похапцем в іншу хату перебралися, залишивши після себе мотлох та сміття.— Які такі туристи?

— ТидоСазанова йди, до Якова Прокоповича, Єгорушко. Він усе знає. І мотор цей знайди. Господом з богородицею тебе заклинаю і дітьми нашими: знайди!

Півдня Єгор "Ветерок" той та бачок з кочетами на дні шукав. Пірнав, нишпорив, бродив по воді, дно ногами обмацуючи. Трусився на березі, викурював цигарку, знов у воду ліз. Не пам'ятав він, де човна перевернув, а показати не було кому: турист той уже на Чорному озері рибкою тішився. І, нахапавшись дрижаків та пачку махорки викуривши, Єгор кинув пірнати. Кочет у баговинні знайшов та двоє весел в очеретах і з тим до Якова Прокоповича й прибув.

— Дайте човна, Якове Прокоповичу. З човна я багром намацаю, а то холодно. Дуже холодно там ногами баговиння топтати.

— Немає тобі човна, Полушкін. Із довіри ти моєї вийшов. Діставай майно, тоді подивимось.

— Куди подивимось?

— На твою подальшу поведінку.

— В лікарні буде моя поведінка. Адже холод же, Якове Прокоповичу. Зостануся без ніг.

— Ні, Полушкін, і не проси. Принцип у мене такий.

— Нічого з вашим принципом не зробиться, Якове Про-коповичу. Богом присягаюся.

— Принцип, Полушкін, це, знаєш...

— Знаю, Якове Прокоповичу. Все я-тепер знаю. Покивав Єгор, постояв, позітхав трохи. Завідувач знову

завів щось — довге, сумне,— він не слухав. Змахнув з білих вій дві сльозинки непрошені, сказав раптом не до речі:

— Ну, катайтесь.

І пожбурив той єдиний кочет, що півдня шукав, назад у воду. І — пішов. Яків Прокопович наче онімів спершу, наче спав з лиця, навіть щелепа відвисла. Потім тільки загорлав:

— Полушкін! Стій, кажу, Полушкін!.. Зупинився Єгор. Подивився, сказав тихо:

— Ну, чого репетуєш, Сазанов? Триста карбованців нарахування на мене? Будуть тобі триста карбованців. Будуть. Це вже мій такий принцип.

Додому крокував, під ноги дивлячись. І вдома очей не підводив: бровами білястими завісився, і як Харитина не старалася, погляду його так і не зустріла.

— Не знайшов, Єгорушко? Мотора того не знайшов, питаю?

Не відповів Єгор. Підійшов до столу кухонного, шухляду з нього висмикнув і вивалив усі ложки-миски прямо на стільницю.

— Ще півднинки у нас, півднинки, Єгорушко, завтрашніх. Може, разом підемо шукати? Може, денце все обмацаємо?

Мовчав Єгор. Мовчки ножі оглядав: який менше гнеться. Вибрав, брусок з полиці дістав, плюнув на нього й почав жало ножеві наводити. Обмерла Харитина:

— Ти навіщо ножичок гостриш, Єгоре Савелійовичу? Мовчки човгав Єгор ножем по брусочку: вжиг та вжиг.

І брови в лінію звів. Вицвілі брови були, нестрашні, а звів.

— Єгоре Савелійовичу...

— Воду закип'яти, Харитино. І тази готуй.

— Це навіщо ж?

— Кабанчика кінчати буду. Харитина квочкою підскочила:

— Що?!

— Роби, що звелів.

— Та ти... Ти що це, га? Ти отямся, отямся, бідоносцю нещасний! Кабанчика під ніж пустимо, чим зиму прогодуємося? Чим? Тим, що подадуть Христа ради?

— Я тобі все сказав.

— Не дам! Не дам, не дозволю! Люди добрі!..

— Не репетуй, Харитино. У мене теж свій принцип є, не в нього одного.

Зроду він цих кабанчиків не колов: завжди просив того, в кого око жорсткіше... А тут озвірів наче: схлипував, здригався, ножем бив, не дивлячись. Геть шию кабанчикові пошматував, але прикінчив. І кабанчик той одразу в них просолився, бо сльози на нього з чотирьох очей капали.

Добре, хоч Кольки не було. В учительки Колька відсиджувався, у Нонни Юріївни. Спасибі, добра душа зустрілася, хоч і дівчатко зовсім ще самотнє. З міста.

До ночі розібрали: м'ясо в мішки повкладали, потрух собі залишили. Завдав Єгор мішки на межипліччя і серед ночі на станцію пішов.