Небесний гість - Сторінка 10

А й справді незрозуміло. Ми живі. Не чекав!

— Навіщо, навіщо, навіщо я вирушив у цю ідіотську подорож? — шепотів Савич, стискуючи голову. — Кошмар…

— Га? Що? Ти про щось питав мене, Архімед? Незрозуміло. Так, перший удар, припустімо — рвонуло, коли розкривався парашут. А другий? Третій? Четвертий? Обривалися стропи, чи що? А ми, здається, потрапили-таки в океан.

— І не розбилися, — ниючим голосом зауважив Савич. — А впади у вашу глину чи на соснові дошки, мабуть, від нас нічого не лишилося б.

— От же ж настирливий хлопчисько! — пробурчав Тюменєв і, вилазячи з-під стола, закричав: — Я ж казав вам, уперта ви людино, що все залежить від швидкості! Парашут дуже зменшив швидкість нашого падіння, от чому ми й уціліли. Але ці поштовхи… Від чого вони могли виникнути? Та чи зробили ми посадку насправді? Га? Може, все ще летимо? Вимкни світло, Архімед, треба подивитися, що робиться надворі.

Світло в каюті погасло. Навкруги було зовсім темно. Коли очі трохи призвичаїлись до темряви, в різних місцях з'явилося слабке голубувате свічення то у вигляді рухомих мерехтливих грудочок, то схоже на струмочки, що течуть у різних напрямках.

— Може, це літають світні комахи, — висловив припущення Тюменєв.

Савич, нарешті, звівся на ноги, підійшов до розподільної дошки і ввімкнув прожектор, але світло не спалахнуло: апарат, розміщений зовні, очевидно, був пошкоджений.

— Прикро, — сказав Тюменєв. — Дуже прикро. Але дивіться, дивіться, дивіться!

Звідкись з'явилося дуже слабке зеленкувате світло. І високо над головою немовби засяяло зеленкувате небо. Відбите світло падало і на поверхню океану, зовсім гладеньку, без хвиль, яка, проте, розмірено похитувалася, мов палуба величезного корабля. Горизонт здавався дуже близьким і одразу наче обривався чорною смугою, за якою ледве помітно миготіли вдалині зеленкуваті смуги — чи то на небі, чи то на "землі".

— Може, ми не на Беті? Попали на один з її місяців? — запитав Савич, який в усьому сумнівався.

— Чому ви так думаєте?

— Бо Бета схожа на Землю, як запевняв Аркусов. Але те, що ми бачимо, не має нічого спільного із земним, — відповів Савич.

— Куди ми попали, скоро узнаємо. Що заважає нам вийти? Здається, ми вже всі отямилися, можемо розумно мислити і нормально міркувати… Ну, рушайте, Савич, лізьте на місток, відчиняйте люк.

І всі почали підніматися вузьким трапом.

14. Здрастуй, Бето!

Над головою з'явився голубувато-зеленкуватий просвіт. Тюменєв трохи підняв маску, вдихнув і, пересвідчившись, що повітря доброякісне, зняв її. Архімед і Савич за його прикладом теж поскидали кисневі маски.

— Добре дихається! Архімед, ти боявся, що кришка люка оплавиться і запаяється наглухо, а перед нами — відчинені двері! — вигукнув Тюменєв, зупинившись перед широким проломом у верхній легкій надбудові гідростата.

Архімед піднявся вище за Тюменєва.

— Ні, — сказав він по хвилі. — Кришка люка оплавилась, і нам нелегко було б вийти звідси, якби невідома сила не проламала всю верхню надбудову гідростата. Та що це за сила, я, признатися, не збагну. Удар під час посадки? Але ж гідростат опускався нижньою частиною…

— Я розумію тепер, що шипіло, коли ми "приземлялись"! — вигукнув Савич. — Бачите цю щілину в стіні гідростата? Це вже не надбудова, а корпус гідростата. Зрозуміло?

— Починаю розуміти, — промовив Тюменєв. — Гідростат має подвійні стіни. Між ними налито шар води, що запобігав ударам, був амортизатором. Так. Коли гідростат врізався в атмосферу, його зовнішня стіна нагрілася…

— Вода закипіла, і пара, не знаходячи виходу, розірвала стіну гідростата, — перебив Савич.

— Парою, що несподівано вирвалася, знесло також легку верхню надбудову, — пояснював Тюменєв.

Архімед уже піднявся на верхню площадку і сповістив Тюменєва:

— Всі стропи цілі. Парашут виконав своє призначення чудово. Він лежить на воді, чомусь не тоне і навіть зовсім сухий. Від водяної планетки, звичайно, не лишилось і сліду. Вона випарувалась, а риби згоріли. Гідростат занурився майже до верхньої надбудови і трохи нахилений. Поверхня води зовсім близько.

— Можеш дістати рукою? — спитав Тюменєв.

— Спробую, — відповів Архімед. — Дивно. Біля самої стіни гідростата я бачу якісь напливи. Ніби застигла вода…

— Ну, що ж далі? Що там іще? — нетерпляче спитав Тюменєв.

— Дивно! Море на Беті липке, як столярний клей, тверде й кошлате.

Тюменєв, а за ним і Савич піднялися на верхню площадку гідростата. Вона була нахилена до поверхні моря градусів на двадцять. Поручні на площадці були зламані, викривлені вибухом пари і лишилися непошкодженими тільки з піднятого боку.

— Так, парашут цілісінький, — зауважив Тюменєв і подивився вгору. — А небо! Що це за небо? Я ніколи не бачив такого неба. Де ж зорі? Де місяці Бети? Замість Млечної Путі — широка, рівна смуга, осяяна зеленкувато-голубим світлом. Дивіться, лівий бік її від горизонту до зеніту світиться досить яскраво, а правий — у тіні. Обабіч цієї широкої смуги трохи вище тягнуться інші смуги, яскравіше освітлені. Голубе світло йде, очевидно, від голубого сонця. Але ж не може сонце освітлювати сферу неба, причому тільки одну половину, та ще смугами.

— Дивіться! Дивіться! В небі дірка!

Підвівши очі, Тюменєв побачив, що в небі, якраз над їхніми головами, справді темніє круглуватий отвір.

— Краї його рвані, з торочками, а з торочок спускаються якісь нитки, — сказав Савич.

Всі троє помовчали, міркуючи. Раптом Архімед вигукнув:

— Добре, що я був обережний і торкнув "застиглу хвилю" не рукою, а кінцем залізного прута від поручнів! Його тепер і не витягнеш, просто спаявся з "хвилею".

— Гм, так, клей. Дуже міцний клей. То ж бо й воно.

— А далі, дивіться: вся поверхня "моря" вкрита якимсь довгим волоссям чи травою!

При голубому світлі, що розгорялося дедалі більше, вже добре було видно це "волосся". Кожна "волосина" висотою з метр була з палець завтовшки біля основи і мала тонку й гостру вершину. Тепер "море" здавалося вже не морем, а безмежним степом, що заріс ковилою.

— Отже, ми попали не у воду, а на поверхню степу з дивовижною рослинністю. Грунт тут, певно, глинястий; глина і пом'якшила удар краще, ніж це зробила б вода. Я ж казав вам, що вода м'яка лише доти, поки ви з силою не вдарились об неї. Льотчики добре знають це, — ! повчально сказав Тюменєв, обертаючись до Савича.

— Зовсім не в глину ми впали, а в якусь смолу — може, од ваших соснових дощок, про які ви казали, — не поступався Савич.

— Клей — незрозуміла випадковість. До речі, про клей. Чи "волосся" не липке, Архімед?

— Ні, дядечку. Я пробував рукою — не липке, але має зубці. Якщо провести рукою зверху донизу, можна порізатись, мов осокою. Треба бути обережним.

Архімед нагнувся, простяг руку, схопив одну "волосину", притягнув до гідростата і одпустив. "Волосина" відхилилась, немов пружина.

— Справді, ця "волосина" схожа на китовий вус. Отже, ми можемо безпечно зійти на грунт. Гоп! — Тюменєв стрибнув з містка через наплив, але каблуком черевика попав у клей і зразу ж приклеївся. Професор безпорадно засмикав нотою, та нічого не допомагало.

Архімед і Савич скочили на грунт більш вдало і, вхопивши Тюменєва за руки, почали тягнути щосили.

— Стійте! Ви мені одірвете ногу, і вона залишиться в клею, — благав Тюменєв.

Та замість ноги в клею зостався каблук. Він цокнув і одірвався.

— Ху! Ну й клей! В такий упадеш — пропадеш. Та все ж таки, куди ми попали, га?

Раптом між "небом" і "землею" заструмували ручаї синього світла. Сині клубки і стрічки застрибали, зазміїлись на прутах зруйнованих поручнів, самі ж прути загули; сині грудочки з легеньким тріском почали перескакувати від Тюменєва до Архімеда, від Архімеда до Савича. Кінчики пальців засвітилися. Незабаром сині блискотливі струмочки і грудочки ніби розтали в голубому світлі.

— Ходімо оглядати наші нові володіння! — вигукнув Тюменєв і рушив по неосяжній прерії, рясно обтиканій "прутами". Грунт повільно піднімався і опускався.

— Тут, здається, хронічний землетрус, — промовив Савич, ледве встигаючи за Тюменєвим.

Через півгодини швидкої ходьби мандрівники підійшли до лінії, що здавалася їм горизонтом з темною смугою над ним, коли дивитися на нього, стоячи біля гідростата.

У цю мить половина "небосхилу" яскраво освітилася чудовим сапфіровим світлом, а на другій половині "небосхилу" засяяв рубіновий промінь. Неосвітлені місця здавалися сріблясто-сірими з фіолетовим відтінком.

— Ну й красуня ж ця Бета! — захоплено вигукнув Тюменєв.

— Так, напрочуд гарне видовище, — сказав Архімед.

— Чи бачили ви щось подібне? — сумно промовив Савич. — Дивіться — штани порвав. Як ножем розрізала трава проклята.

Тюменєв стояв на краю "горизонту" і дивився вгору, вниз, вдалину. Він бачив незмірно великі полотнища, які йшли в один бік і "поверхами" нависали одне над одним. На віддалі сотні метрів виднівся загострений кінець одного такого полотнища. Всі вони повільно коливалися.

— Ну, друзі мої, гадаю, ви зрозуміли, куди ми попали?

— На планету Бета, якщо не помиляюся, — сказав Савич.

— І ця планета, здається, вся складається з якихось оболонок, ніби головка капусти, — з усмішкою додав Архімед.

— То ж бо й воно, ніби головка капусти, — погодився Тюменєв. — І все це надзвичайно дивно.

— Кінець кінцем, ми впали не в море і не в степ, а, здається, на верховіття лісу, — зауважив Архімед.

— Мабуть, що так. Але який це химерний ліс! Ніби. величезні підводні водорості, тільки ще більш гігантських розмірів. — Тюменєв розсміявся. — Виходить, ми стоїмо на листку. Ну і що ж, ця гіпотеза добре все пояснює. По-перше, — і він загнув палець на лівій руці, — чому ми відчули кілька поштовхів під час посадки? Тому що це гігантське листя пружне і надзвичайно гнучке. Ми пробили гідростатом кілька листків і, здається, в п'ятому застрягли. От звідки, — і Тюменєв далі загинав пальці, — "дірка" в "небі". А клей — це, очевидно, сік рослини. Того ж самого походження і нитки, що звисають з "неба" по краях дірки.

— А "волосся", значить, — ворсинки на поверхні листка, — промовив Архімед.

— Ну, звичайно. То ж бо й воно. Так і є! І якщо поміркувати, то все це не так уже й дивно. Адже і в нас в океанах ростуть гігантські водорості. А тут отакі ламінарії, тільки ще більші, ростуть на поверхні.