Небезпечне літо - Сторінка 2

Я намагаюся не зловживати цим даром і добре знаю, що втрачу його, як тільки до мене самого повернеться почуття страху. А воно може повернутися будь-якого дня: адже все на світі нетривке. Для мене особисто найтривкіше—це знання. Але треба висловити те, що знаєш, і тут ніхто тобі допомогти не може.

Того разу, 1953 року, ми оселилися за містом, в Лекумберрі, і. щоранку їздили за двадцять п'ять миль до Памплони, з таким розрахунком, щоб бути на місці на сьому годину, коли бики побіжать вулицями. Жінкам важко вставати так рано, і тому жити в Лекумберрі незручно, хоча там є добрий готель з дуже милими хазяями, а дорога до Памплони — одна з наймальовничі-ших у Наваррі, особливо середня її частина,— зовсім пряма; коли мчиш по ній на швидкохідній машині, відчуваєш насолоду польоту.

В готелі у Лекумберрі ми застали своїх знайомих. Щось завадило їм зустрітися з нами в Андайї в умовлений час; а оскільки зрештою все налагодилося, я не став з'ясовувати причин, і шалений тиждень фієсти пішов своїм звичаєм. Наприкінці цього тижня ми всі вже чудово одне одного знали, і всі Ни майже всі одне одного любили, а це означає, що фієста минула вдало. Першого дня осяйний "ролс-ройс" графа Дедлі здавався мені трішки претензійним. Останнього дня я був від нього в захваті. Так усе складалося в тому році.

Джанфранко пристав до превеселої компанії, що складалася з чистильників взуття та кишенькових злодіїв-початківців, і його постіль у Лекумберрі переважно пустувала. Він здобув, хай скромну, а все ж таки славу тим, що розмістився на нічліг у загородженому проході, через який бики забігають до цирку, щоб уранці не проспати і не пропустити епсіегго *, як з ним уже колись трапилося. Він не пропустив. Бики пробігли просто над ним. Уся його компанія страшенно цим пишалася.

Адамо з'являвся до цирку з самого ранку. Він хотів, щоб йому дозволили убити бодай одного бика, але адміністрація не пішла назустріч його бажанню.

Погода стояла жахлива, якось Мері промокла до нитки, страшенно застудилася, і температура в неї трималася аж до Мад-ріда. Корида відбувалася так нецікаво, що не варто було б про неї й говорити, якби не одна знаменна обставина. Саме тоді ми вперше побачили Антоніо Ордоньеса.

Я зрозумів, що це великий матадор, щойно він зробив перше кіте. Ніби всі великі майстри цього прийому (а їх було чимало) ожили і знов вийшли на арену — тільки він був ще кращий.

1 Загін биків у приміщення (ісп.).

З мулетою він працював бездоганно. Убив майстерно і легко. Уважно і допитливо стежачи за його рухами, я думав про те, що, коли з ним нічого не станеться, він буде по-справжньому великий. Я тоді не знав, що він усе одно буде великий, хай би що з ним сталося, і кожна серйозна рана лише додасть йому ще більше мужності й пристрасті.

Багато років тому я близько знав Каетано, батька Антоніо, і дав його портрет та опис його боїв у романі "І сонце сходить". Все, що відбувається на арені, списано в цій книжці з натури. Все, що не стосується бою биків, мною вигадане. Каетано знав це і ніколи не протестував проти моєї книжки.

Спостерігаючи Антоніо під час бою, я пізнавав у ньому все, чим сильний був його батько в роки розквіту. Техніка Каетано Ордоньеса була досконала. Вміло керуючи своїми помічниками, пікадорами та бандерильєро, він неквапливо і продумано вів бика через усі три стадії бою до завершального смертельного удару.

У сучасній кориді не досить скорити собі бика мулетою й привести до такого стану, щоб можна було вгородити йому шпагу в карк. Якщо бик ще в змозі нападати, матадор повинен виконати низку класичних прийомів — пасе, перш ніж завдати останнього удару. Роблячи ці пасе, матадор пропускає бика повз себе на такій відстані, що бик може дістати його рогами. Що ближче до людини проходить бик, якого людина кличе й скеровує, то більше хвилюються глядачі. Класичні пасе надзвичайно ризиковані, і матадорові доводиться направляти рухи бика мулетою, укріпленою на кийку сорок дюймів завдовжки. Є чимало шахрайських прийомів, що дозволяють матадорові самому проходити повз бика замість того, щоб пропускати його повз себе, або ж тільки пасивно зустрічати його рухи, а не спрямовувати їх. Найефектніший трюк полягає в тому, що матадор обертається спиною до бика, але, знаючи його звичку кидатися вперед, стає так, щоб не наражати себе на надто велику небезпеку. З таким самим успіхом можна спокійно пройти повз трамвай, що йде назустріч; одначе публіка любить ці фокуси, до яких її привчив Манолето,— адже їй казали, що Манолето великий матадор, от вона і вважає все це великим мистецтвом. Минуть роки, перш ніж публіка збагне, що Манолето хоч і був великий матадор, але не гребував дешевими трюками, а не гребував він ними тому, що публіка їх любить. Він виступав перед глядачами-невігласами, яким подобалося, коли їх ошукували.

З першого ж боц> Антоніо Ордоньеса, який мені довелося бачити, я переконався, що він може без шахрайства виконати всі класичні пасе, що він знає биків, уміє майстерно закінчувати бій у належну хвилину і творить справжні чудеса плащем.

Я зразу визнав шу ньому три головні якості матадора: хоробрість, професійну майстерність і вміння триматися красиво перед лицем смертельної небезпеки. Але коли при виході з цирку один спільний знайомий передав мені запрошення Антоніо прийти до нього в готель "Йолді", я сказав собі: "Тільки не здумай знов заводити дружбу з матадором, та ще з таким, як цей, бо ти знаєш, який він гарний і яка це буде для тебе втрата, коли з ним щось станеться".

На щастя, я так і не навчився додержуватися власних добрих порад або дослухатися до власних побоювань. Я побачив у юрбі Хесуса Кордову, мексіканського матадора, який народився в Канзасі, чудово розмовляє по-англійському і лише напередодні присвятив мені забитого ним бика, тим самим відновивши мою репутацію, бо людина, якій присвятили бика в Іспанії, не може бути червоною (насамперед тому, що червоні не ходять на бій биків, це суперечить їхньому вченню). Я запитав Хесуса, де готель "Йолді", і він запропонував провести мене. Хесус Кордова— славний хлопець і здібний, тямущий матадор, і я радий був побазікати з ним. Він довів мене до самих дверей номера Антоніо.

Антоніо лежав на ліжку геть голий, якщо не рахувати рушника, що грав роль фігового листка. Я передусім помітив його •очі — навряд чи є на світі інша пара таких осяйних веселих чорних очей з бешкетним хлоп'ячим прижмуром; потім мою увагу мимоволі привернули шрами на правому стегні. Антоніо подав мені ліву руку — праву він дуже поранив шпагою, забиваючи другого бика,— і сказав:

— Сідайте на ліжко. Скажіть, я не гірший за батька, адже ви знали його?

Дивлячись в оті дивовижні очі, які вже більше не мружилися, а дивились довірливо, ніби не було ніякого сумніву, що ми станемо друзями, я сказав йому, що він кращий за свого батька, і розповів, який чудовий матадор був його батько. Потім ми заговорили про його поранену руку. Він сказав, що через два дні виступатиме знову. Поріз був глибокий, але не зачепив сухожилля. В цей час задзеленчав телефон — Антоніо замовив розмову зі своєю нареченою Кармен, дочкою його антрепренера Домінгіна і сестрою Ауїса Мігеля Домінгіна, матадора,— і я відійшов, щоб не слухати; коли він закінчив розмову, я почав прощатися. Ми домовились зустрітися в Ель-Рей-Нобле, я вже не пам'ятаю, коли саме, і ми зустрілися, і Мері також була з нами, і відтоді почалася наша дружба.

Стати компаньйонами — зосіов— ми вирішили в 1956 році. Сутність наших ділових взаємин зводилася до того, що я мав займатися літературною частиною справи, а Антоніо — тією частиною, що стосувалася бою биків. Були й інші пункти. Іспанська преса виявляла дуже жвавий інтерес до наших ділових проектів, які завжди відзначалися великим розмахом і сміливістю. Хто-небудь раптом присилав мені вирізані з газет інтерв'ю з Антоніо, з яких я з захватом дізнавався, що ми будуємо ряд готелів для автомобілістів на якомусь узбережжі, де я ніколи в житті не бував. Якось один репортер запитав нас, які проекти ми збираємося здійснити найближчим часом в Америці. Я сказав, що ми бажали б купити долину Сан-Веллі в штаті Айдахо, але ніяк не зійдемося на ціні з компанією "Юніон па-сіфік".

— Я думаю, Тату, в нас є тільки один вихід,— сказав Антоніо.— Доведеться купити "Юніон пасіфік".

Така блискавичність рішень, та ще необмежена сума готівкою, яку ми мали в різних країнах завдяки перекладним виданням моїх книжок і виступам Антоніо в Латинській Америці, дали нам змогу придбати в інтересах преси великий пакет акцій "Лас Вегас", кілька мідних копалень, десятків зо два арен для бою биків, оперний театр "Ла Скала" в Мілані і розгалужену систему комфортабельних готелів у різних містах; ми також контролюємо виробництво опію у Зовнішній Монголії і випуск сигарет "Лакі страйк", а нині виторговуємо у родини Дюпон контрольний пакет акцій "Дженерал моторе". Цим поки що наша діяльність обмежується, якщо не рахувати інтересу до останніх досягнень в галузі електроніки, що тим часом ще не набув певної форми.

Того літа, коли ми вперше побачили Антоніо на арені, Луїс Мігель Домінгін уже не виступав. Незадовго до того він купив скотарську ферму поблизу Саелісеса, на дорозі Мадрід—Валенсія і назвав її "Вілла Мир". Батька його я знав давно. Батько був родом з Кісмондо в провінції Толедо і вважався непоганим матадором за тих часів, коли в Іспанії було двоє великих матадорів. Пішовши з арени, він обернувся на енергійного й хитрого ділка: це він відкрив і рекомендував публіці Домінго Ортегу. У Домінгіна та його дружини було троє синів та дві дочки. Усі троє синів поставали матадорами. Я не бачив на арені жодного з них. Але від людей, думці яких я довіряв, мені доводилось чути, що старший, Домінго, чудово вмів завдавати бикові завершального, смертельного удару — оце й усі його достоїнства. Пепе був першорядним, просто винятковим бандерильєро та й з іншими елементами бою непогано справлявся. Луїс Мігель мав непідробний талант, який проявлявся в усьому: він добре орудував бандерильями і взагалі був тим, що в Іспанії називають torero muy largo, інакше кажучи, мав багатий репертуар пасе та граціозних рухів тіла, легко скоряв бика своїй волі і вбивав його справді майстерно.

Домінгін-батько влаштовував свої справи в "Сервесерія Алемана", чудовому кафе з пивним залом на Пласа-Санта-Ана в Мадріді, постійним відвідувачем якого я був протягом багатьох років.