Неймовірна та сумна історія про невинну Ерендіру і її бездушну бабуню - Сторінка 3

Вони сиділи на землі, передаючи один одному пляшку, а на голові в кожного стирчали гілки мигдалю, наче вони замаскувалися перед боєм. Голландець запитав своєю мовою:

— Що тут можуть продавати?

— Жінку, — дуже просто відповів син. — Її звуть Ерендіра.

— Звідки ти знаєш?

— У пустелі це знають усі, — сказав Улісс.

Голландець зупинився біля сільського готелю. Улісс затримався в машині, спритно відкрив портфель, який батько залишив на сидінні, витяг звідти пачку грошей, позасовував їх у кишені і знову закрив портфеля. Ввечері, коли батько заснув, він виліз через вікно готелю й пішов і собі зайняти чергу перед наметом Ерендіри.

Свято було в повному розпалі. Сп'янілі солдати чекали черги, витанцьовували кожний своє, користуючись безплатною музикою, а фотограф за допомогою спалаху робив фотографії. Стара стежила за чергою й рахувала гроші в подолі, а потім розкладала їх однаковими купами й ховала у великому кошику. Солдатів було дванадцять, але вечірня черга зросла ще й за рахунок цивільних. Улісс був останній.

Черга дійшла до солдата з похмурим обличчям. Бабка не тільки заступила йому дорогу, а навіть відмовилась доторкнутися до його грошей.

— Ні, сину, — сказала вона, — ти не зайдеш туди ні за які гроші, бо накличеш біду.

Солдат, що був нетутешній, здивувався.

— Чого це?

— Твоє обличчя віщує нещастя, досить подивитися на тебе.

Не доторкаючись до нього, стара відсторонила його і пропустила чергового солдата.

— Заходь ти, драгуне, — доброзичливо мовила вона, — але не затримуйся, адже батьківщина на тебе чекає.

Солдат увійшов, але зразу вийшов, бо Ерендіра хотіла поговорити з бабунею. Стара повісила на руку кошик з грошима й увійшла в маленький намет, прибраний і чистий. Углибині на постелі, засланій полотном, Ерендіра, зім'ята і брудна від солдатського поту, не могла стримати тремтіння, яке стрясало все її тіло.

— Бабуню, — заридала вона, — я вмираю.

Стара доторкнулася до її лоба і, пересвідчившись у тому, що температури немає, почала заспокоювати дівчину.

— Залишилося всього десять військових, — сказала вона.

Ерендіра заходилася плакати та пронизливо кричати, мов перелякане звірятко, і стара зрозуміла, що страх зламав дівчину, вона почала гладити її по голові й заспокоювати.

— Це тому, що ти слабка, — сказала вона, — ну, не плач, помийся водою з шавлією, і тобі полегшає.

Коли Ерендіра заспокоїлась, бабця вийшла з намета і повернула гроші солдатові, який чекав. "На сьогодні все, — сказала стара, — приходь завтра, будеш першим". Потім крикнула черзі:

— На сьогодні все. Приходьте завтра о дев'ятій.

Солдати й цивільні запротестували. Стара спокійно стала перед ними, загрозливо підняла палицю.

— Негідники! Дикуни! — кричала вона. — Ви що, вважаєте, що ця дівчина зроблена із заліза. Вас би всіх на її місце. Розпусники! Мерзотники!

Чоловіки відповіли їй брутальними образами, але стара вгамувала заколот і не випускала з рук палиці, доки не забрали столи з фрітангою[1] та не розібрали кіоски з лотереєю. Вона зібралась увійти в намет, коли раптом побачила Улісса, який стояв один у порожньому темному просторі там, де раніше вирувала черга чоловіків. У темряві його обличчя світилось таємничим, незрозумілим відблиском, і старій він видався якимось нереальним.

— А ти, — сказала вона йому, — де ти залишив свої крила?

— Це у мого діда були крила, — відповів Улісс, — але ніхто не вірить.

Стара зачаровано дивилася на нього.

— Я якраз вірю, — сказала вона, — не забудь завтра вдягти їх.

Вона увійшла до намета, а Улісс, палаючи від бажання побачити Ерендіру, залишився надворі.

Помившись, Ерендіра відчула себе краще. Вона вдягла коротку вишивану сорочку і сушила волосся перед тим, як лягти. Дівчина все ще робила зусилля, щоб стримати сльози. Баба спала.

З-поза циновки Ерендіри Улісс тихенько висунув голову. Ерендіра побачила світлі пристрасні очі, але перш, ніж заговорити, витерла обличчя рушником, щоб пересвідчитися, чи це не примара. Коли Улісс уперше моргнув, вона дуже тихо запитала:

— Ти хто?

Улісс трохи підвівся. "Мене звуть Уліссом", — сказав він і показав вкрадені гроші.

— Я приніс гроші.

Ерендіра обіперлася руками на циновку, наблизила своє обличчя до обличчя Улісса і заговорила з ним так, наче гралася у давно забуту дитячу гру.

— Треба було тобі стати в чергу.

— Я чекав цілий вечір.

— А тепер тобі доведеться чекати до завтра, я почуваюсь так, наче мене побили.

В цю мить стара почала говорити уві сні:

— Скоро буде двадцять років, як востаннє йшов дощ, — белькотіла вона. — Знялася така страшна буря, що дощ падав разом із морською водою, і вранці в будинку було повно риби та мушлів, а твій дід Амадіс, хай спочиває спокійно, бачив, як величезна блискавка пливла у повітрі.

Улісс заховався за циновку. Ерендіра дивилася на нього з пустотливою, навіть ласкавою посмішкою і скинула з циновки брудне простирадло.

— Іди сюди, — сказала вона, — допоможеш мені перемінити простирадло.

Тоді Улісс вийшов і схопив кінець простирадла, що виявилось набагато більшим од циновки, і довелось витратити деякий час, щоб згорнути його. Кінець кінцем Улісс майже зіткнувся з Ерендірою.

— Я так хотів побачити тебе, — раптом сказав він, — усі кажуть, що ти дуже гарна, і це правда.

— Але я скоро помру.

— Моя мама каже, що ті, хто вмирають у пустелі, підуть не на небо, а в море, — сказав Улісс.

Ерендіра відклала брудне простирадло і накрила циновку іншим, чистим та випрасуваним.

— Я не знаю, що таке море, — сказала вона.

— Це як пустеля, тільки з водою, — пояснив Улісс.

— А по ній не можна ходити.

— Мій батько каже, що один чоловік умів ходити по воді, але то було давно.

Ерендірі все це було дуже цікаво, але вона хотіла спати.

— Якщо прийдеш завтра раненько, будеш перший, — мовила вона.

— Удосвіта ми з батьком їдемо, — відповів Улісс.

— А коли повернетесь?

— Хто зна коли, — відповів Улісс. — Ми потрапили сюди випадково, бо заблукали по дорозі до кордону.

Ерендіра замислено подивилась на сплячу бабуню.

— Добре, — сказала вона, — давай гроші.

Улісс віддав. Ерендіра лягла на постіль, але він залишився на місці, в останню мить уся його рішучість зникла. Тільки тепер дівчина помітила, що він тремтить. Їй був знайомий цей страх.

— Вперше? — запитала вона.

Улісс не відповів, але на вустах у нього з'явився безпорадний усміх.

— Не хвилюйся, — сказала вона. — Спочатку завжди так, потім усе це минеться.

Її тон змінився, в ньому з'явились материнські нотки.

— Як тебе звуть?

— Улісс.

— Це ім'я ґрінґо[2], — сказала Ерендіра.

— Ні, мореплавця.

Ерендіра поцілувала його і допомогла роздягнутися.

— Ти наче зроблений із золота, а пахнеш квітами.

— Мабуть, помаранчами, — сказав Улісс.

І вже спокійніше усміхнувся їй, наче своїй змовниці.

— Ми веземо птахів на продаж, — додав він, — але насправді перевозимо контрабандою через кордон помаранчі.

— Помаранчі не контрабанда, — зауважила Ерендіра.

— Ці — контрабанда. Кожна коштує п'ятдесят тисяч песо.

Ерендіра засміялася вперше за багато часу.

— Мені подобається, як серйозно ти вигадуєш.

Дівчина стала щирою і говіркою, немов невинність Улісса вплинула не тільки на її настрій, а й на мовчазний характер. Бабця зовсім близько від них так само говорила уві сні:

— В цей час, на початку березня, тебе принесли. Ти схожа була на ящірку, загорнуту у вату. Амадіс, твій батько, молодий і гарний, так зрадів, що наказав привезти двадцять возів, навантажених квітами, і, співаючи, розкидав їх по вулицях, так що все селище вкрилося квітами.

Вона марила кілька годин дуже голосно і навіть пристрасно. Але Улісс не чув її, бо поки стара говорила, Ерендіра кохала його так по-справжньому, що вони забули про все, і навіть про гроші, і кохалися аж до світанку.

*

Гурт місіонерів, піднявши високо хрести, став пліч-о-пліч посеред пустелі. Вітер-бешкетник, той самий, що приніс нещастя Ерендірі, рвав їхній одяг з волосяниць, куйовдив сплутані бороди і ледве дозволяв триматися на ногах. Позаду них височіла будівля місії, колоніальна споруда з маленькою дзвіницею над міцними побіленими стінами.

Наймолодший місіонер, що командував гуртом, тицьнув указівним пальцем у розколину в глинистій полив'яній землі.

— Через цю межу не пройдете, — крикнув він.

Чотири індіанці-вантажники, що несли стару в паланкіні, збитому із дощок, зупинились, почувши ці слова. Стара почувалася незручно у паланкіні, голова у неї паморочилась від пустельної пилюки та спеки, але попри все вона трималася гордо. Ерендіра йшла пішки. Позаду паланкіна вісім індіанців несли багаж, а за ними на велосипеді їхав фотограф.

— Пустеля нікому не належить, — сказала стара.

— Вона належить Богові, — відповів місіонер, — а ви порушуєте його закони своїм нечестивим подорожуванням.

По вимові стара здогадалась, що місіонер іспанець, і вирішила уникнути зіткнення, бо добре знала непримиренність піренейців.

— Про що ти, сину?

— Ця дівчина неповнолітня.

— Але вона моя онука.

— Тим гірше, — відповів місіонер, — віддай її під наш догляд добром, інакше ми вживемо інших заходів.

Такого стара не чекала.

— Добре, попику, — поступилася вона, злякана. — Але рано чи пізно я тут пройду, от побачиш.

Через три дні після зустрічі з місіонерами, коли бабця та Ерендіра спали в селищі поблизу монастиря, кілька мовчазних, таємничих фігур поповзом, наче розвідники, що готуються до штурму, прослизнули в намет. Шість сильних і молодих послушниць-індіанок у волосяницях, які виблискували в променях місяця, тихенько накрили Ерендіру москітною сіткою, безшумно підняли й понесли її, наче велику тендітну рибу, що потрапила у місячну сіть.

До чого тільки не вдавалася бабця, щоб звільнити онуку з-під опіки місіонерів. І тільки коли всі її засоби від найлегальніших до найнелегальніших вичерпалися, стара звернулася до цивільної влади, яка належала військовому начальнику. Вона знайшла начальника у дворі його власного будинку, він був напіводягнений і стріляв з гвинтівки у єдину темну хмару, що висіла в розпеченому небі. Алькальд намагався влучити у хмару, сподіваючись викликати дощ, стріляв довго й затято, але все було марно; у перервах між пострілами він слухав стару.

— Нічого не можу зробити, — сказав він нарешті, вислухавши її, — святі отці згідно із своїм статутом мають право тримати в себе дівчину до її повноліття або поки вона одружиться.

— А вас для чого ж тут поставлено? — запитала бабця.

— Щоб викликати дощ, — спокійно відповів військовий.

Невдовзі побачивши, що кулі не досягають хмарини, він покинув свої офіційні обов'язки й заходився розмовляти із старою.

— Вам потрібно знайти яку-небудь впливову особу, яка б відповідала за вас.