Немезида - Сторінка 24

На сьогодні були заплановані короткі прогулянки по ближніх околицях — невеличкими групами в узятих напрокат автомобілях.

Професор Вонстед відвів міс Марпл убік, коли вони вийшли з їдальні.

— Можливо, вам хочеться відпочити пополудні. Якщо ні, то я зайду до вас за годину. Тут є одна цікава церква, раптом вам захочеться її оглянути.

— Я огляну її з превеликою втіхою, — відказала міс Марпл.

II

Міс Марпл сіла в автомобіль, який приїхав її забрати. Професор Вонстед з'явився за годину, як і пообіцяв.

— Я подумав, вам захочеться оглянути цю церкву. І село тут дуже гарне, — сказав він. — Не бачу причини не помилуватися місцевими прикметними місцями, якщо випадає така нагода.

— Я дуже вдячна вам, — сказала міс Марпл.

Вона підвела на професора погляд, у якому було певне збентеження.

— Дуже вдячна, — повторила вона. — Та чи не здасться наша поведінка комусь — я не хочу сказати безсердечною, але ви розумієте, до чого я веду.

— Моя люба леді, міс Темпл вам не подруга і не щось таке. Дуже сумно, що з нею сталася така прикра історія, але життя триває.

— Авжеж, — погодилася міс Марпл. — Тоді мені лишається тільки знову сказати, що я вам дуже вдячна і що з вашого боку було дуже люб'язно запросити мене на прогулянку.

Міс Марпл припустила, що автомобіль, у який професор Вонстед запросив її сісти, він узяв напрокат на сьогоднішній день. З його боку справді було дуже чемно повезти літню даму оглянути місцеві прикметні місця. Адже він міг би запросити на таку прогулянку жінку молодшу, цікавішу й привабливішу. Міс Марпл замислено подивилася на нього раз чи двічі, коли вони їхали через село. Він не дивився на неї. Він визирав зі свого вікна.

Коли вони виїхали із села і звернули на сільський путівець, що обминав пагорб, він обернув до неї голову і сказав:

— На жаль, ми їдемо не до церкви.

— Так я й подумала.

— Атож, у вас були підстави так подумати.

— У такому разі, можу я запитати, куди ж ми їдемо?

— Ми їдемо до лікарні, у Керистаун.

— До тієї, у якій лежить Елізабет Темпл?

Ці слова прозвучали як запитання, хоч відповідь на нього була очевидною.

— Так, — сказав він. — Місіс Сендбурн навідувала її й привезла мені листа від керівництва лікарні. Я щойно розмовляв із ними по телефону.

— Із нею все гаразд?

— Ні. Не все гаразд.

— Розумію. Хоча, власне, сподіваюся, що розумію не зовсім, — сказала міс Марпл.

— Її одужання виглядає вельми проблематичним, і лікарі не здатні щось у цьому змінити. Вона може більш не прийти до тями. Але може й прийти на дуже короткий час.

— Але чому ви везете туди мене? Я ж їй не подруга, ви знаєте. Я вперше зустрілася з нею на цій екскурсії.

— Так, я знаю. Я везу вас туди, бо під час одного з коротких проблисків свідомості, які мала Елізабет, вона запитала про вас.

— Розумію, — сказала міс Марпл. — Хоч мене дивує, чому вона запитала про мене, чому подумала, що я можу бути в чомусь для неї корисною чи зробити нехай там що. Це жінка глибокого розуму. У своїй сфері діяльності, можна сказати, велика жінка. Бувши директоркою школи Фелоуфілд, вона посідала провідне місце в галузі освіти.

— То була найкраща в Англії жіноча школа, чи не так?

— Так. Вона була великою особистістю й дуже освіченою жінкою. Її фахом була математика, але вона володіла найрізноманітнішими знаннями, як і належить справжньому працівникові освітньої галузі. Вона досліджувала питання про те, у який спосіб жінка може найліпше прислужитися суспільству і як заохотити дівчат до навчання. І багато чого іншого. Її смерть була б непоправною втратою, — сказала міс Марпл. — Життя буває таким жорстоким. Хоч вона й пішла у відставку зі своєї директорської посади, але ще зберігала великий вплив. Цей нещасливий випадок… — Вона замовкла на мить. — Можливо, ви не хочете говорити зараз про нещасливий випадок?

— Навпаки, я думаю, нам ліпше обговорити його саме тепер. Великий камінь упав згори. Таке траплялося й раніше, але дуже рідко. Але про цей нещасливий випадок мені розповіли дуже детально, — сказав професор Вонстед.

— Розповіли вам про нещасливий випадок? Хто розповів?

— Двоє молодих людей. Джоана Крофорд та Емлін Прайс.

— І що саме вони розповіли?

— Джоана каже, їм здалося, що на схилі гори хтось був. Досить високо. Вона й Емлін звернули з широкої головної стежки і стали підійматися вгору вузькою стежиною, що огинала пагорб. За одним із поворотів вона виразно побачила на тлі неба чи то чоловіка, чи то жінку, що намагався або намагалася скотити вниз великий камінь. Камінь захитався і зрештою покотився схилом гори, спочатку повільно, але потім усе швидше й швидше. Міс Темпл ішла по головній стежці нижче від них і потрапила якраз під той камінь, що вдарив її. Якщо це був замах, він міг і не вдатися, бо камінь міг і не влучити в неї — але він у неї влучив. Отже, якщо хтось і справді зазіхав на життя жінки, яка йшла стежкою, то він домігся повного успіху.

— А кого вони побачили вгорі — чоловіка чи жінку? — запитала міс Марпл.

— На жаль, Джоана Крофорд не може цього з певністю сказати. Але вона ясно розгледіла, що той чоловік або жінка був чи була у джинсах або звичайних штанях і в яскравому пуловері в чорно-червону клітинку з високим відгорнутим коміром. Та людина швидко обернулася й відразу зникла. Джоана схильна думати, що то був-таки чоловік, але цілковитої певності в неї нема.

— І вона вважає, чи це ви вважаєте, що то був навмисний замах на життя Елізабет Темпл?

— Чим більше вона про це думає, тим більше схильна вважати, що саме так воно й було. Емлін теж дотримується такої думки.

— Ви геть не уявляєте, хто б то міг бути?

— Абсолютно. Вони — теж. То міг бути хтось із учасників нашої екскурсії, який вирушив на прогулянку в той день. Або хтось цілком нам незнайомий, той, хто знав, що автобус тут зупиняється, й обрав те місце для нападу на одного з його пасажирів. Який-небудь молодий любитель насильства задля самого насильства. Або хтось із ворогів Елізабет Темпл.

— Звучить мелодраматично, якщо ми скажемо: "її таємний ворог", — промовила міс Марпл.

— Авжеж, і справді. Хто захотів би вбити шановану директорку школи, що вже вийшла на пенсію? Це запитання, на яке ми повинні знайти відповідь. Можливо, хоч і малоймовірно, що міс Темпл сама відповість нам на нього. Вона могла впізнати людину, що штовхнула на неї камінь, або — і це більш імовірно — знає, хто ненавидить її з якоїсь причини.

— Це теж малоймовірно.

— Я згоден із вами, — сказав професор Вонстед. — Проте, хоч нам і здається малоймовірним, щоб вона могла бути об'єктом нападу, не слід забувати про те, що директорка школи знає дуже багатьох людей. Або, якщо сказати це інакше, дуже багато людей пройшли крізь її руки.

— Дуже багато дівчат пройшли крізь її руки, ви, певно, хотіли сказати це.

— Так. Саме це я хотів сказати. Дівчат та їхніх родин. Директорка школи могла багато чого знати. Наприклад, про любовні пригоди, що їх дівчата приховували від своїх батьків. А таке буває, ви знаєте. І досить часто. А надто в останні десять чи двадцять років. Кажуть, ніби дівчата дозрівають раніше. У розумінні фізичного дозрівання так воно і є, але в глибшому розумінні цього слова вони дозрівають пізно. Вони залишаються дітьми набагато довше. Вони залишаються дітьми в тому, як одягаються, як розпускають волосся. Навіть їхні міні-спідниці свідчать про їхній дитячий погляд на світ. Їхні нічні сорочечки, їхні фартушки та шорти — усе це моди суто дитячого одягу. Вони не хочуть бути дорослими — не хочуть брати на себе будь-яку відповідальність. А проте, як усі діти, вони хочуть, щоб на них дивилися як на дорослих і дозволяли їм усе, що, на їхню думку, має бути дозволено дорослим. І це іноді призводить до трагедії або до трагічних наслідків.

— Ви маєте на увазі якийсь конкретний випадок?

— Ні. Нічого конкретного. Я лише думаю — власне, подумки перебираю різні можливості. Я не можу повірити в те, що Елізабет Темпл мала особистого ворога. Ворога настільки безжального, який став би шукати нагоди, щоб убити її. Але мені раптом спало на думку… — І він подивився на міс Марпл. — Та ви й самі можете здогадатися, що я припускаю.

— Що ви припускаєте? Про це справді неважко здогадатися. Ви припускаєте, що міс Темпл щось знала, знала про якусь подію або факт, що міг поставити когось у незручне або й небезпечне становище, якби став відомий.

— Атож, саме про це я й подумав.

— У такому випадку, — сказала міс Марпл, — можна зробити висновок, що в нашій екскурсії є учасник, який упізнав міс Темпл або знав, хто вона, але кого вона за давністю років забула чи не змогла впізнати. Таке припущення справді кидає підозру на котрогось із наших пасажирів, хіба не так? — Вона зробила паузу. — Ви згадали про пуловер — він був у червону й чорну клітинку, так ви сказали?

— Справді, я так сказав. — Він подивився на неї з цікавістю. — А що саме привернуло вашу увагу до пуловера?

— Він був дуже помітний, — сказала міс Марпл. — Саме до такого висновку привели мене ваші слова. Його було легко запам'ятати. Він настільки впадав в око, що Джоана визнала за потрібне згадати про нього окремо.

— Так, справді. І на яку думку вас це наводить?

— Умисне вимахування прапором, — замислено промовила міс Марпл. — Чимось таким, що відразу впадає в око, запам'ятовується, спостерігається, впізнається.

— Авжеж, — погодився професор, скинувши на неї підбадьорливим поглядом.

— Коли ви описуєте особу, яку бачили, бачили не зблизька, а здалеку, то насамперед опишете її одяг. Не її обличчя, не ходу, не руки й не ноги. Її червоний берет, пурпуровий плащ, чудернацьку шкіряну куртку, яскравий пуловер у червону й чорну клітинку. Щось дуже впізнаванне, дуже прикметне. А тепер уявіть собі, що та особа скине свій одяг і позбудеться його, надішле його поштовою посилкою на якусь адресу, не менш як за сотню миль звідси, або запхає його до сміттєвого ящика в місті, або спалить його чи порве на дрібні клаптики, а потому вдягнеться скромно, вбого й непримітно, то хіба тепер хтось зверне на неї увагу? Саме з цією метою людина, яка штовхнула згори камінь, і вдягла того яскравого пуловера в червону й чорну клітинку. Вона хотіла, щоб його можна було легко впізнати, хоч сама вона більше ніколи його не вдягне.

— Дуже переконлива гіпотеза, — сказав професор Вонстед. — Як я вже вам казав, Фелоуфілд розташований недалеко звідси.