Немезида - Сторінка 29

Знає латину й грецьку, наскільки мені відомо. Вона хотіла навчатися в університеті, але їй довелося доглядати матір, яка була інвалідом протягом тривалого часу. То вона дуже любила ту дівчину, ніяк не можу пригадати її ім'я. Дуже любила і ставилася до неї, наче до рідної дочки. А потім з'являється той молодик, як там пак його звали, Майклом, здається, й одного дня дівчина просто зникає з дому, нікому не сказавши жодного слова. Мені не відомо, чи міс Клотільда знала, що дівчина вже вагітна.

— Але ви знали, — сказала міс Марпл.

— О, я маю великий досвід. Я завжди бачу, коли дівчина опиняється в такому становищі. Це відразу впадає в око. І річ не тільки в тому, що живіт у неї круглішає, як ви могли б сказати, але в неї змінюється також колір очей, і вона починає ходити й сидіти інакше, і вряди-годи вона не може приховати, що її нудить. "От і ще одна влипла", — подумала тоді я. Міс Клотільда мусила поїхати, щоб допомогти поліції з'ясувати, кому належить знайдене тіло. Не знаю, як вона тоді витримала. Протягом багатьох тижнів по тому її не можна було впізнати — так вона змінилася з горя. Дуже вона любила ту дівчину.

— А що ота інша — міс Антея?

— Хоч як це дивно, але вона мала такий вигляд, ніби була задоволена — бігме, була задоволена. Не дуже гарна картина, правда ж? Такий вираз обличчя нерідко помічали в дочки Пламера, власника ферми. Вона любила ходити дивитися, як колють свиню. Її це дуже тішило. Дивні речі можна іноді спостерігати в родинах.

Міс Марпл попрощалася зі своєю співрозмовницею, побачила, що має ще десять хвилин, і пішла на пошту. Пошта та універмаг Джоселін Сент-Мері виходили на Ринковий майдан.

Міс Марпл увійшла на пошту, купила кілька марок, продивилася листівки, а потім перевела увагу на виставлені там книжки в паперових обкладинках. За поштовим прилавком стояла літня жінка з досить кислим обличчям. Вона допомогла міс Марпл зняти книжку з дротяної підставки, на яких вони стояли.

— Вони іноді тут заплутуються. Люди ставлять їх трохи криво, як бачите.

У ці хвилини на пошті не було більше нікого. Міс Марпл із відразою подивилася на першу сторінку обкладинки, де була зображена гола дівчина з плямами крові на обличчі, над якою нахилився моторошний на вигляд убивця із закривавленим ножем у руці.

— Не люблю я ці сьогоднішні жахіття, — сказала вона.

— Вони заходять надто далеко зі своїми обкладинками, — сказала місіс Вініґер. — Кому такі картинки можуть подобатися? Забагато насильства, я сказала б.

Міс Марпл узяла другу книжку. "Що трапилося з Крихіткою Джейн", — прочитала вона.

— О Боже, у якому сумному світі ми живемо.

— О так, звичайно. У вчорашній газеті я прочитала, як одна жінка залишила свою дитину біля супермаркету, а тоді з'явилася інша й покотила дитину у візку геть. І ніхто не знає, навіщо вона це зробила. Поліція, звичайно, спіймала її. Усі вони мають звичай казати одне й те саме, незалежно від того, на чому їх зловлять — на крадіжці товарів із супермаркету чи на крадіжці чужої дитини. Я не знаю, що на мене найшло, кажуть вони.

— Може, вони й справді не знають, — припустила міс Марпл.

— Розкажіть це комусь іншому, — не погодилася з нею місіс Вініґер.

Міс Марпл розглянулася навкруги — на пошті досі нікого не було. Вона підійшла до вікна.

— Якщо ви можете приділити мені хвилину або дві, то я попросила б вас відповісти на одне моє запитання, — сказала міс Марпл. — Я, здається, вчинила одну велику дурницю. Останнім часом я роблю так багато помилок. Я надіслала посилку на адресу однієї доброчинної організації. Послала їм одяг — пуловери та дитячі вироби з вовни. Я запакувала посилку, написала на ній адресу й здала її на пошту, але тільки сьогодні вранці до мене несподівано дійшло, що адреса, яку я написала, була помилковою. Я не думаю, що у вас зберігається список адрес відісланих посилок — але, можливо, хтось її запам'ятав. Я хотіла відіслати свою посилку в Товариство допомоги лондонським докерам.

Місіс Вініґер відчула бажання допомогти цій старій, розгубленій і безпорадній жінці.

— Ви самі приносили посилку?

— Ні, не сама. Я нині гостюю в Старому Маєтку, й одна із сестер, місіс Ґлін, здається, сказала, що вона або сестра, її віднесуть. Я була дуже вдячна їй…

— Дайте-но я подумаю. Це було у вівторок, так? Посилку принесла не місіс Ґлін, а наймолодша із сестер, Антея.

— Так, так, думаю, це було саме в той день…

— Я добре пам'ятаю ту посилку. У досить великому ящику, але не дуже важка, якщо не помиляюся. Але вона була відіслана не в Товариство допомоги докерам, таку адресу я запам'ятала б. Ага, тепер згадала, що там було написано. Посилка була адресована превелебному Метьюзу — у Доброчинну лігу допомоги вовняним одягом убогим жінкам та дітям Іст-Гема.

— А, справді, — міс Марпл з'єднала пальці рук і зітхнула з великою полегкістю. — Як добре, що ви запам'ятали — тепер я розумію, чому я припустилася тієї помилки. На Різдво я посилала деякі речі Іст-Гемській лізі у відповідь на їхній заклик допомогти їм плетеними речами й, мабуть, тепер автоматично переписала їхню адресу зі свого записника. Повторіть її мені, будь ласка.

І вона ретельно записала названу жінкою адресу до свого маленького нотатника.

— Проте, боюся, ми вже відіслали посилку…

— Та нічого, адже я можу написати їм, пояснити свою помилку й попросити переслати посилку в Товариство допомоги докерам. Дуже й дуже вам дякую.

Міс Марпл покинула пошту.

Місіс Вініґер продала марки наступному покупцеві й зауважила вбік, звертаючись до однієї зі своїх колег:

— Бідолашна старенька. Либонь, у неї часто виникає така плутанина в голові.

Міс Марпл вийшла з дверей пошти й зіткнулася з Емліном Прайсом та Джоаною Крофорд.

Вона помітила, що Джоана бліда й чимось стурбована.

— Я маю давати свідчення, — сказала вона. — І не знаю, про що вони мене запитуватимуть. Так боюся. Не подобається мені все це. Адже я вже розповіла сержантові поліції про те, що ми бачили.

— Не треба так хвилюватися, Джоано, — сказав Емлін Прайс. — Це лише попереднє розслідування коронера. Він приємний чоловік, доктор наук, якщо не помиляюся. Він лише поставить тобі кілька запитань, і ти скажеш йому, що бачила.

— Ти теж це бачив, — сказала Джоана.

— Атож, бачив, — погодився Емлін. — Принаймні, я бачив, що там, нагорі, хтось був. Там, де стриміли оті великі камені. А тепер ходімо, Джоано.

— Вони прийшли й обшукали наші кімнати в готелі, — сказала Джоана. — Вони запитали нашого дозволу, але в них був ордер на обшук. Вони обнишпорили кімнати й переглянули наш багаж.

— Мабуть, вони шукали той пуловер у червону й чорну клітинку, який ви описали. Хай там як, а турбуватися вам нема чого. Якби у вас був пуловер у червону й чорну клітинку, то ви, звичайно, не стали б розповідати про нього, чи не так? Але ви ж таки там бачили це поєднання чорного та червоного кольорів?

— Я не знаю, — сказав Емлін Прайс. — Я не дуже добре тямлю в кольорах. Я тільки знаю, що то був яскравий колір.

— Вони нічого в нас не знайшли, — сказала Джоана. — Зрештою, ми взяли із собою не так багато речей. Навіщо обтяжувати себе, коли ти їдеш на автобусну екскурсію? Та й ні в кого іншого з нашого товариства нічого подібного не було. Я ніколи не бачила, щоб хтось із наших носив такий пуловер. Принаймні, досі не носив. А ти когось бачив?

— Ні, не бачив, але я не переконаний у тому, що міг би це помітити, якби навіть бачив, — сказав Емлін Прайс. — Я не завжди вмію відрізнити червоний колір від зеленого.

— Авжеж, ти не розрізняєш кольорів, — сказала Джоана. — Я це вже помітила раніше.

— Коли помітила?

— Мій червоний шарф. Я запитала, чи ти його не бачив де— небудь. Ти сказав, що ти десь бачив зелений шарф, і приніс мені мій червоний. Я забула його в їдальні. Але ти так і не зрозумів, що він червоний.

— Хай і так, але не кажи більше, що я не розрізняю кольорів. Мені це якось неприємно чути.

— Чоловіки частіше бувають дальтоніками, ніж жінки, — сказала Джоана. — Це одна з тих властивостей, які пов'язані з різницею між статями, — додала вона з ерудованим виглядом. — Жінки лише передають її своїм чоловічим нащадкам.

— Ти так говориш, ніби це якась погана хвороба, — сказав Ем— лін Прайс. — Ну от, ми й прийшли.

— Схоже, ти навіть задоволений, що нас сюди викликали, — сказала Джоана, коли вони йшли нагору сходами.

— Мабуть, і справді. Я ніколи не був присутній на попередньому розслідуванні. А робити щось уперше завжди цікаво.

II

Доктор Стоукс був чоловіком середнього віку із сивим волоссям та в окулярах. Спершу зачитали свідчення поліції, потім оголосили результати медичного огляду з усіма технічними подробицями струсу мозку, що спричинив смерть. Місіс Сендбурн надала детальні відомості про автобусну екскурсію, про подорож, організовану і здійснену в той день, і розповіла подробиці того фатального випадку. Хоч міс Темпл і була вже немолода, сказала вона, проте вона ходила дуже енергійно та швидко. Їхня група йшла добре відомою широкою стежкою, яка обкручувалася навколо пагорба й вела до старої церкви, збудованої посеред цієї порослої вересом пустки за часів королеви Єлизавети, щоправда, згодом її не раз перебудовували. На сусідньому узвишші стоїть так званий Меморіал Бонавентури. Підійматися там досить круто, і люди, як правило, роблять це кожен у своєму темпі. Ті, хто молодший, нерідко вибігають наперед, досягаючи вершини набагато раніше, ніж інші. Люди старшого віку намагаються не поспішати. Сама вона зазвичай іде останньою, щоб у разі потреби запропонувати дуже стомленим людям повернути назад, якщо вони захочуть. Міс Темпл, згідно з її розповіддю, розмовляла з подружжям Батлерів. Хоч їй і було понад шістдесят років, її дещо дратувала їхня повільна хода, тож вона їх випередила, зникла за одним із поворотів і дуже швидко пішла вперед, як не раз робила й раніше. Вона була схильна втрачати терпець, чекаючи, поки супутники її наздоженуть, і воліла йти у власному темпі. Потім спереду почувся крик, і місіс Сендбурн та інші побігли вперед, завернули за поворот стежки й побачили, що міс Темпл лежить на землі. Вони відразу зрозуміли, що великий камінь зірвався зі схилу вище від них, де в землі стриміло ще кілька таких каменів, покотився вниз і вдарив міс Темпл, коли вона йшла стежкою.