Немезида - Сторінка 3

Городина мало мене цікавить.

— А я більше працюю з городиною в місіс Гастінґс. Нудно, але треба. Та мені вже час.

Вона окинула міс Марпл поглядом із голови до ніг, ніби хотіла добре запам'ятати її, потім весело кивнула головою й подалася геть.

Місіс Гастінґс? Міс Марпл не змогла пригадати ім'я нехай там якої місіс Гастінґс. Безперечно, що серед її давніх подруг місіс Гастінґс не було. І серед аматорів садівництва вона такої не знала. Мабуть, вона мешкає в якомусь із нових будинків, нещодавно споруджених у кінці Гібралтар-роуд. Протягом останнього року там оселилося кілька нових родин. Міс Марпл зітхнула, знову скинула невдоволеним поглядом на ротики, побачила кілька бур'янин, які їй дуже захотілося вирвати, один або два зайві пагінчики, які вона залюбки обрізала б садовими ножицями й нарешті, зітхнувши й мужньо подолавши всі спокуси, вийшла в провулок, обійшла навкруг своєї садиби й повернулася в дім. Її думки знову перебігли до Рейфаєла. Вони були, він і вона, — як же пак називалася та книжка, яку так часто цитували, коли вона була молода? "Кораблі, що пропливають уночі". Ця фраза здалася їй дуже доречною, коли вона поновила її в пам'яті. Кораблі, що пропливають уночі… Саме вночі вона прибігла до нього, щоб попросити — ні, щоб вимагати — допомоги. Тоді вона сказала йому, що жодної хвилини втрачати не можна. І він погодився з нею й відразу ж виконав її прохання. Можливо, вона й справді була схожа в ті хвилини на тигрицю? Ні. Було б очевидною помилкою так думати. Адже вона відчувала тоді не гнів. Вона просто наполягала на чомусь такому, що вважала за необхідне зробити негайно. І він її зрозумів.

Бідолашний містер Рейфаєл. Той корабель, що проплив повз неї вночі, був цікавим кораблем. Отже, варто було тільки звикнути до його брутальності, і він міг здатися приємним чоловіком? Ні! Вона похитала головою. Містер Рейфаєл ніколи не міг здатися приємним чоловіком. Та годі вже, їй треба нарешті викинути Рейфаєла з голови.

Кораблі, що пропливають уночі й розмовляють між собою,

проминаючи один одного, лише сигналами здалеку та далекими голосами в темряві.

Вона, мабуть, більше ніколи про нього не думатиме. Можливо, тільки подивиться, чи в "Таймc" надрукують некролог. Але навряд. Він був не дуже відомою людиною, подумала вона. Він не був знаменитим. Аише дуже багатим. Звісно, про багатьох людей друкували некрологи в газетах лише тому, що вони були дуже багаті. Але їй здавалося, що багатство Рейфаєла було не такого типу. Він не відзначився у великій індустрії, не належав ні до фінансових геніїв, ні до відомих банкірів. Він просто спромігся в якийсь невідомий їй спосіб накопичити величезну суму грошей протягом свого життя.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

ПАРОЛЬ — "НЕМЕЗИДА"

I

Десь через тиждень після повідомлення про смерть Рейфаєла міс Марпл підібрала листа, що лежав на таці з її сніданком, і дивилася на нього якусь хвилину, перш ніж відкрити. Два інші листи, що надійшли із сьогоднішньою ранковою поштою, були рахунками або квитанціями на сплачені рахунки. В обох випадках вони не становили для неї найменшого інтересу. Цей же лист міг такий інтерес становити.

Лондонська марка, друкована адреса, довгий конверт високої якості. Міс Марпл акуратно розрізала його спеціальним ножем для паперу, який завжди був у неї напохваті, тут-таки, на таці. Лист був від панів Бродриба та Шустера, адвокатів і нотарів, з адресою в лондонському кварталі Блумсбері. Ті панове запрошували її, використовуючи надзвичайно чемні й вишукані звороти юридичної мови, навідатися наступного тижня до їхньої контори й пропонували зробити це в четвер, 24-го числа. Якщо ж ця дата її не влаштовує, то чи не буде вона такою люб'язною, щоб повідомити їх, коли зможе бути в Лондоні в найближчому майбутньому. У своєму листі ті двоє додавали, що вони адвокати покійного містера Рейфаєла, з яким вона, схоже, добре знайома.

Міс Марпл була трохи спантеличена. Вона спохмурніла й підвелася з-за столу трохи пізніше, аніж зазвичай, думаючи про листа, якого щойно одержала. Вона спустилася вниз за допомогою Черрі, яка вважала за свій обов'язок чекати в коридорі, аби бути певною, що міс Марпл не наважиться сама спускатися сходами, що були дуже давнього зразка й круто завертали на самій середині.

— Ти приділяєш мені занадто багато уваги, Черрі, — сказала міс Марпл.

— Доводиться, — відповіла Черрі з притаманною їй прямолінійністю. — Хороших людей тепер мало, і їх треба оберігати.

— Що ж, дякую за комплімент, — промовила міс Марпл, безпечно добувшись до кінця сходів і ставлячи ногу на підлогу першого поверху.

— У вас усе гаразд? — запитала Черрі. — Бо вигляд у вас такий, ніби вас ударили мішком по голові, якщо розумієте, про що я кажу.

— Та ні, у мене все гаразд, — відповіла міс Марпл. — Правда, я щойно одержала досить несподіваного листа від адвокатської фірми.

— Ніхто не позиває вас до суду, сподіваюся? — запитала Черрі, схильна вважати, що листи від адвокатів неминуче пов'язані з якимсь лихом.

— О, ні, не думаю, — сказала міс Марпл. — Нічого подібного. Вони лише просять мене навідати їх у Лондоні наступного тижня.

— Можливо, ви одержите спадщину, — промовила Черрі з надією в голосі.

— Ну це вже навряд.

— І таке буває, — сказала Черрі.

Умостившись на стільці й діставши своє плетиво з гаптованої торбинки, міс Марпл обміркувала можливість того, що містер Рейфаєл залишив їй спадщину. Тепер вона здалася їй ще менш імовірною, аніж тоді, коли Черрі про це згадала, адже містер Рейфаєл, подумала вона, був не такою людиною.

Вона не змогла поїхати до Лондона в той день, який їй запропонували. У четвер вона мала бути присутня на зборах Жіночого клубу, де обговорювали питання про виділення коштів на будівництво двох додаткових кімнат. Тож вона написала листа, у якому назвала інший день наступного тижня. Фірма не забарилася з письмовою відповіддю, у якій висловила свою згоду з її пропозицією, і дата відвідин була визначена остаточно. Вона намагалася намалювати у своїй уяві зовнішність панів Бродриба та Шустера. Лист був підписаний Дж. Р. Бродрибом, який, певно, був старшим партнером. Міс Марпл подумала, що містер Рейфаєл міг відписати їй у своєму заповіті якусь невеличку річ або сувенір на згадку. Можливо, книжку про якісь рідкісні квіти, що була в його бібліотеці і, на його думку, могла принести втіху старій дамі, що так полюбляла доглядати сад. Чи брошку з камеєю, яка належала його двоюрідній бабусі. Міс Марпл розважала себе такими фантазіями. Бо це тільки фантазії, подумала вона, адже в будь-якому з цих випадків виконавці — якщо ті адвокати були виконавцями — просто надіслали б їй таку річ поштою. Їм би не було потреби домовлятися з нею про зустріч.

— Облиш дурні думки, — сказала собі міс Марпл. — Наступного четверга ти про все довідаєшся.

II

— Цікаво, що це за особа, — сказав Бродриб, звертаючись до Шустера і при цьому глянувши на годинник.

— Вона має прибути за чверть години, — сказав Шустер. — Цікаво, вчасно вона з'явиться чи ні?

— Думаю, не запізниться. Це літня жінка, судячи з усього, а вони набагато пунктуальніші, аніж сьогоднішні молоді вертихвістки.

— Цікаво, гладка вона чи худа? — поставив риторичне запитання Шустер.

Містер Бродриб похитав головою.

— Хіба Рейфаєл ніколи тобі про неї не розповідав? — запитав Шустер.

— Він був дуже стриманим у всьому, що про неї казав.

— Уся ця історія видається мені дуже дивною, — сказав Шустер. — Якби ми знали бодай трохи більше, про що саме йдеться…

— Можливо, — замислено промовив Бродриб, — тут ідеться про щось, пов'язане з Майклом?

— Після стількох років? Ні, не може бути. З якого дива ти про це подумав? Він тобі на щось натякнув?

— Ні, він мені ні на що не натякнув. Я не маю найменшого уявлення про те, що в нього було на думці. Він лише дав мені точні інструкції.

— А ти не думаєш, що він насамкінець став трохи ексцентричним?

— Аж ніяк. Його розум залишався так само блискучим, як і завжди. Хвороба анітрохи не вплинула йому на мозок. За останні два місяці, які йому лишилося прожити, він примножив свій статок ще на двісті тисяч. У це важко повірити, але так воно було.

— Він мав досконалий нюх, — сказав Шустер із глибокою повагою в голосі. — Безпомильний нюх, у цьому сумніватися не випадає.

— Він був справжнім фінансовим генієм, — підтвердив Бродриб із повагою, близькою до захвату. — На жаль, таких, як він, небагато.

На столі задзвонив внутрішній телефон. Шустер підняв слухавку. Жіночий голос сказав:

— Міс Джейн Марпл прийшла на зустріч із містером Бродрибом згідно з попередньою домовленістю.

Шустер подивився на свого партнера, піднявши брови в очікуванні ствердної чи заперечної відповіді. Бродриб кивнув головою.

— Проведіть її сюди, — сказав Шустер. І додав, обертаючись до партнера: — От ми її й побачимо.

Міс Марпл увійшла до кімнати, де джентльмен середнього віку з тонким, худим тілом підвівся, щоб привітатися з нею. Це, певно, був містер Бродриб, чий вигляд дещо суперечив його прізвищу[1]. З ним був ще один джентльмен теж середнього віку, але молодший і значно повніший. Він мав чорне волосся, маленькі гострі очі й перші ознаки другого підборіддя.

— Мій партнер — містер Шустер, — відрекомендував його містер Бродриб.

— Сподіваюся, наші сходи не стомили вас надміру, — сказав Шустер.

"Їй сімдесят, ніяк не менше, а може, навіть під вісімдесят", — подумав він.

— Я завжди трохи засапуюся, коли підіймаюся сходами.

— Будинок у нас старий, — сказав містер Бродриб тоном вибачення. — Ліфта немає. Але ми фірма з дуже давньою історією, і нам не хочеться запроваджувати сучасні новинки, чого, можливо, й очікують від нас наші клієнти.

— Тут у вас навіть дуже зручно й затишно, — чемно відповіла міс Марпл.

Вона сіла на стілець, якого підсунув їй містер Бродриб. Шустер, щоб не заважати розмові, залишив кімнату.

— Сподіваюся, на цьому стільці вам сидіти зручно, — сказав Бродриб. — Я трохи закрию штору, гаразд? Сонце, як мені здається, світить вам прямо в очі.

— Дякую, — сказала міс Марпл цілком щиро.

Вона сиділа, за своїм звичаєм, геть випростана. На ній був легкий твідовий костюм, перлове намисто й невеличкий оксамитовий капелюшок.

"Звичайна собі провінційна дама, — подумав Бродриб. — З найкращих.