Несподівана вакансія - Сторінка 12

У перші дні своєї роботи, попри всю попередню підготовку, попри те, що її майже завжди хтось супроводжував, вона іноді просто ціпеніла від жаху. Розлючені пси, чоловіки з ножами в руках, діти з роз'ятреними ранами — чого вона тільки не бачила упродовж тих років, коли відвідувала чужі помешкання.

Ніхто не відповів на її дзвінок, але через напівпрочинене вікно ліворуч від себе вона могла чути вередування якоїсь малої дитини. Вона спробувала постукати в облуплені двері, з яких відвалився крихітний шматочок засохлої білої фарби, впавши їй на ногу. Це нагадало Кей про стан її помешкання. Було б гарно, якби Ґевін запропонував свою допомогу з косметичним ремонтом, але він про це навіть не згадував. Часом Кей починала перераховувати все, що він не казав або не робив, немов та скнара, що переглядає боргові розписки, і відчувала тоді гіркоту і злість, рішуче налаштовуючись добитися від нього відшкодування.

Вона знову постукала, намагаючись відволіктися від власних думок, і цього разу хтось озвався:

— Та йду вже, курва.

Двері прочинились, і в проході з'явилася жінка з дитячо-старечим виглядом, вбрана в брудну блідо-голубу футболку й чоловічі піжамні штани. Зростом була така ж, як і Кей, тільки якась зіщулена. Крізь тонку білу шкіру гостро випиналися вилиці й грудна клітка. Її пофарбоване волосся, кошлате й нестямно руде, здавалося перукою, нап'яленою просто на череп, зіниці очей були крихітні, а груди цілком пласкі.

— Привіт, Террі, — це ви? Мене звати Кей Баден, я із соціальної служби. Я заміщаю Метті Нокс.

Кістляві сіруваті руки жінки були всуціль усипані сріблястими віспинками, а на передпліччі ятрилася відкрита червона рана. Через численні шрами на правій руці й шиї шкіра там зробилася лискучою, наче пластик. Кей згадала одну знайому лондонську наркоманку, що випадково підпалила власний будинок, занадто пізно усвідомивши, що сталося.

— Ага, ясно, — сказала Террі після довжелезної паузи. Заговоривши, вона одразу ніби постаріла. Їй бракувало кількох зубів. Вона відвернулася від Кей і невпевнено почалапала вглиб темного коридора. Кей пішла слідом. Дім просмердівся тухлими харчами, потом і неприбраним сміттям. Террі повела Кей до маленької вітальні ліворуч.

Там не було жодних книг, картин чи фотографій, ніякого телевізора — нічого, крім пари старих потертих крісел і поламаних поличок. Підлога була всипана сміттям. Кілька новесеньких картонних коробок, складених на купу під стіною, мали тут недоречний вигляд.

Посеред кімнати стояв голоногий малюк у сорочинці й набряклому підгузнику. Кей знала з досьє, що йому було три з половиною роки. Його ниття здавалося підсвідомим і нічим не вмотивованим, таким собі гудінням двигуна, що сигналізувало про його присутність. Він стискав у руках малесенький пакетик з-під вівсянки.

— Це, мабуть, Роббі? — спитала Кей.

Хлопчик подивився на неї, коли вона назвала його ім'я, але скиглити не перестав.

Террі відсунула вбік стару пошкрябану бляшанку з-під печива, що лежала на одному з брудних обшарпаних крісел, і скрутилася там клубочком, дивлячись на Кей з-під напівзаплющених повік.

Кей сіла на інше крісло, на бильці якого лежала переповнена попільничка. Кілька недопалків упали на сидіння крісла. Кей відчула їх під стегном.

— Привіт, Роббі, — сказала Кей, відкриваючи досьє Террі.

Малюк, не перестаючи пхинькати, потрусив пакетиком з-під вівсянки. Усередині там щось заторохтіло.

— Що там таке в тебе? — поцікавилася Кей.

Він не відповів, але ще завзятіше потрусив пакетиком. З нього вилетіла маленька пластмасова фігурка і впала кудись за картонні коробки. Роббі почав рюмсати. Кей зиркнула на Террі, яка безтямним поглядом дивилася на сина. Врешті вона пробурмотіла:

— Шо таке, Роббі?

— Ану, чи зможемо ми це дістати? — запитала Кей, зрадівши нагоді встати й обтрусити попіл зі свого стегна. — Давай-но подивимось.

Вона підійшла до стіни й зазирнула у проміжок за коробками. Маленька фігурка зачепилася за одну з верхніх коробок. Кей запхала руку в проміжок. Коробки були важкі й не рухалися з місця. Кей зуміла нарешті схопити фігурку, що виявилася товстим яскраво-фіолетовим чоловічком, подібним на Будду.

— Ось, маєш, — сказала вона.

Роббі перестав рюмсати. Він схопив фігурку й поклав її назад у пакетик з-під вівсянки, а тоді знову почав ним трусити.

Кей роздивилася довкола. Під поламаними поличками лежали догори колесами дві маленькі іграшкові машинки.

— Ти любиш машини? — запитала Кей у Роббі, показуючи на них.

Він не глянув туди, але скоса зиркнув на неї, немовби щось вираховуючи. Тоді почалапав до машинок, узяв одну з них і показав їй.

— Біп, — сказав він. — Сина.

— Так-так, — відповіла Кей, — дуже добре. Машина. Бі-біп.

Вона знову сіла в крісло й видобула з сумки блокнот.

— Отже, Террі. Як ваші справи?

Після деякої паузи Террі відповіла:

— Нормально.

— Мушу пояснити: Метті захворіла, тому я її заміщаю. Маю уточнити деяку інформацію, залишену для мене, щоб перевірити, чи нічого не змінилося, відколи вона бачила вас минулого тижня, добре?

— Отже, Роббі тепер ходить у ясла, так? Чотири рази на тиждень зранку і двічі вдень?

Здавалося, що Террі чує голос Кей ніби здаля. Так, ніби вона сиділа на дні якогось колодязя.

— Ага, — нарешті відізвалася вона після паузи.

— І як там йому? Подобається?

Роббі запхав машинку в пакетик з-під вівсянки. Узяв один з недопалків, що впав зі штанів Террі, і також застромив його в пакетик разом з машинкою і фіолетовим Буддою.

— Ага, — напівсонно відповіла Террі.

Кей уважніше придивилася до нерозбірливих нотаток, залишених їй Метті перед звільненням з роботи.

— Террі, а хіба він нині не мав там бути? Сьогодні ж вівторок?

Террі, здається, докладала зусиль, щоб не заснути. Кілька разів її голова починала хилитися додолу. Урешті-решт вона пояснила:

— Його мала завести Кристал, але не завела.

— Кристал — це ваша дочка? Скільки їй років?

— Чотирнадцять, — заспано відповіла Террі, — з половиною.

Кей бачила з нотаток, що Кристал було шістнадцять років. Запала мовчанка.

Біля ніжок Терріного крісла стояли два щербаті кухлі. Брудна рідина в одному з них була подібна на кров. Террі сиділа, склавши руки на пласких грудях.

— Я його вдягла, — сказала Террі, ледве видобуваючи слова з глибини своєї свідомості.

— Вибачте, Террі, але я мушу запитати, — звернулася до неї Кей. — Ви щось приймали зранку?

Террі провела кістлявою рукою над губами.

— Нє-а.

— Хоцу каку, — повідомив Роббі й почалапав до дверей.

— Треба йому допомогти? — запитала Кей, коли Роббі зник з поля зору, й вони почули, що він дряпається сходами нагору.

— Нє, він може сам, — пробурмотіла Террі.

Вона підперла голову кулаком, впершись ліктем у бильце крісла. Роббі зарепетував нагорі.

— Две-лі! Две-лі!

Вони чули, як він загупав по дереву. Террі не поворухнулася.

— Допомогти йому? — запропонувала Кей.

— Ага, — погодилася Террі.

Кей піднялася сходами й відчинила двері в туалет. Там стояв несусвітній сморід. Ванна була сіра з рудезними смугами довкола, а в унітазі не спустили воду. Кей зробила це, а вже тоді дозволила Роббі вилізти на сидіння. Він скривився й почав щосили тужитися. Пролунав гучний плюскіт, і до й так уже важкого протухлого повітря додався новий сморід. Він підвівся й почав, не підтираючись, натягувати свій набряклий підгузник. Кей зупинила його і спробувала переконати підтертися, але він не розумів, що вона від нього хоче. Зрештою вона зробила це сама. Його задок був червоний, вкритий кіркою і подразнений. Підгузник страшенно смердів. Вона спробувала його зняти, але Роббі заскиглив, хотів її вдарити, а потім вирвався і з провислим підгузником подріботів сходами назад до вітальні. Кей хотіла помити руки, але там не було мила. Намагаючись не дихати, вона причинила за собою двері туалету.

Перш ніж іти вниз, вона зазирнула до спалень. Усі в цьому домі спали на матрацах. Скидалося на те, що Роббі ночував у тій самій кімнаті, що й мати. Серед розкиданого по підлозі брудного одягу валялися кілька дешевих пластмасових іграшок для немовлят. Кей була здивована, що пухова ковдра мала підковдру, а подушки — наволочки.

У вітальні знову скиглив Роббі, луплячи кулачком по стосу картонних коробок. Террі спостерігала за цим з напівзаплющеними очима. Кей витерла рукою сидіння крісла і аж тоді сіла.

— Террі, ви проходите курс лікування метадоном у наркоклініці "Белчепел", так?

— Угу, — сонно буркнула Террі.

— І як воно, Террі?

Кей зачекала з авторучкою в руці, вдаючи, ніби відповідь не напрошується сама собою.

— Ви й далі відвідуєте клініку, Террі?

— Була того тижня. У п'ятницю.

Роббі лупасив коробки кулачком.

— І скільки вам дають метадону?

— Сто п'ятдесят міліграмів, — відповіла Террі.

Кей зовсім не здивувало те, що Террі добре пам'ятала це, але забула вік своєї доньки.

— Метті тут пише, що ваша мама допомагала опікуватися Роббі та Кристал. Вона й досі допомагає?

Роббі з розгону гупнувся усім своїм тілом у стос коробок, від чого той захитався.

— Обережно, Роббі, — застерегла його Кей, а Террі прохрипіла: — Не рухай нічого. — І Кей чи не вперше відчула в її байдужому голосі тривожну інтонацію.

Роббі знову почав лупасити коробки кулачками, отримуючи, мабуть, задоволення від цього глухого барабанного бою.

— Террі, ваша мама й далі опікується Роббі?

— Не мама, а баба.

— Його бабуся?

— Моя, а не його. Вона не… вона хвора.

Кей знову поглянула на Роббі, тримаючи напоготові ручку. Не можна було сказати, що він недоїдає. Коли вона витирала йому, напівголому, задок, то бачила, що він нормальної ваги як на свій вік. Його сорочинка була брудна, але коли вона схилилася над ним, то відчула, на свій подив, запах шампуню від його волосся. На його молочно-білих рученятах і ніжках не було ніяких синців, от лише той обвислий і промоклий підгузник.

— Їсти, — крикнув він, востаннє вдаривши коробку. — Хоцуїсти.

— Візьми печиво, — буркнула Террі, не зрушивши з місця. Роббі почав голосно рюмсати й верещати. Террі навіть не намагалася встати з крісла. Роббі так репетував, що неможливо було розмовляти.

— Я можу йому дати печиво? — вигукнула Кей.

— Ага.

Роббі побіг повз Кей до кухні. Там було майже так само брудно, як і в туалеті. Крім холодильника, плити й посудомийки, там більше майже нічого не було.