Несподівана вакансія - Сторінка 26

— Він швидший, Саймоне. Набагато швидший за той попередній.

"Та він ще не підключений до інтернету, дурепо".

— Ага, я теж так думаю.

Він обвів поглядом синів.

— Це нова й дорога модель, тому поводьтеся з нею з належною повагою, ясно? І нікому про неї ані слова, — додав Саймон, а повітря кімнати знову лиховісно загусло. — Ясно? Пояснювати не треба?

Вони знову кивнули.

Обличчя Пола було похмуре й напружене. Непомітно від батька він намалював тонким пальцем на своїй нозі уявну вісімку.

— І засуньте ці кляті фіранки. Чому вони досі відкриті?

"Бо ми всі стояли й дивилися на твої дебільні вибрики".

Ендрю заслонив фіранки і вийшов із кімнати.

Навіть бухнувшись горілиць на ліжко у своїй спальні, Ендрю не міг віддатися солодким мріям про Ґаю Баден. Думка про те, що його батько балотуватиметься в раду, нависла над ним, наче велетенський айсберг, відкидаючи свою тінь на все довкола, навіть на Ґаю.

Усе життя, скільки Ендрю себе пам'ятав, Саймон був самовдоволеним в'язнем власного презирства щодо інших людей, який перетворив свій дім на фортецю супроти всього світу, де єдиним законом були його бажання, а перепади його настрою слугували щоденним барометром внутрішньої атмосфери родини. Підростаючи, Ендрю усвідомив, що майже тотальна ізольованість його родини від світу не була типовою, і це його трохи бентежило. Батьки друзів розпитували, де він живе, не в змозі ідентифікувати його родину. Часом вони цікавились, чи його мати або батько мають намір відвідати якісь громадські заходи чи акції зі збору коштів. Іноді згадували Рут ще з часів початкової школи, коли матері зустрічалися на майданчиках для ігор. Вона була значно товариськіша за батька. Цілком можливо, що якби вона не одружилася з таким відлюдьком, то поводилася б, як мати Жирка, зустрічаючись із подругами за обідами чи вечерями, і мала б нормальні контакти з усім містечком.

У тих рідкісних випадках, коли Саймон опускався до спілкування з кимось, він починав удавати з себе грубуватого добрячка, від чого Ендрю аж тіпало. Батько починав тоді забагато говорити, вставляв недоречні жарти і частенько мимоволі зачіпав занадто болючі для інших теми, бо зовсім не розумів, не знав та й не хотів по-справжньому знати тих людей, з якими був змушений розмовляти. Останнім часом Ендрю здавалося, що Саймон взагалі не сприймав їх як реальних істот.

Ендрю не міг збагнути, навіщо батькові заманулося вийти на широку сцену, адже це неминуче принесе велику біду. Ендрю знав інших батьків, тих, які спонсорували, скажімо, велосипедні перегони, щоб зібрати гроші на нові різдвяні вогні для Майдану, або проводили скаутські табори, або засновували книжкові клуби. Саймон не займався нічим таким, що вимагало б співпраці з іншими, і ніколи не виявляв ані найменшого інтересу до тих речей, що не давали йому безпосередньої користі.

Розпалена уява Ендрю підкидала йому жахливі видіння: ось Саймон виголошує промову, пересипану очевидними для всіх вигадками, які лише його дружина могла прийняти за чисту монету; ось Саймон намагається залякати опонента своєю неандертальською фізіономією; ось Саймон втрачає контроль над собою і починає кидати прямо в мікрофон свої улюблені лайливі слівця: йохарний бабай, довбаний, срань, гівнюх…

Ендрю підсунув до себе ноутбук, але одразу й відштовхнув його. Він навіть не торкнувся до мобілки, що лежала на столі. Будь-яке коротке повідомлення не змогло б умістити його безмежної тривоги й страху; він виявився перед ними безсилий, і навіть Жирко не зрозумів би, як тут бути.

П'ятниця

Тіло Баррі Фербразера перевезли до ритуальної зали. Глибокі чорні розрізи на білій шкірі черепа, схожі на жолобки від ковзанів на льоду, ховалися за кучмою його густого волосся. У кімнаті прощань з приглушеним світлом і тихою музикою лежало холодне, воскове й порожнє тіло, вбране у вечірню сорочку й штани, що їх Баррі вдягнув на річницю шлюбу. Завдяки ретельному гриму обличчя виглядало майже живим. Могло здатися, що він просто заснув; але тільки могло.

Напередодні похорону попрощатися з тілом прийшли двоє братів Баррі, його вдова й четверо дітей. Мері майже до останньої хвилини не була певна, чи варто дозволяти усім їхнім дітям бачити батькові останки. Деклан був чутливий хлопчик, схильний до кошмарних снів. У п'ятницю пополудні, коли вона ще перебувала в гарячковому стані нерішучості, сталося непорозуміння.

Колін "Каббі" Вол вирішив теж піти попрощатися з покійним. Мері, зазвичай така м'яка й догідлива, сприйняла це як зайву надмірність. Вона почала говорити з Тессою по телефону на підвищених тонах. Тоді знову розплакалась і пояснила, що просто не планувала велелюдного прощання, що це все суто родинна подія… Страшенно вибачаючись, Тесса сказала, що все розуміє, після чого була змушена пояснити це Коліну, котрий смертельно образився й замовк.

Він просто хотів постояти на самоті біля тіла Баррі й мовчки віддати належне чоловікові, що займав у його житті таке особливе місце. Колін розповідав Баррі секрети й таємниці, яких не довірив би ніякому іншому приятелю, і маленькі карі очі-намистинки Баррі завжди іскрилися до нього теплом і розумінням. За все життя Колін не мав таких близьких друзів; лише поселившись у Пеґфорді, він отримав змогу насолоджуватися справжньою чоловічою дружбою, якої більше вже не сподівався зустріти. Те, що Колін, який завжди почувався диваком і аутсайдером, чиє життя складалося з постійної щоденної боротьби, зумів потоваришувати з життєрадісним, популярним і незмінно оптимістичним Баррі, завжди видавалося маленьким дивом. Колін зібрав докупи останні рештки власної гідності, рішуче налаштувався не тримати зла на Мері й решту дня провів у роздумах про те, яким, без сумніву, здивованим і скривдженим був би Баррі, довідавшись про таке рішення своєї дружини.

У трьох милях за Пеґфордом, у привабливому котеджі під назвою "Кузня", Ґевін Х'юз намагався відігнати свій безмежно понурий настрій. Трохи раніше йому подзвонила Мері. Тремтячим голосом вона розповіла, що приготували її діти для завтрашньої похоронної церемонії. Шіван виростила з зернятка соняшник, який збиралася зрізати й покласти зверху на труну. Усі четверо дітей написали листи, які хотіли залишити в труні разом із батьком. Мері теж склала листа і збиралася вкласти його в кишеньку чоловікової сорочки, біля серця.

Ґевін відклав слухавку і відчув, як підступає нудота. Він не хотів нічого знати ні про дитячі листи, ні про виплеканий роками соняшник, але ніяк не міг викинути ці речі з голови, самотньо поглинаючи за столом на кухні лазанью. Він за жодних обставин не хотів би читати Меріного листа, та водночас намагався уявити, що вона могла там написати.

У його спальні непроханим гостем висів чорний костюм у поліетиленовому чохлі з хімчистки. Він був, звичайно, вдячний за ту честь, якої удостоїла його Мері, публічно визнавши одним із найближчих товаришів такого популярного Баррі, але тепер його дедалі більше охоплював жах. Миючи посуд, Ґевін усвідомив, що з великою радістю взагалі уникнув би цього похорону. Йому і в голову не приходила думка про те, щоб розглядати тіло мертвого друга.

Минулого вечора він мав прикру сварку із Кей, і відтоді вони не розмовляли. Все почалося з того, що Кей запитала, чи хотів би він, щоб вона пішла разом з ним на похорон.

— Звичайно, ні, — вирвалося в Ґевіна, перш ніж він міг стриматись.

Він побачив її вираз й одразу зрозумів, як вона це інтерпретувала. "Звичайно, ні, люди подумають, що ми вже пара. Звичайно, ні, чого б я хотів іти з тобою?" І хоч саме так він і думав, та все ж спробував замилити їй очі.

— Тобто ти ж його не знала, правда? Це буде трохи дивно виглядати, згідна?

Але Кей було вже не спинити. Вона спробувала загнати його в кут, змусити сказати їй, що він насправді відчував, як уявляв їхнє майбутнє. Він відбивався, використовуючи всю зброю зі свого арсеналу: клеїв дурня, педантично ухилявся, ловив її на слові, і сам дивувався, як можна приховувати емоції, вдаючись до буцімто точніших формулювань. Урешті-решт вона звеліла йому забиратися з її дому. Він підкорився, хоч і знав, що цим усе не закінчиться. Сподіватися на це було явно завчасно. Його спотворене відображення в кухонному вікні було жалюгідне. Нездійсненне майбутнє Баррі стрімкою кручею нависло над його власним існуванням, він відчував свою неадекватність і провину, проте й далі бажав, аби Кей повернулася до Лондона.

Пеґфорд поринав у нічні сутінки, а в колишньому будинку священика Парміндер Джаванда переглядала свій гардероб, міркуючи, у що краще вбратися для прощання з Баррі. Вона мала декілька темних суконь і костюмів, що пасували б до цієї події, та однак знову і знову перебирала одяг, не в змозі щось вирішити.

"Надінь сарі. Це засмутить Шерлі Моллісон. Давай, надінь сарі".

Це була хибна думка… божевільна й неправильна… а ще гірше було уявляти, ніби це каже Баррі. Баррі помер. Вона пережила майже п'ять днів глибокої скорботи за ним, а завтра його поховають під землю. Ця перспектива була для Парміндер малоприємна. Вона завжди відчувала відразу до того, щоб тіло лежало під землею, поволі загниваючи й покриваючись личинками й мушками. Сикхи воліли спалювати тіло й розвіювати прах над проточною водою.

Вона обвела поглядом розвішаний одяг — чомусь здавалося, ніби до неї промовляють її сарі, які вона одягала ще в Бірмінгемі на родинні весілля й вечірки. Звідки це дивне бажання вдягтися в сарі, адже вона не любила надмірної до себе уваги. Парміндер торкнулася до складок її улюбленого сарі, золотисто-синього. Востаннє вона була в ньому на новорічній вечірці у Фербразерів, коли Баррі спробував навчити її танцювати джайв. Експеримент був напрочуд невдалий, передовсім тому, що він і сам добре не знав цей танець, але вона тоді реготала, як ніколи в житті, — шалено, безконтрольно — так, як регочуть сп'янілі жінки.

Сарі було елегантне й жіночне, воно вдало приховувало недоліки фігури та інші вади старшого віку: мати Парміндер, якій було вісімдесят два роки, носила його щодня. Сама Парміндер не мала потреби щось маскувати: вона й досі була струнка, як у двадцять років. Проте таки вийняла з шафи це довге сарі й приклала його до халата, розглядаючи витончену вишивку й відчуваючи м'який лоскіт матерії по босих ногах.