Несподівана вакансія - Сторінка 8

Годинник показав десяту сорок, прозвучав дзвінок, а Тесса чекала.

Кристал увірвалася до кабінету о десятій п'ядесят, грюкнувши щосили дверима. Вона всілася навпроти Тесси, склавши руки на своїх пишних грудях, а її дешеві сережки ще й далі розгойдувались.

— Можете сказати своєму чоловікові, — вигукнула вона тремтячим голосом, — шо я там зовсім, блін, не сміялася, ясно?

— Прошу тут не лаятись, Кристал, — звеліла Тесса.

— Я зовсім не сміялася… ясно?! — заверещала Кристал.

До бібліотеки увійшла зграйка шестикласників з папками в руках. Вони зазирнули крізь скляну шибу у дверях, і хтось із них вишкірився, побачивши потилицю Кристал. Тесса встала, засунула вікно шторкою і знову вмостилася в кріслі перед місяцем і сонцем.

— Гаразд, Кристал. То, може, розкажеш мені, що сталося?

— Ваш чоловік шось ляпнув про містера Фербразера, от, а я не розчула, і Ніккі мені повторила, а я не могла, блін…

— Кристал!..

— …не могла повірити, от, і закричала, але й не думала сміятися! Я зовсім, бл…

— …Кристал…

— Я зовсім не сміялася, ясно? — крикнула Кристал, міцно стискаючи на грудях руки й поклавши ногу на ногу.

— Гаразд, Кристал.

Тесса вже звикла до гніву учнів, які приходили до неї. Багато хто з них був позбавлений моральних застережень. Для них було звичною справою брехати, лаятися й шахраювати, але коли їх самих помилково в чомусь звинувачували, їхня лють була безмежна і щира. Тессі здалося, що обурення Кристал було справжнім, на відміну від штучних емоцій, які вона вміла дуже вдало імітувати. У будь-якому випадку той зойк, що Тесса почула під час зборів, вразив її тоді своїм непідробним розпачем, і аж ніяк не був глузливим. Тесса просто жахнулася, коли Колін прилюдно заявив, що це був сміх.

— Я була в Каббі…

— Кристал!..

— Я сказала вашому довбаному чоловіку…

— Кристал, я останній раз тебе прошу не лаятись…

— Я йому казала, шо зовсім не сміялася, казала! А він все одно мене, сука, покарав!

Від люті в рясно підмальованих очах дівчини зблиснули сльози. Її обличчя розчервонілося. Налитими кров'ю очима вона вп'ялася в Тессу, наготувавшись бігти, матюкатися, показати й Тессі середнього пальця. Тонесенька, мов павутинка, ниточка довіри, що виснувалася поміж ними завдяки копіткій дворічній праці, ось-ось готова була розірватися.

— Я тобі вірю, Кристал. Вірю, що ти не сміялася, тільки прошу тебе не лаятись у моїй присутності.

Раптом короткі пальці почали розмазувати туш на очах. Тесса видобула з шухляди свого столу паперові серветки і простягла їх Кристал, яка схопила їх не подякувавши, миттю приклала до очей, а тоді висякалася. Її руки викликали чи не найбільше зворушення: нігті були широкі й короткі, пофарбовані абияк, проте всі її порухи рук були невинні и відверті, як у маленької дитини.

Тесса зачекала, доки Кристал перестане чмихати носом, а її дихання врівноважиться.

— Я бачу, тебе дуже вразила смерть містера Фербразера… — промовила вона.

— Ну так, — доволі агресивно озвалася Кристал. — І шо?

Тесса раптом уявила, що Баррі дослуховується до їхньої розмови. Вона ніби бачила його сумовиту усмішку, цілком виразно чула, як він каже: "У неї добре серце". В очах їй запекло і Тесса заплющила їх, не в змозі нічого сказати. Чула, як совгалася на стільці Кристал, поволі порахувала до десяти, а тоді знову розплющила очі. Розпашіла Кристал з викликом дивилася на неї, склавши на грудях руки.

— Я також дуже сумую за містером Фербразером, — вимовила Тесса. — Він, до речі, був давнім нашим приятелем. Ось чому містер Вол трохи…

— Я казала йому, шо зовсім не…

— Кристал, дозволь мені закінчити. Містер Вол сьогодні дуже засмучений, і, мабуть, саме тому він… він неправильно розтлумачив твої дії. Я з ним поговорю.

— Він не змінить своє, блін…

— Кристал!

— Але він не змінить.

Кристал почала грюкати ногою по ніжці Тессиного письмового столу, вибиваючи нестямний ритм. Тесса забрала зі столу лікті, щоб не відчувати вібрації, і повторила: — Я поговорю з містером Волом.

Вона зобразила на обличчі, як їй здалося, нейтральний вираз і терпляче ждала, що Кристал таки обізветься до неї. Проте Кристал зберігала зловісну мовчанку, буцаючи по ніжці столу й ковтаючи повітря.

— А шо сталося з містером Фербразером? — запитала вона врешті.

— Здається, в нього в голові трісла якась артерія, — пояснила Тесса.

— А чому трісла?

— Він від народження мав якусь ваду, про яку й не підозрював, — відповіла Тесса.

Тесса знала, що Кристал частіше за неї зіштовхувалася з випадками раптової смерті. Знайомі матері Кристал помирали передчасною смертю з такою регулярністю, ніби їх відсилали на якусь таємну війну, про яку решта світу нічого не знала. Кристал якось розповіла Тессі, що коли їй було шість років, вона знайшла у маминій ванні труп незнайомого молодика. Це стало причиною її постійних втеч до баби Кет. Баба Кет займала важливе місце в розповідях Кристал про дитинство, дивним чином поєднуючи в собі образ рятівниці і мучительки.

— Нашій команді тепер писець, — сказала Кристал.

— Ні, неправда, — заперечила Тесса. — І не лайся, Кристал, прошу тебе.

— Повний, — додала Кристал.

Тесса поривалася щось доводити, але відчула, що занадто для цього виснажена. Та й Кристал була права, як підказувала Тессі її раціональна частина мозку. Їхній вісімці веслувальниць тепер нічого вже не світить. Крім Баррі, ніхто б не зумів залучити Кристал Відон до будь-якої команди і втримати її там. Вона піде звідти, Тесса це знала, та й сама Кристал, мабуть, це знала.

Якийсь час вони сиділи мовчки, і Тесса була занадто втомлена, щоб підшуковувати слова, які могли б зменшити напруження, що висіло в повітрі. Почувалася крихкою, не захищеною і оголеною до самих кісток. Вона вже цілу добу не стуляла очей.

(Саманта Моллісон зателефонувала з лікарні о десятій годині, коли Тесса виходила з ванної, щоб подивитися новини. Вона почала поспіхом одягатись, а Колін щось бурмотів спросоння й наштовхувався на меблі. Вони гукнули синові, що був нагорі, й повідомили, куди їдуть, а тоді побігли до машини. Колін гнав до Ярвіла з шаленою швидкістю, немовби міг оживити Баррі, якби подолав дорогу за рекордний час, випередивши й перехитривши реальний вимір, перевпорядкувавши його.)

— Як не маєте про шо говорити, то я пішла, — сказала Кристал.

— Не грубіянь, будь ласка, Кристал, — попросила Тесса. — Я нині дуже втомлена. Минулої ночі ми з містером Волом були в лікарні, біля дружини містера Фербразера. Це наші добрі друзі.

(Побачивши Тессу, Мері цілком утратила самовладання, вона впала в її обійми і уткнулася обличчям у шию, завиваючи, мов божевільна. Коли власні сльози Тесси закапали на вузенькі плечі Мері, їй чомусь раптом спало на думку, що ці завивання називаються голосінням. Тіло, якому так часто заздрила Тесса, струнке й вишукане, здригалося в її руках, нездатне вмістити усю ту скорботу, яка раптово впала на нього.

Тесса не могла пригадати, коли пішли Майлз і Саманта. Вона їх аж так добре не знала. Мабуть, вони були раді нагоді забратися геть.)

— Я бачила його жінку, — сказала Кристал. — Блондинка, приходила на наші змагання.

— Так, — підтвердила Тесса.

Кристал кусала кінчики пальців.

— Він хотів, шоб я розповіла шось для газети, — раптово зізналася вона.

— Тобто? — спантеличено перепитала Тесса.

— Містер Фербразер хотів, шоб вони зробили інтерв'ю. Зі мною.

Колись у місцевій газетці було повідомлення про перемогу вінтердаунівської веслувальної вісімки в регіональному фіналі. Кристал читала поганенько, тож вона принесла примірник газетки Тессі, і Тесса прочитала статтю вголос, постійно вставляючи підбадьорливі й захоплені вигуки. Це була чи не найщасливіша в її житті дорадча консультація.

— У тебе мали брати інтерв'ю з приводу веслування? — запитала Тесса. — Знову про вашу команду?

— Ні, — заперечила Кристал. — 3 іншого приводу. — А тоді: — Коли його ховатимуть?

— Ми ще не знаємо, — зізналася Тесса.

Кристал почала гризти нігті, а Тессі забракло енергії, щоб розірвати навислу над ними тишу.

X

Повідомлення про смерть Баррі на сайті місцевої ради потонуло безслідно серед інших новин, немов малесенький камінчик у океані. Та все ж таки цього понеділка телефонні лінії Пеґфорда працювали з більшим навантаженням, ніж зазвичай, а невеличкі групки збентежених перехожих збиралися на вузьких хідниках, щоб перевірити вірогідність отриманої ними інформації.

Новина поширювалася, а разом з цим відбувалася химерна трансформація. Вона стосувалася підписів Баррі на документах у його кабінеті і електронних листів, що залишалися у вхідних скриньках його численних знайомих, немов ті крихти хліба на стежині, за якими можна було розшукати хлопця, що заблукав у лісі. Ці поквапливі закарлючки, ці пікселі, впорядковані пальцями, що вже навіки закоцюбли, набували макабричного вигляду чогось недоречного, зайвого, як лушпиння. Ґевіна аж пересмикнуло, коли він побачив на мобілці текстове повідомлення від свого мертвого друга, а одна з дівчат-веслувальниць, яка поверталася заплакана зі зборів, знайшла у своїй шкільній сумці бланк, підписаний Баррі, і з нею мало не сталася істерика.

Одна 23-річна журналістка з газетки "Ярвіл і околиця" не мала уявлення, що колись такий діяльний мозок Баррі перетворився на жменьку губчастої речовини, що лежала тепер на металевій таці у південно-західній лікарні. Вона перечитала те, що він вислав їй електронною поштою за годину до смерті, а тоді набрала номер його мобільного телефону, але не отримала відповіді. Мобілка Баррі, вимкнена на прохання Мері перед тим, як вони вирушали в гольф-клуб, лежала тепер німо біля мікрохвильової пічки на кухні разом із рештою його особистих речей, що їх Мері забрала з лікарні додому. Ніхто їх не торкав. Ці такі знайомі предмети — його брелок для ключів, телефон, старий пошарпаний гаманець — були мовби частинками тіла самого покійника, чого пальцями або легенями.

Вістки про смерть Баррі поширювалися колами, як сяйво ореолу, від тих людей, які були в лікарні. Вони сягали Ярвіла й тих, хто знав Баррі лише з виду або чув про нього, про його добре ім'я.

Поступово усі ці відомості втрачали форму, розфокусовувалися, або й узагалі спотворювались. Іноді сам Баррі губився за розмовами про характер його кончини, перетворювався на бридку й пульсуючу купку блювотиння й сечі, і тоді здавалося недоречним, навіть гротескно-комічним те, що чоловік може померти так неестетично в елегантному гольф-клубі.

Ось так і Саймон Прайс, що одним з перших довідався про смерть Баррі в своєму Домі-на-пагорбі, з якого було видно як на долоні увесь Пеґфорд, почув своєрідне відлуння цієї новини на типографії "Гаркорт-Волш" у Ярвілі, де він працював з часу закінчення школи.