Невдача комісара Мегре - Сторінка 17

Фюмаль, видно, добре знав, кому їх підсунути. До речі, що казав Віктор про свого прокурора? "А ви знаєте його ім'я?"

Варто поцікавитись, де тепер цей добродій. Доведеться піднімати архів. Та все це потім. Зараз треба довести справу до кінця.

— Віктор був на фронті?

— Точно не знаю. Здається, був.

— А де його застала окупація?

— В селі.

Він міг дістати "Лугера" під час відступу німців. Цілком можливо, що в нього є цілий арсенал де-небудь в схованці в лісі.

— Навіщо ви його попередили? — з докором у голосі запитав Мегре.

— Про що?

Вона сама відчула, як зашарілась, і це її обеззброїло.

— Я зустрілася з ним, коли ви послали мене ввімкнути світло. Він стояв на сходах, помітно схвильований.

— Чим?

— Хто зна! Можливо, він не сподівався, що будуть відмикати сейф. А може, підслухав вашу розмову з інспектором і зрозумів, що ви натрапили на слід.

— Що ви йому сказали?

— Я сказала: "Краще негайно тікайте". По-моєму, це його анітрохи не здивувало.

— Навіщо ви це зробили?

— А тому, що, вбивши Фюмаля, він зробив усім послугу.

Вона визивно глянула на комісара.

— І, крім того, я відчувала, що ви дійдете істини. А тоді вже було б запізно.

— Признайтесь, що ви теж нервувались.

— Звичайно. Адже ви спочатку запідозрили нас із Феліксом, а у нього теж був "Лугер". Він привіз його з Німеччини після війни і хотів зберегти як пам'ятку. Коли я про це дізналась, то зажадала, щоб він кинув його в Сену. Він пообіцяв так зробити, але хто зна…

— Коли це було?

— Торік.

— А чого ви боялись?

— Він у мене такий ревнивий і… гарячий. Коли розлютується, то нічого не тямить… Я боялась за себе.

Це могла бути правда: вона не почервоніла.

Вся паризька поліція була на ногах. Чорні машини з водіями в уніформах нишпорили по всьому району, перехожих зупиняли на вулицях і вимагали показати документи, в барах та ресторанах люди в цивільному про щось таємниче шепотілися з барменами та метрдотелями.

— Віктор уміє водити машину?

— Коли б умів, то пан Фюмаль взяв би його замість Фелікса.

Коли це так, навряд чи він встигне далеко втекти.

— Ми ще довго повинні тут залишатись? — запитала Луїза Бурже.

— Днів два-три, не більше. Доведеться ще закінчити з формальностями. Вас усіх, мабуть, ще раз опитають.

Побачивши Мегре, Фелікс кинув на нього недовірливий погляд і помчав до своєї нареченої. Невже він влаштує їй сцену ревнощів за те, що вона залишалась так довго на самоті з комісаром?

Мегре вийшов на вулицю і попрямував до найближчого бістро на бульварі Батіньоль, де вже був учора. Бармен, видно, мав добру пам'ять.

— Пива? — запитав він.

Комісар похитав головою. Сьогодні йому не хотілось пива. В барі приємно пахло коньяком, і хоч було ще рано, він несподівано для самого себе промовив:

— Чарку мартелі.

Невдовзі він замовив другу, потім третю.

Все-таки цікаво, що ця драма почалася так давно, в маленькому глухому селі Сен-Фіакрі, де вперше побачили світ Фердінанд Фюмаль і він сам. Байдуже, що один з них народився в чужому маєтку, другий — в м'ясній лавці, а третій — в дерев'яній халупі край села.

Мегре знав людей, серед яких вони зростали, дихав повітрям, яким вони дихали, і йому здавалось, що він глибоко їх розуміє.

Чи справді йому буде приємно, коли це полювання на вбивцю закінчиться успіхом і Віктор зійде на ешафот?

Він би не знав, що відповісти, коли б його раптом про це запитали. Думок не було, була лише низка образів, що линули один за одним, заступаючи стойку з каламутним дзеркалом та рядами пляшок. З самого початку Фюмаль повівся так визивно з комісаром лише тому, що з дитинства ненавидів його як сина графського управителя, котрий був втіленням самого графа в очах селян.

Віктор, напевне, вважав своїми ворогами всіх тих, хто не блукав разом із ним по лісах, а жив у кам'яних будинках і не воював з жандармами та лісниками..

Фюмаль страшенно помилився, коли привіз його до Парижа і зачинив у цій гранітній коробці на бульварі Курсель.

Для Віктора цей розкішний особняк нічим не відрізнявся од в'язниці. Він жив у своїй сторожці, немов той ховрах у норі, мріючи, мабуть, про ранкову росу на траві і дичину, що потрапила в пастку.

Тут у нього не було рушниці, як там, у лісі, зате він привіз з собою "Лугера" і, мабуть, не раз гладив його з ностальгічною тугою.

— Хазяїне, ще одну! — промовив він, але тут же передумав. — Ні, годі!:

Йому вже не хотілося пити. В цьому не було потреби. Він мусив закінчити справу Фюмаля і взятися, нарешті, як слід за пошуки англійки.

9. РОЗШУК ЗНИКЛИХ

Газетний заголовок, який найкраще визначив становище, звучав так: "Подвійна невдача Управління карного розшуку".

Це означало — подвійна невдача Мегре.

З готелю "Сен-Лазар" раптом зникла туристка. Бачили, як вона ввійшла до бару, вийшла звідти, проминула сержанта поліції і немов розтанула в повітрі.

З приватного особняка на бульварі Курсель об одинадцятій годині ранку, коли в будинку була поліція та представники суду, непомітно вийшов чоловік. Це був убивця і не самого лише "м'ясного короля", але й лісника, він мав прикмети, що зразу впадали в око, але теж безслідно зник. Можливо, при ньому була зброя. В його кишенях лежало вкрадених п'ятнадцять мільйонів франків. В Парижі була тільки одна людина, з якою він був знайомий, але й та поза всякою підозрою. Увечері того ж дня, мабуть, боючись ще більшого скандалу, міністр наказав припинити поліційні облави, бо, на його думку, вони лише розбурхують пристрасті населення.

Проте розшук тривав. Оповіщена паризьким Сюрте поліція багатьох країн день у день вела розшук зниклих.

Першою знайшли англійку живу й здорову. Це вже була не місіс Брітт — вона встигла змінити прізвище на місіс Маклей, вийшовши заміж за одного літнього, але ще вельми енергійного австралійського фермера. Їй неважко було переконати чоловіка продати ферму й відкрити готель-пансіонат для туристів.

Правда, ні французька, ні англійська поліція не могли похвалитись, що знайдення місіс Брітт-Маклей — їхня заслуга. Це трапилось цілком випадково — один із туристів, який колись був у спільній з нею групі, вирішив відвідати антиподів і, зупинившись на ніч в придорожньому готелі біля Сіднея, впізнав в особі його хазяйки свою давню знайому.

Вона відмовилась давати будь-які пояснення. Ніхто й не, наполягав. Адже за нею не значилось жодного злочину. Як вона зустріла свого судженого? Як зникла з готелю і залишила Францію? Це її власна справа, яка нікого не стосується. Містер Маклей вигнав у три вирви журналістів, коли ті почали випитувати у неї подробиці.

Про Віктора не було нічого чути цілих п'ять років, але його ім'я і прикмети весь час залишались у блокнотах тисяч поліцаїв у десятках країн.

Одного грудневого дня шербурзька портова поліція затримала чоловіка, який щойно зійшов з товарно-пасажирського пароплава, що прибув із Панами. Він був майже в лахмітті і мав страшенно змучений, хворобливий вигляд. Його паспорт на ім'я Анрі Соера був давно прострочений.

— Прошу йти за мною, — сказав поліцай, обмінявшись поглядом із своїм колегою.

— Навіщо?

— Проста формальність.

За кілька хвилин Анрі Соер сидів перед інспектором портової поліції, який скептично розглядав його паспорт.

— Як твоє ім'я?

— Там же написано — Анрі Соер.

— Де ти народився?

— В селі… Тобто в Страсбурі.

— То в селі чи в Страсбурі?

— Прочитайте самі.

— А де ти ходив до школи?

— Там же… в Страсбурі.

— Це часом не на набережній Сен-Нікола?

Інспектор назвав ще кілька вулиць, площ, готелів, ресторанів.

— Це було так давно, — зітхнув пасажир, обличчя якого вкрилося потом.

Він, мабуть, схопив лихоманку в тропіках, бо його тіло почало раптом конвульсивно здригатись.

— Як твоє ім'я?

— Я ж вам сказав.

— А насправді?

Затриманий не здавався, хоч йому, видно, ставало все гірше.

— Де ти дістав цей паспорт?

— Там усе написано.

— Оце й дивно — паспорт у тебе не фальшивий, а ось ти — не той. Дай руку!

За хвилину на двох аркушах білого паперу зачорніли відбитки пальців.

— Що ви з ними робитимете?

— Перешлю до Парижа! Там зразу скажуть, хто ти.

— В такому разі… — зітхнув затриманий.

— Твоє ім'я?

— Віктор Ріку.

Цього не чекав навіть сам інспектор. Підійшовши до картотеки, він вийняв одну з карток.

— Віктор з бульвару Курсель?

За десять хвилин Мегре, який, сидячи в своєму кабінеті, саме розбирав донесення, почув протяжний телефонний дзвоник і взяв трубку. Доповідав інспектор шербурзької поліції.

Другого дня в тому ж кабінеті перед ним, з байдужим виразом приреченості на жовтому, змученому обличчі, сидів його давній знайомий.

— Як тобі вдалося виїхати з Парижа?

— Дуже просто. В мене був паспорт на чуже ім'я, а на розі мене чекала міністерська машина.

— Як це сталося?

— Ви, мабуть, пам'ятаєте, що п'ять років тому міністром внутрішніх справ був пан Бруйяр. Ми познайомились, коли мене мали судити, за лісника… Тоді він був прокурором і страшенно боявся пана Фюмаля. Він робив усе так, як той хотів… Хазяїн дав йому за мене п'ятсот тисяч франків і, здається, взяв розписку… Але мені прокурор сказав, що мене виправдають, якщо я пообіцяю зробити йому послугу, коли він до мене звернеться. Ставши міністром, він якось подзвонив мені в сторожку, і ми зустрілись в парку Монсо. Він хотів, щоб я викрав його розписки із сейфа пана Фюмаля. Вони лежали зверху в блакитному конверті. Хазяїн при ньому якось вийняв їх і погрожував, чи що… Сказав, що я можу нічого не боятись, коли передам їх йому. А я вже давно хотів тікати від хазяїна, та він казав, що відправить мене на каторгу… Ну, а решту ви знаєте.

— Отже, паспорт дав тобі сам Бруйяр?

— Після того, як я передав йому конверта. Там була ціла купа якихось папірців. Він же й одвіз мене в Орлі… А звідти я полетів до Ріо-де-Жанейро. До речі, де він зараз?

Мегре мовчав, хоч йому було відомо, що три роки тому, після чергового падіння уряду, Оскар Бруйяр змушений у був сам тікати за кордон, бо виявилось, що він занадто активно співробітничав з німцями за часів окупації.

— "Лугера" ти дістав теж від нього?

— Ні. Пістолет у мене був.

— Скільки ти взяв грошей?

— П'ятнадцять мільйонів. Але п'ять довелось оддати пану Бруйяру.

Опинившись в Ріо-де-Жанейро, Віктор спочатку хотів стати фермером, але виявилось, що там усе не так, як удома, — орної землі було обмаль, усюди буяли непрохідні тропічні ліси.