Невдалий вибір книги - Сторінка 6

- Ерік-Емманюель Шмітт -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Усе гаразд. Нічого страшного. А зараз ми спустимося на кухню, і я приготую нам трав'яний чай.

Вона, не вмовкаючи, потягнула його вниз, довірлива, безстрашна, незворушна. Поступово переймаючись її спокоєм, Моріс подумав, що недаремно не сказав про свої побоювання. Спокійна поведінка Сільві дасть йому сили самостійно довести розслідування до кінця. Втім, він лише простий вчитель історії, а не аґент ФБР, який неодноразово бував у таких виняткових ситуаціях, як Ева Сімплон.

Доки Сільві жебоніла, він розмірковував, чи між цим будинком і Дарквелом немає аналогії. Можливо, десь між цими стінами ховається потаємна кімната зі схованими дверцятами, закапелок, у якому заховався чоловік?

Він затремтів.

Це означало, що чужинець надалі тут, із ними… Чи не краще поїхати звідси одразу ж?

Його приголомшило одне відкриття. Авжеж! Звичайно! Як той чоловік міг проникнути всередину, адже вхідні двері замкнуто?

Але ж він не заходив: він уже був тут. Насправді цей чоловік жив у цій будівлі, і жив тут значно довше, ніж вони. Він мешкав у помешканні, якого вони не знайшли через трохи дивну архітектуру.

"Ми його потурбували, коли сюди приїхали".

Хто він такий? І що шукає тут вечорами?

Хіба що…

Ні.

Так! Чому ж не фантом? Зрештою, про них, про фантомів, подейкують давно. Як заявляла Жозефа Кац між двома клубками сигарного диму: диму без вогню не буває. А чи…

Збитий з пантелику, Моріс ніяк не міг вирішити, що його лякало найбільше: велетень, який зачаївся в осередді будівлі, невідомо ні як, ні навіщо, чи привид, який часто з'являється в помешканні…

— Ти мене непокоїш, Морісе. Тобі, схоже, не по собі.

— Мм? Можливо, трохи перегрівся…

— Можливо… завтра, якщо тобі не стане краще, я викличу лікаря.

Моріс подумав: "Завтра ми будемо мертві", але вголос нічого не сказав.

— Гаразд, я йду спати.

— Ще чашку чаю?

— Ні, дякую, Сільві. Піднімайся першою, будь ласка.

Коли Сільві ступила на перші сходинки, Моріс послався на необхідність вимкнути світло на кухні, а сам зняв із гачка на стіні довгий кухонний ніж. І запхав його в широкий рукав піжами.

На поверсі вони побажали одне одному спокійної ночі.

Моріс уже збирався зачиняти двері, як Сільві зупинила його, підставивши щоку.

— Мені хочеться тебе поцілувати. Тобі, сподіваюся, буде ще спокійніше.

І поцілувала його вологими вустами у скроню. Коли вона відхилилася в її очах майнуло здивування; вона щось помітила позаду Моріса, так, вона зауважила в його кімнаті щось таке, що її здивувало!

— Що? Що таке? — вигукнув він, охоплений панікою, упевнений, що за ним стоїть незнайомець.

Сільві на якусь мить замислилась, а тоді розсміялась.

— Ні, я про дещо думала, зовсім стороннє. Припини так хвилюватися, Морісе, не псуй собі крові. Усе добре.

І пішла, сміючись.

Моріс дивився на Сільві, що віддалялася, зі змішаним почуттям заздрощів і жалю. Блаженні дурники! Вона нічого не підозрює, її розважає його стривоженість. Якраз за стіною, на яку спиралася його подушка, можливо, перебуває фантом або могутній убивця, а вона воліє тягти його за собою. Будь героєм, Морісе, залиши її зі своїми ілюзіями: це не повинно тебе дратувати.

Він ліг, щоби поміркувати, але роздуми привели до того, що він іще більше розтривожився. Тим паче, що незвична присутність такого гострого ножа, покладеного на ковдру збоку, його більше тривожила, ніж підтримувала..

Він розгорнув Кімнату чорних таємниць так, як повертаються додому після виснажливої мандрівки. Можливо, рішення міститься також у книжці.

О першій годині ночі, коли розповідь стала неймовірно захопливою, коли йому залишилось усього п'ятдесят сторінок, щоби дізнатися розгадку таємниці, він відчув рух у коридорі.

Цього разу він, не вагаючись, вимкнув світло, взявся за ручку ножа під ковдрою.

По кількох секундах ручка його дверей почала повертатися міліметр за міліметром.

Незнайомець намагався до нього зайти.

Він відчиняв двері дуже обережно і нестерпно повільно. Коли він переступав поріг, слабке світло, що долинало зі слухового вікна коридору, відбилося на його лисому черепі.

Моріс затримав дихання, удав, що заплющив очі, вузенька щілинка давала йому змогу стежити за наближенням велетня.

Той наблизився до ліжка і простягнув руку до Моріса.

"Він мене задушить?"

Моріс вискочив з-під ковдри з ножем у руці і з криком, що видавав його страх, ударив незнайомця, з якого бризнула кров.

Метушня була геть незвичною. Справді, такі події в цих зазвичай тихих ардешських сільцях траплялися рідко.

До поліційного авта долучились авта мера, місцевого депутата, найближчих сусідів. І хоча будівля височіла серед пустельних гір, десятки роззяв якось дізналися про випадок і приїхали.

Перед входом до вілли довелось зробити символічну перегороду, пластикову стрічку, а ще поставити трьох жандармів, аби стримати нездорову цікавість.

Доки вантажівка забирала труп, поліціянти й офіційні особи непевно дивилися на цю огрядну жінку, яка вдесяте повторювала свою історію, перериваючи себе хлипанням, плачем і сяканням.

— Прошу вас, принаймні, впустіть моїх подруг. А, ось і вони.

Ґрація, Одрі й Софія кинулись до Сільві й обняли її, намагаючись утішити. Потім усілися на сусідніх канапах.

Сільві пояснила поліціянтам їхню присутність.

— Цю віллу я найняла завдяки їм. Ми зустрілися цієї зими в лікарні, де перебували на лікуванні у відділенні професора Мілло. О, Господи, якби тільки я могла припустити…

Вона знову повторила свою розповідь подругам.

— Я не розумію, що трапилося. Моріс був таким милим цього року. Значно зговірливішим, ніж інші рази. Простішим. Гадаю, він здогадався, що я оклигую після хвороби, що я пройшла хіміотерапію від раку. Може, йому хтось про це сказав? Чи він сам здогадався? Останніми днями він весь час провокував мене, кажучи, що любить мене такою, якою я є, і я не повинна нічого приховувати. Але правду кажучи, мені було дуже тяжко. Я не можу примиритися з тим, що через уживання ліків утратила все волосся і ховаю голову під перукою. Першого вечора я подумала, що він бачив мене внизу, коли я в піжамі й перуці шукала куплену в супермаркеті книжку, яку кудись поділа. Вчора ввечері, бажаючи йому добраніч коло дверей спальні після того, як ми випили трав'яний чай, я побачила, що ця чортова книжка лежить у спальні, на його ліжку. Десь опівночі, оскільки я ніяк не могла заснути — після операції в мене із цим проблеми — я вирішила, що, не тривожачи його, можу піти її забрати. Моріс спав. Я намагалась іти безшумно, щоб його не розбудити, і якраз тоді, як я простягнула руку за книжкою, він на мене кинувся. Я відчула жахливий біль, помітила лезо ножа, відбиваючись, скрикнула і сильно штовхнула його назад: він стукнувся об стіну, почав падати на бік і — хрусь! — сильний удар головою! Він потилицею налетів на нічний столик! І впав мертвим!

Ридання перервали її розповідь.

Комісар трохи розгублено потирав підборіддя, поглядаючи на своїх людей. Версія про нещасний випадок видавалась їм малоймовірною. Навіщо би чоловік мав спати з ножем, якби не боявся нападу з боку своєї кузини?

Потім, незважаючи на протести подружок, які її підтримували, він повідомив Сільві, що їй буде висунуто звинувачення. Окрім того, що не виявлено жодних слідів боротьби, вона, за її визнанням, єдина спадкоємиця жертви. Її забрали, надівши на руки кайданки.

Піднявшись на поверх, натягнувши на руки рукавички, він зібрав і поклав у пластикові мішечки два речові докази — великий кухонний ніж і книжку Кімната чорних таємниць Кріса Блека, сторінки якої також були залиті кров'ю.

Вкладаючи її в мішечок, він кинув оком на те, що ще можна було розібрати на забрудненому коричневими плямами резюме, і не зміг не пробурчати з зітханням:

— Бувають же люди, які так невдало вибирають книги…