Незнайко в Сонячному місті - Сторінка 25

В кожному магазині вам дадуть яку завгодно річ і нічого за неї не візьмуть.

— А якщо хто-небудь захоче автомобіль? — запитав Незнайко. — Автомобіль навряд чи дадуть!

— Чому не дадуть? Дадуть! З того часу, як з'явилися кнопочні таксі, ніхто й брати не хоче цих автомобілів, — відповів Кубик. — Скажіть, будь ласка, навіщо мені автомобіль, коли я на кнопочному таксі доїду куди захочу без ніякого клопоту! Адже з власною машиною дуже багато мороки, її треба мити, чистити, змащувати, лагодити, заправляти пальним. Для неї потрібен гараж. Коли ви їдете на власній машині, вам треба правити нею, стежити, коли б на що не наскочити, на кого-небудь не наїхати, тобто весь час працювати й бути напруженим. Якщо ж ви їдете на кнопочному таксі чи в автобусі, то вам і горя мало! Ви можете спокійно читати газету або книжку, можете думати про що хочете, можете зовсім ні про що не думати й навіть вірші складати чи спати собі спокійнесенько. Колись у мене була своя власна машина, але тільки з тих пір, як я її позбувся, я відчув себе по-справжньому вільним коротулькою.

— Але ж багато коротульок у вас мають свої машини, — сказав Незнайко. — В Клепки, наприклад, теж власний автомобіль.

— Я — то справа інша, — відповів Клепка. — Я давній автомобіліст, і їзда на цих нових автомобілях, які самі везуть, куди треба, й з якими нічого не може трапитись, — та їзда не для мене. Для мене насолода сидіти за кермом і самому управляти машиною. Я люблю, щоб їзда була пов'язана з небезпеками, бо я звик до всього цього здавна і мені важко розлучитися із своєю звичкою. Я розумію, що це в мені стара закваска сидить, пережитки, так би мовити, минулого, але поки що нічого не можу з собою вдіяти.

Пістрявенький, якого з самісінького ранку мучив голод, нарешті не витерпів і сказав:

— Братці, а чи нема тут у вас чогось попоїсти чи хоча б газованої водички з сиропом? Я з ранку ще нічого не їв.

— Ах ми осли! — закричав, спохватившись, Клепка. — Що ж ми тут сидимо й розмови точимо! Ходімо швидше в їдальню. Адже соловей, як кажуть, піснями не ситий.

Це прислів'я дуже сподобалось Пістрявенькому, і з того часу він завжди, коли хотів їсти, казав: "Соловей піснями не ситий".

Розділ двадцять другий

Пригоди міліціонера Свистунчика

Читачі, напевно, пам'ятають, що після того, як у міліції стався обвал, міліціонер Свистунчик спершу побіг за Незнайком, але, відчувши, що голова в нього дуже болить, припинив погоню й пішов додому. Чому він вирішив піти саме додому, а не в міліцію, де на нього чекав міліціонер Вартунчик, це поки що точно не встановлено. Невідомо також, чому він не пішов у лікарню до лікаря. Можливо, це пояснюється тим, що його голова, пошкоджена цеглиною, вже не могла так добре мислити, як треба.

Одне слово, міліціонер Свистунчик попростував, як кажуть, додому. А жив він недалечко, на Макаронній вулиці, отож йому не було потреби їхати на автомобілі чи автобусі.

Діставшись до Макаронної вулиці й пройшовши по ній два квартали, він опинився біля свого будинку. Все було б цілком благополучно, якби з ним не трапилася тут ще одна несподівана пригода.

Будинок, у якому жив Свистунчик, був не простий, а обертовий, баштового типу, тобто з тих будинків, котрі спорудив архітектор Вертиплященко. В цьому будинку з усіх чотирьох боків було чотири під'їзди. Якби будинок стояв нерухомо, то можна було б сказати, що ці під'їзди були повернуті на всі чотири сторони світу, тобто на північ, південь, схід і захід. Але ж тому, що будинок без упину обертався, неможливо було визначити, куди був повернутий той чи інший під'їзд.

Міліціонер Свистунчик завжди приходив з роботи в один і той же час. Якраз о тій порі його під'їзд завжди був повернутий до Макаронної вулиці. Однак цього разу Свистунчик прийшов на цілу годину раніше, коли до Макаронної вулиці був повернутий інший під'їзд. Не усвідомлюючи, що він робить, Свистунчик увійшов у чужий під'їзд, піднявся, як завжди, ліфтом на четвертий поверх і ввійшов до чужої квартири. У квартирі господарів не було, тому-то ніхто не вказав Свистунчикові на його помилку. Правда, Свистунчик був трохи здивований тим, що меблі в квартирі були не зовсім такі, як раніше^але тому, що в нього дуже боліла голова, він не став над цим роздумувати, а швиденько роздягся, ліг у постіль і заснув мов убитий.

Невідомо, чи то від удару по голові цеглиною, чи з якоїсь іншої причини, але на Свистунчика напала страшна сонливість, і він проспав цілий день, цілу ніч і майже цілий наступний ранок. Точніше кажучи, він заснув о десятій ранку, а прокинувся на другий день об одинадцятій, проспавши, таким чином, двадцять п'ять годин підряд, тобто цілу добу й ще годину на додачу.

Якби Свистунчик заснув у своїй квартирі, де його могли, одразу знайти, то нічого особливого не сталося б, але він спав у чужій домівці, де ніхто не думав його шукати, а через це и зчинився великий переполох.

Коли в міліції стався обвал, міліціонер Вартунчик почув гуркіт і, припинивши спостереження за телевізійними екранами, кинувся до сусідньої кімнати. Побачивши цю катастрофу, він негайно вибіг на вулицю й, скликавши перехожих, взявся з їхньою допомогою розтягати уламки розвалених стін і стелі. Всі працювали, не шкодуючи сил, але це не дало ніяких наслідків, оскільки ні затриманого Незнайка, ні Свистунчика під уламками не було, а знайшли лише каску Свистунчика.

Це трохи заспокоїло міліціонера Вартунчика, і він вирішив, що Незнайко встиг утекти, а міліціонер Свистунчик кинувся за ним у погоню. Час, проте, минав, а Свистунчик НР повертався. Вартунчик уважно дивився на всі свої телевізійні екрани, сподіваючись побачити на якій-небудь з вулиць Свистунчика, але, як відомо читачеві, Свистунчик у цей час уже спав спокійнісінько в чужій постелі, й ні на якому екрані його не можна було побачити.

Скоро до відділення міліції прибули на зміну два нових міліціонери — Ключка й Паличка. Міліціонер Вартунчик здав їм чергування і, розказавши про несподівану пригоду, взявся розшукувати Свистунчика. Подумавши, що Свистунчик міг піти додому, він передусім подзвонив йому по телефону, але до телефону ніхто не підходив, і Вартунчик пішов до нього додому сам. Як і слід було сподіватися, вдома він нікого не застав і, повернувшись до себе додому, почав обдзвонювати всі лікарні. З усіх лікарень йому відповідали, що міліціонер Свистунчик до них на лікування не з'являвся.

Тоді він почав дзвонити в усі інші відділення міліції міста з проханням допомогти йому розшукати Свистунчика. Усі відділення міліції палко відгукнулися на цей заклик, і невдовзі ціла сотня міліціонерів нишпорила по всьому місту, стараючись знайти Свистунчика. Міліціонер Вартунчик через кожні півгодини навідувався до нього додому. До вечора й цілу ніч він дзвонив у лікарні і набрид усім лікарям гірше від гіркої редьки.

Незважаючи на безперервні пошуки, міліціонера Свистунчика не знайшли, і вранці в усіх газетах було надруковано повідомлення про це нове таємниче зникнення. Якби міліціонер Свистунчик, прокинувшись уранці, почитав газети, то сам був би страшенно здивований тим галасом, що зчинився навколо його імені. Однак Свистунчик ніяких газет у той день не читав, а тому й не міг знати, що в них друкувалося. Прокинувшись на другий день, він глянув на годинник і побачив, що стрілка показувала одинадцяту годину. Згадавши, що годинник показував десять, коли він ліг спати, Свистунчик вирішив, що проспав лише годину, а не двадцять п'ять. Таким чином він навіть не помітив, що вже наступив другий день. Голова в нього ще поболювала, й до того ж йому страшенно хотілось їсти, що, звичайно, було не дивно, оскільки він цілу добу проспав і за цей час зовсім нічого не їв.

Зайшовши на кухню, яка мала точнісінько такий вигляд, як і в його квартирі, міліціонер Свистунчик підійшов до невеличких дверцят у стіні й почав натискувати бічні кнопки, біля яких було написано: "Суп", "Каша", "Кисіль, "Компот", "Хліб", "Пироги", "Вермішель", "Чай", "Кава" та інше. Відчинивши після цього дверцята, за якими не виявилось нічого, крім чотирикутного отвору, міліціонер Свистунчик сів на стілець і став чекати. Хвилини через дві чи три через нижню дірку піднялася невелика кабіна так званого кухонного ліфта. Ця кабіна була пофарбована білою емалевою фарбою і своїм зовнішнім виглядом скидалася на холодильник. Відчинивши дверцята кабіни, Свистунчик почав виймати з неї тарілки з супом, кашею, киселем, сковорідку з пудингом, кофейник, тарілку з пирогами й нарізаним хлібом і таке інше. Поставивши усе це перед собою на столі, він почав з апетитом снідати.

Такі кухонні ліфти були в багатьох будинках Сонячного міста. Вони доставляли сніданки, обіди й вечері прямо в квартири мешканців з розташованих унизу їдалень. Слід сказати, однак, що жителі Сонячного міста рідко користувалися можливістю їсти вдома, бо вони більше любили харчуватись у їдальнях, де було значно веселіше. Там страви подавали звичайні малюки й малючки, з котрими можна було поговорити, пожартувати, посміятися. Тут же їжа подавалася за допомогою ліфта, з яким жартувати, певна річ, не станеш. Усе ж, коли виникала потреба, кожен міг пообідати вдома, хоча без таких приємностей і вигод, як у їдальні.

Добре попоївши, міліціонер Свистунчик знову заліз у ліжко й вирішив поспати ще трішечки. Він же вважав, що до обіду поспав усього годину, а це зовсім небагато. Як би там не було, але він знову заснув і, можливо, проспав би до наступного ранку, коли б опівночі його не розбудили господарі квартири, які повернулися додому.

У цій квартирі, як виявилося згодом, мешкало двоє друзів — Жартунчик і Коржик. Жартунчик прославився тим, що дуже любив жартувати. Найулюбленіший його жарт полягав у тому, що він майже після кожного слова додавав: "Не бути мені Жартунчиком, слово честі". Щодо Коржика, то він нічим не прославився. Обидва працювали шоферами на цукерковій фабриці — розвозили цукерки по магазинах — і дуже дружили. Того дня, коли міліціонер Свистунчик помилково потрапив до їхньої квартири, Жартунчик і Коржик не ночували вдома, бо після роботи поїхали до свого приятеля Клюшки — на новосілля, святкування якого тривало цілу ніч. Вранці вони поїхали прямо на свою цукеркову фабрику, а після обіду відпросилися на новосілля до другого свого приятеля — Баклажечки.