Ніч лагідна - Сторінка 2

Вона неохоче підвелася й підійшла до них.

— Місіс Абрамс... Місіс Маккіско... Містер Маккіско... Містер Дамфрі...

— Ми знаємо, хто ви,— мовила дама у вечірній сукні.— Ви Розмері Хойт, я вас одразу впізнала ще в Сорренто, і портьє це підтвердив. Ми всі вважаємо, що ви чудова актриса, й хотіли б знати, чому ви не в Америці й не знімаєтеся ще в якомусь іншому чудовому фільмі.

Всі запобігливо засовалися, звільняючи місце для неї. Дама, що її впізнала, мала єврейське прізвище, але єврейкою не була. Вона, мабуть, належала до тих "моторних бабусь", які, маючи товсту шкіру й залізний шлунок, зберігаються так добре, що за ними, буває, не вженуться й онуки.

— Ми хотіли вас застерегти: відразу під таким сонцем можна просто спектися, а вам же як нікому треба берегти свою шкіру,— торохтіла місіс Абрамс.— Але на цьому пляжі порядки, як на великосвітському балу, і ми боялися, що ви образитеся.

II

— До того ж, ми думали, що й ви берете участь у виставі,— сказала місіс Маккіско, надміру екзальтована, гарненька жіночка із злодійкуватими очима.— Тут не добереш, хто учасник, а хто — ні. Мій чоловік так стелився перед одним панком, аж виявляється — він одна з головних дійових осіб, власне, права рука центрального персонажа.

— У виставі? — здивовано перепитала Розмері.— У якій виставі?

— Люба, хіба ж ми знаємо? — відповіла місіс Абрамс і захихотіла, сколихнувши великим черевом.— Ми в ній участі не беремо. Ми — публіка!

Містер Дамфрі, білявий чоловік з жіночими манерами, зауважив:

— Наша матінка Абрамс сама — жива вистава.

А Кампіон посварився на нього моноклем.

— Годі тобі, Ройяле, не будь таким уїдливим.

Розмері збентежено обводила їх поглядом, жалкуючи, що поряд немає матері. Ці люди були їй неприємні, надто в порівнянні з цікавим товариством на другому кінці пляжу. Мати, з її скромним, але надійним умінням вести світські розмови, швидко і впевнено знаходила вихід з незручних ситуацій. А Розмері потрапляла в такі ситуації частенько: давалася взнаки невдала суміш французького лоску й американської безпорадності — тим більше, що знаменитістю вона стала тільки півроку тому.

Містерові Маккіско, кощавому, рудому, ластатому добродієві років тридцяти, балачки про "виставу" були, видно, не до вподоби. Досі він сидів мовчки, дивлячись на море, а тепер, скоса зиркнувши на дружину, обернувся до Розмері й визивно запитав:

— Ви тут давно?

— Перший день.

— Он як.

Вважаючи, очевидно, що йому вдалося перевести розмову на інше, він обвів поглядом присутніх — мовляв, ось вам тема, продовжуйте.

— Мабуть, на все літо? — з невинним виглядом запитала місіс Маккіско.— Пробувши тут усе літо, ви, напевно, побачите, чим закінчиться вистава.

— На бога, Вайолет, тобі ще не набридло? — вибухнув її чоловік.— Переміни пластинку, прошу тебе.

Місіс Маккіско схилилася до місіс Абрамс і голосно прошепотіла:

— Він знервований.

— Зовсім не знервований,— заперечив містер Маккіско.— Якраз тепер я спокійний.

Він аж палахкотів — обличчя почервоніло, перекривилося, втратило свідомий вираз. Мабуть, він відчув це, бо раптом підвівся й пішов у воду. Дружина подалася слідом, а за нею, скориставшись з нагоди, і Розмері.

Ще на мілкому містер Маккіско набрав повні груди повітря, шубовснув у воду й замолотив випростаними руками по Середземному морю, вважаючи, очевидно, що пливе кролем. Коли ж повітря не стало, він звівся на ноги, озирнувся і явно здивувався з того, що берег ще не зник з очей.

— З диханням у мене ще не все гаразд. Не збагну, що робити, щоб правильно дихати.— Він запитливо дивився на Розмері.

— Видихати треба під водою,— пояснила вона.— Чотири рази махнете руками, тоді піднімайте голову й набирайте повітря.

— Мені це ніяк не вдається. Попливімо до плоту?

На плоту, що погойдувався на хвилях, лежав чоловік з лев’ячою гривою. Коли підпливла місіс Маккіско, пліт раптом хитнуло сильніше, і його край ударив її по плечу. Чоловік одразу підхопився й допоміг їй вибратися.

— Я злякався — вас могло оглушити.

Говорив він несміливо, трохи затинаючись; Розмері вразив безмежно сумний вираз його обличчя, вилицюватого, як в індіанця, з видовженою верхньою губою і величезними, глибоко посадженими очима кольору темного золота. Слова він промовляв кутиком рота, наче сподіваючись, що вони долинуть до місіс Маккіско не зразу, а якимось кружним шляхом, на льоту втративши експресію. За хвилину він стрибнув у воду, й сила інерції понесла його довге випростане тіло до берега.

Розмері й місіс Маккіско стежили за ним. Коли інерція вичерпалася, він раптом зігнувся навпіл, його худі стегна майнули на мить над поверхнею, і він зник з очей, навіть не спінивши води.

— Він добрий плавець,— сказала Розмері.

У відповіді місіс Маккіско чомусь забриніла лють:

— Зате поганий музикант.— Вона обернулася до свого чоловіка, який після двох невдалих спроб спромігся нарешті видряпатися на пліт і, віднайшовши рівновагу, хотів загладити свою незграбність, ефектно вмощуючись на ньому, але заточився і знов мало не впав.— Я оце кажу, що Ейб Норт, може, і гарний плавець, зате музикант ніякий.

— Атож,— процідив крізь зуби Маккіско. Очевидно, світ жінчиних уявлень та смаків витворив він сам — і не дозволяв у ньому ніяких вільностей.

— Кого я поважаю, то це Антейля,— визивно промовила місіс Маккіско, знов обернувшись до Розмері.— Антейля і Джойса. У вашому Голлівуді про них, певно, й не чули, а мій чоловік, між іншим, автор першої в Америці монографії про "Улісса".

— Якби ж то мені сюди сигарету,— спроквола сказав містер Маккіско.— Я б зараз що хоч за сигарету віддав.

— Джойс вражає передусім своєю сміливістю — правда ж, Елберте?

Раптом вона затнулася. Жінка з перловим намистом увійшла у воду слідом за своїми двома дітьми, і в цю мить Ейб Норт, підпливши під водою, вихопився вгору, мов вулканічний острів, з малюком на плечах. Дитина заверещала з переляку й захвату, а жінка дивилася на них спокійно й лагідно, не всміхаючись.

— Це його дружина? — спитала Розмері.

— Ні, це місіс Дайвер. Вони живуть не в готелі.— Місіс Маккіско вп’ялася очима в обличчя тієї жінки, немов фотографуючи його. Потім рвучко обернулася до Розмері.— Ви вже бували за кордоном?

— Так, я навчалася в Парижі.

— Тоді ви, напевно, знаєте — Францію не зрозумієш і не взнаєш, не маючи знайомих серед справжніх французів. А які враження вивезуть звідси ці люди? — Вона стенула лівим плечем, показавши на берег.— Ні з ким не знаються, варяться в своєму соку. Ми от про все подбали наперед: запаслися рекомендаційними листами до найвидатніших паризьких митців. Згадуємо тепер Париж, як казку!

— Ще б пак.

— Бачите, мій чоловік завершує свій перший роман.

— Справді? — озвалася Розмері. Єдине, що її цікавило в цю мить — чи спромоглася мати заснути в таку спеку.

— Атож, задум приблизно той самий, що й в "Уліссі",— провадила далі місіс Маккіско.— Тільки в чоловіка дія охоплює не добу, а століття. Він бере зубожілого старого француза-аристократа й зіштовхує його з реаліями технічної ери.

— На бога, Вайолет, навіщо ти всім роздзвонюєш,— обурився Маккіско.— Поки роман не готовий, я не хочу, щоб про нього пащекували всі, кому не лінь.

Розмері повернулася на берег і знову лягла на осонні, накинувши халат на вже трохи обпечені плечі. Чоловік у жокейській шапочці тепер обходив своїх друзів із пляшкою й чарочками; їхнє товариство потроху веселішало й збивалося докупи, аж поки всі не зібралися під дахом із кількох парасолів — Розмері здогадалася, що хтось із них від’їжджає і це — прощальна учта. Навіть діти перейнялися веселим збудженням, що вихлюпувалося з-під парасолів, і Розмері чомусь подумала, що душею цього товариства є чоловік у жокейській шапочці.

Полуденне сонце панувало на небі й на морі — навіть біла стрічка каннських будинків на обрії перетворилася на міраж прохолоди. Червоногрудий, як вільшанка, вітрильник увійшов у бухту, тягнучи за собою шлейф темнішої води з відкритого моря. Здавалося, життя завмерло на всьому узбережжі, і тільки тут, під парасолями, що просівали світло своїми різноколірними боками, ще жили барви й звуки.

Кампіон підійшов і зупинився за кілька кроків од Розмері; вона приплющила очі, вдаючи, що спить; потім розплющила їх і побачила два хисткі, розпливчасті стовпи — чиїсь ноги. Чоловік спробував увійти у хмару піщаного кольору, але хмара відлетіла в безмежжя розпеченого неба. Розмері й справді заснула.

Прокинулася вона мокра від поту й побачила, що на пляжі нікого немає, крім чоловіка в жокейській шапочці, який згортав останній парасоль. Розмері покліпала очима, отямлюючись, а він підійшов до неї ближче й сказав:

— Я вже збирався, якби самі не прокинулися, розбудити вас. В перший день не можна так довго пектися на сонці.

— Дякую.— Розмері глянула на свої червоні ноги.-

О господи!

Вона широко розплющила очі й засміялася, сподіваючись, що зав’яжеться розмова, але Дік Дайвер уже ніс згорнутий намет і парасоль до автомобіля, що чекав на дорозі над пляжем. Розмері пішла до води, щоб змити з себе піт. Він тим часом повернувся, зібрав грабельки, лопату й сито і сховав у розколину в прибережній скелі. Потім роззирнувся довкола, чи не забув чогось.

— Ви не скажете, котра година? — спитала Розмері.

— Майже пів на другу.

Обоє подивились на море.

— Непогана година,— сказав Дік Дайвер.— Не найгірша година доби.

Він глянув на неї, й на мить вона жадібно й довірливо занурилася в яскраво-синій світ його очей. Потім він узяв на плечі решту пляжного начиння й попростував до машини, а Розмері вийшла з води, обтрусила з халата пісок і рушила до готелю.

III

Розмері з матір’ю ввійшли до готельного ресторану хвилин за п’ять до другої. Сонячне проміння стелило химерні візерунки на порожні столи, тіні перебігали й погойдувалися, коли вітер ворушив віття піній за вікнами. Двоє офіціантів, що, голосно перемовляючись по-італійському, збирали тарілки, замовкли, як тільки вони ввійшли, й принесли їм передбачений готельним прейскурантом ленч, який уже встиг утратити свіжий вигляд.

— А я на пляжі закохалася,— сказала Розмері.

— В кого?

— Спочатку в цілу компанію симпатичних людей. А потім в одного чоловіка.

— Ти з ним розмовляла?

— Трішечки. Він такий гарний! І майже рудий.— Вона їла з величезним апетитом.— Він, щоправда, одружений — звичайна історія.

Мати була найкращою подругою Розмері; вона віддавала дочці всі свої помисли й сподівання, що не дивина в артистичному середовищі, проте в даному разі явище незвичайне, бо місіс Елсі Спірс не прагнула в такий спосіб компенсувати власні невдачі.