Ніч лагідна - Сторінка 35

Частину її давно вже купила залізнична компанія. А тепер та сама компанія викупила в нас і решту ділянки, а належала вона матері. Тепер постає питання, куди вкласти ці гроші.

Удавши, ніби меркантильна тема викликала в нього відразу, англієць пішов запрошувати до танцю одну з молодих дівчат. Бебі провела його замилуваним поглядом американки, змалку ураженої англофільством, а потім уперто повела далі:

— Ідеться про велику суму. Кожній з нас припадає по триста тисяч. Я особисто стежу за своїми капіталовкладеннями, але Ніколь нічого в цьому не тямить, і ви, здається, теж.

— Я повинен вийти до поїзда,— ухильно відповів Дік.

Надворі він вдихнув мокрі сніжинки, вже невидимі на тлі потемнілого неба. Троє дітлахів промчали повз нього на санчатах, застережливо кричачи якоюсь незрозумілою мовою; за мить їхній крик долинув уже з-за повороту, а десь поряд закалатали дзвоники кінних саней, що піднімалися в темряві вгору. На святково ілюмінованій станції панувало веселе пожвавлення, хлопці й дівчата чекали прибуття своїх товаришів; Дік перейнявся ритмом веселощів і зустрів Франца Грегоровіуса з таким виглядом, ніби урвав для цієї зустрічі півгодини з нескінченної низки розваг. Але Франца привела сюди якась мета, і ніякі настрої Діка не могли його від цієї мети відвернути. "Я спробую вибратися на день до Цюріха,— написав йому Дік.— А може, ви не полінуєтеся приїхати до Лозанни?" Франц не полінувався приїхати навіть до Гстаада.

Францові було вже сорок. Зрілість здорової людини вдало сполучалася в ньому з професійною уважливістю, але найкраще він почувався в трохи задушливому затишку свого кабінету, де міг зневажати надломлених багатіїв, яких він навчав жити заново. Репутація його вчених предків відкривала перед ним широкі можливості, але він, очевидно, навмисне обрав скромніше становище в житті, про що свідчив, зокрема, і вибір дружини. В готелі Бебі Уоррен піддала його побіжному оглядові і, не виявивши в ньому чеснот, які вона цінувала, тих особливостей поводження й манер, за якими впізнають одне одного представники привілейованих класів, віднесла його до знайомих другого гатунку. Ніколь його побоювалася. Дік же ставився до нього, як завжди ставився до друзів — із беззастережною приязню.

Ввечері вони спустилися в селище на невеличких санях, які значать тут те ж, що й гондоли у Венеції. Метою їхньої поїздки був старий готель із харчевнею, швейцарською харчевнею з дерев’яними лункими стінами, з годинниками, барилами, кухлями й оленячими рогами. Численні гості за довгими столами перемішалися й об’єднались в одну велику компанію; всі їли fondue — щось на зразок грінок із сиром по-валлійському, тільки вже зовсім нестравне — і запивали глінтвейном.

— Тут приємно посидіти,— сказав молодий англієць, і Дік з ним погодився. Захмелілий від міцного, пахучого вина, він повеселішав — неначе все на світі знову стало на свої місця завдяки шпакуватим ветеранам золотих дев’яностих років, що горлали коло піаніно давні пісні, і молодим голосам, які вторували їм, і яскравим плямам костюмів, що розпливалися в хмарах тютюнового диму. На мить йому примрілося, ніби він на кораблі й берег уже близько; дівочі обличчя довкола світилися надією на несподіванки, що їх обіцяли ці веселощі й ця ніч. Дік озирнувся — чи тут та дівчина, що впала йому в око, і йому здалося, що вона сидить за сусіднім столом. Але він одразу ж забув про неї й почав сипати жартами, намагаючись розважити своїх супутників.

— Мені треба поговорити з вами,— сказав Франц по-англійському.— На жаль, у мене обмаль часу, я приїхав тільки на два дні.

— Я відразу здогадався, що ви щось замишляєте.

— У мене є задум, чудовий задум.— Він поклав долоню на коліно Діка.— Задум, який дозволить нам здійснити всі наші мрії.

— Який саме?

— Діку, ми з вами могли б придбати власну клініку. Клініку Брауна на Цугському озері. Вона не нова, але обладнана по-сучасному, треба тільки дещо перебудувати. Браун хворий і хоче виїхати до Австрії, певно, щоб там померти. Така нагода трапляється тільки раз у житті. А ми з вами — яка б це була пара! Тільки не кажіть нічого, дайте мені договорити.

В очах Бебі зблиснули жовті вогники; Дік зрозумів, що вона прислухається.

— Це буде наше спільне діло. І воно вас не дуже обтяжить — ви матимете власну базу, лабораторію, дослідний центр. Вам зовсім не треба буде жити там цілий рік. Півроку, найкращі місяці,— в клініці, а на зиму виїздіть собі до Америки чи Франції й пишіть книжки на основі найсвіжіших клінічних спостережень.— Він трохи притишив голос.— До речі, близькість клініки з її атмосферою й відповідним режимом була б дуже корисною вашій родині.— Вираз обличчя Діка застеріг його, і Франц відразу облишив цю тему, немовби поставив крапку, швидко облизнувши губу.— Ми поділили б обов’язки: я був би головним адміністратором, а ви були б теоретиком, провідним консультантом і таке інше. Я знаю собі ціну, знаю, що мені бракує хисту, а ви його маєте. Але мене вважають здібним клініцистом, і я знаюся на нових методах лікування. Я ж, бувало, місяцями фактично керував клінікою. Професор вважає цей план чудовим, цілком схвалює його. Тим більше, мовляв, що сам він сподівається жити вічно й працювати до останньої хвилини.

Перше ніж висловити свої міркування, Дік дав волю фантазії; картина була, що й казати, принадна.

— Ну, а фінансовий бік? — спитав він.

Франц увесь сіпнувся: підборіддя, брови, зморшки на чолі підскочили, пальці, лікті, плечі, м’язи ніг напружилися, напнувши штани, серце підкотилося під горло, а голос зазвучав так, ніби виникав він десь між язиком і піднебінням.

— Отож-бо! Гроші! — гірко вигукнув він.— Грошей у мене мало. Браун продасть клініку за двісті тисяч — у перерахунку на долари. Крім того, модерні-за-ція,— він невпевнено посмакував нове слово,— обійдеться в двадцять тисяч доларів. Але ця клініка — золоте дно. Запевняю вас — я переглянув їхні бухгалтерські звіти. Вклавши в неї двісті двадцять тисяч доларів, ми можемо розраховувати на твердий прибуток у розмірі...

Бебі аж палала з цікавості, було б просто нечемно не залучити її до розмови.

— Вам знайоме це правило, Бебі,— звернувся до неї Дік,— якщо європеєць хоче конче зустрітися з американцем, то це означає, що мова йтиме про гроші!

— Не розумію,— невинно відповіла вона.

— Оцей молодий приват-доцент вважає, що ми з ним повинні організувати великий бізнес, цебто відкрити заклад для душевнохворих янкі.

Франц звів стривожений погляд на Бебі, а Дік тим часом провадив далі:

— Але хто ми такі, Франце? У вас за душею тільки ім’я, а в мене — два підручники. Чи вистачить цього, щоб принадити пацієнтів? І потім, я теж не маю таких грошей — навіть десятої частини.— І коли Франц недовірливо всміхнувся, додав: — слово честі, не маю. Ніколь і Бебі багаті, як крези, але мені ще не вдалося накласти руку на їхнє багатство.

Тепер усі слухали їхню розмову, можливо, і та дівчина за сусіднім столом, подумав Дік. Ця думка потішила його. Він вирішив: нехай Бебі поговорить за нього; ми часто надаємо жінкам слово в тих випадках, коли вони нічого вирішити не можуть. Бебі обернулася раптом у свого діда, заговорила холодно і розважливо:

— А як на мене, вам варто обміркувати цю пропозицію, Діку. Я не чула, правда, що казав доктор Грегоровіус, але мені особисто здається...

Дівчина за сусіднім столом нахилилася в хмарі диму й підняла щось з підлоги. Обличчя Ніколь — він бачив його просто перед собою,— її врода, зворушлива й зазивна, викликала в ньому, як завжди, бажання прихистити й приголубити її.

— Обміркуйте це, Діку,— схвильовано наполягав Франц.— Не можна писати книжки з психіатрії, не маючи сталої клінічної бази. Юнг, Блейлер, Фрейд, Форель, Адлер — усі вони черпають матеріали для своїх праць, щоденно спостерігаючи випадки нервових захворювань.

— Дік спостерігає мене,— засміялася Ніколь.— Одного цього випадку йому, напевно, задосить.

— То зовсім інше,— обережно відказав Франц.

А Бебі вже думала: якби Ніколь жила при клініці, за неї можна було б не турбуватися.

— Нам треба все як слід обміркувати,— сказала вона.

Її зухвалість потішила Діка, але він вирішив присадити її.

— Дякую за щедрість, за вашу готовність купити мені клініку, Бебі,— промовив він лагідно.— Але вирішувати все-таки буду я сам.

Зрозумівши свою нетактовність, Бебі швиденько відступилася.

— Ну, звичайно.

— Це питання таке важливе, що зразу його не вирішиш. Зокрема, я не уявляю себе й Ніколь у ролі постійних мешканців Цюріха.— Він обернувся до Франца, вгадавши наперед, що той скаже: — Так-так, знаю. В Цюріху є і газ, і водогін, і електрика — я там прожив три роки.

— Я не квапитиму вас із відповіддю,— сказав Франц.— Але я певен, що...

Сто пар п’ятифунтових черевиків затупотіли до виходу, і Дік із своїми супутниками подався слідом за натовпом. Надворі, в холодному світлі місяця, він знову побачив ту дівчину — вона прив’язувала свої санки до довгої валки інших. Вони знайшли свої сани, вмостилися на них, і під сухий виляск батогів коні шарпнули посторонки, розітнули грудьми нічне повітря. Повз них пробігали й стрибали в інші сани темні постаті, наймолодші спихали одне одного в пухнастий сніг, щодуху гналися за кіньми і, засапані, падали в сани або гукали, щоб їх не кидали. Довкола розкинулися тихі, сонні поля; кавалькада линула крізь обшир високий та безмежний. Коли зникло світло осель, люди принишкли — немов первісний інстинкт примушував їх наслухати, чи не виють вовки в снігових розлогах.

У Саанені вони всім гуртом рушили на бенкет у ратуші й змішалися з натовпом пастухів, покоївок, крамарів, лижних інструкторів, гідів, туристів, селян. Опинившись знову в теплому, замкнутому просторі після пантеїстичного, первісного відчуття безмежності, вони відчули себе так, ніби знов прийняли пишний безглуздий рицарський титул, лункий, як брязкіт кавалерійських острог, як тупіт футбольних бутсів на бетонній підлозі роздягальні. В залі заспівали тірольську пісню, і знайомі переливи голосів ураз позбавили цю сцену романтичного забарвлення, повернули Діка до дійсності. Спочатку він пояснив це собі тим, що викинув з голови ту дівчину, але потім у пам’яті зринули слова Бебі: "Нам треба все це добре обміркувати..." — і те недомовлене, що ховалося за ними: "Ви наша власність, і рано чи пізно вам доведеться визнати це.