Ніч лагідна - Сторінка 41

Серце гучно калатало в грудях: ще мить — і він торкнеться не вивченого, не дослідженого, не проаналізованого, того, що не піддається поясненню. Раптом він повернув назад, і дівчина зразу ж ворухнулася, порушивши візерунок чорного листя, частиною якого була, обійшла лаву і неквапною, але рішучою ходою пішла до готелю.

Наступного ранку Дік з двома альпіністами й провідником піднявся в гори. Приємно було, коли найвищі пасовиська залишилися внизу й навздогін їм долинав тільки дзенькіт дзвоників. Дік тішився наперед ночівлею в гірській хатині на Бірккаршпітце, йому подобалася власна втома і владний тон провідника, і він радів з того, що тут його ніхто не знає. Але опівдні погода зіпсувалася: сипнув град, у горах загуркотів грім. Дік та один альпініст хотіли йти далі, але провідник рішуче відмовився. Довелося, зціпивши зуби, повертатися назад, до Інсбрука, з тим щоб уранці спробувати ще раз.

Після обіду й пляшки терпкого місцевого вина, випитої у порожньому ресторані, Дік відчув раптом дивний неспокій; причину його він зрозумів тільки тоді, коли згадав учорашню зустріч у саду. Перед вечерею він знову побачив ту дівчину у вестибюлі й у погляді її прочитав згоду, але з гіркотою подумав: "Навіщо? Свого часу я міг би мати скільки завгодно гарненьких жінок, але навіщо починати все тепер, коли від колишніх жадань лишилася тільки бліда тінь? Навіщо?"

Уява несла його далі, але давній аскетизм і теперішній брак досвіду перемогли: "Господи, та на Рів’єрі я хоч завтра міг би переспати з Джейніс Карікаменто чи з дочкою старого Уїлберхейзі. Тільки чи варто опоганювати пам’ять тих років такими дешевими перемогами?"

Але почуття неспокою не минало, і він пішов з веранди до себе нагору, щоб ніщо не заважало думати. Самота, фізична й душевна, народжує тугу, а туга ще більше посилює самоту.

Заглиблений у свої думки, він походжав по кімнаті, час від часу нахиляючись, щоб поправити спортивний одяг, що сохнув на ледь теплих радіаторах. На очі йому знов потрапила телеграма Ніколь — вона щодня телеграфувала йому, хоч де б він був. Телеграма надійшла ще перед вечерею, але Дік не мав бажання читати її — може, знову-таки через те, що було вчора. В конверті лежала каблограма з Буффало, переслана через Цюріх:

ВАШ БАТЬКО ПОМЕР БЕЗБОЛІСНО СЬОГОДНІ ВВЕЧЕРІ

ХОЛМС

Він аж здригнувся, мов від удару, що змушує напружити всі сили, і тоді біль зібрався клубком і підступив до горла.

Він перечитав звістку ще раз. Потім сів на ліжко, важко дихаючи, втупивши невидющі очі кудись у простір; ним іще володіла одвічна, егоїстична думка дитини, що втратила батька чи матір: "Що ж тепер буде зі мною? Як житиму далі без того, хто завжди мене захищав і підтримував?"

Коли це атавістичне почуття минуло, він знов закружляв по кімнаті, час від часу зупиняючись, щоб зазирнути в телеграму. Холмс вважався батьковим заступником, але вже років десять був фактичним настоятелем церкви. Чому батько помер? Від старості — йому було сімдесят п’ять. Він прожив довге життя.

Дік з гіркотою подумав, що батько помер зовсім самотнім, переживши й дружину, і всіх своїх братів та сестер; залишились якісь родичі у Віргінії, але вони були надто бідні й не змогли приїхати на північ, от і довелося Холмсові підписати телеграму своїм ім’ям. Дік любив батька — він і досі часто міркував, що сказав би чи зробив на його місці батько. Народився Дік після того, як дві його сестри померли, ще малими. Батько, побоюючись, що мати може розпестити єдину дитину, став його напутником. І хоч сили в нього лишалося вже небагато, він досяг свого.

Влітку батько з сином іноді ходили до центру міста чистити черевики — Дік у накрохмаленому матроському костюмчику, а батько в своєму гарно скроєному пасторському вбранні. Дік був вродливий хлопчик, і батько пишався ним. Він переповідав синові все, що сам знав про життя — здебільшого прості й непохитні істини, правила та манери, доступні в межах священицького досвіду. "Пригадую, невдовзі після висвячення мені довелося в чужому місті зайти до незнайомого дому. У вітальні повнісінько людей, а я не знаю, хто ж тут господиня. До мене підходять якісь знайомі, але я їх не питаю, а простую через усю кімнату до сивої дами, що сидить біля вікна, і відрекомендовуюсь їй. Я не помилився — і після того у мене в тому місті завелося багато друзів".

Батько все робив від щирого серця — він завжди знав собі справжню ціну й на все життя зберіг успадковану від двох удів гордість і тверду віру в те, що немає більших чеснот, ніж чесність, щирість, чемність і мужність.

Він твердо вирішив, що скромна спадщина, яка лишилася після дружини, цілком належить синові, і відколи Дік став студентом, регулярно, чотири рази на рік, надсилав йому чек на всю суму дивідендів. Батько був одним із тих, про кого в нашу позолочену добу кажуть із самовдоволеною зверхністю: "Людина порядна, але заповзятливості — ні на гріш".

... Дік послав по газету і, все ще походжаючи по кімнаті й щоразу зупиняючись коло телеграми, що біліла на письмовому столі, вибрав найближчий трансатлантичний рейс. Потім замовив через Цюріх телефонну розмову з Ніколь. Чекаючи виклику, він перебирав давні спогади й жалкував, що далеко не завжди жив у згоді із своїми ідеалами.

XIX

Нью-йоркський порт, величний фасад батьківщини, що протягом години виростав перед очима, цього разу видався Дікові урочисто сумним, бо невіддільний був від тяжкої журби за батьком. Та коли він зійшов на берег, це почуття зникло й уже не поверталося — ні на вулицях, ні в готелях, ні в поїздах, що везли спочатку до Буффало, а потім на південь, до Віргінії, разом з батьковою труною. Лише коли місцевий поїзд поповз між рідних гаїв та суглинкових полів Уестморлендської округи, Дік знову відчув свою причетність до всього, що оточувало його; вийшовши на станції, він побачив знайому зірку в зеніті і знайому срібну стежку під холодним місяцем на Чесапікській затоці; йому вчувалися рідні притишені голоси, рипіння коліс ресорних візків, лінивий і лагідний плюскіт води в прадавніх річках з милозвучними індіанськими назвами.

Наступного дня батька поховали серед сотень Дайверів, Дорсеїв та Хантерів. Що ж, добре хоч, що він лишається тут не сам, а в колі своїх рідних і близьких. На горбик пухкої коричневої землі впали квіти. Ніщо більше не зв’язувало Діка з цим краєм, і він подумав, що, мабуть, уже ніколи не повернеться сюди. Дік укляк перед могилою. Він знав людей, що лежали тут, міцних, сухорлявих, з ясними блакитними очима на поораних негодою обличчях, людей, чиї душі виліплені були з нової землі в темряві лісових гущавин сімнадцятого століття.

— Прощай, батьку. Прощайте, всі мої предки.

На пірсі океанського порту ти опиняєшся немовби на нічийній землі: вже не тут і ще не там. Під довгим брудно-жовтим навісом стугонить луна стоголосого галасу. Гуркочуть ваговози, глухо плюхаються багажні паки, риплять-скрегочуть крани, і тебе зустрічає перший солоний запах моря. Разом з усіма і ти поспішаєш кудись, хоч у тебе ще досить часу; минуле, разом з усім континентом, уже позаду; майбутнє — у роззявленій пащі над трапом судна; сум’ятлива штовханина в проході — безладне, розгублене теперішнє.

Та ось ти на борту, і картина світу поволі прояснюється й упорядковується. Тепер ти — громадянин держави, меншої, ніж Андорра, і маєш пристосовуватися до її незнаних законів. У помічників суднового скарбничого обличчя видовжені або сплющені — як і каюти; пасажири й ті, хто їх проводжає, дивляться спогорда. Потім, нарешті, гучний тужливий свист, зловісне двигтіння, і корабель — витвір людського розуму — вже в русі. Пірс разом з людьми на ньому відходить убік, і якусь мить здається, ніби корабель випадково відколовся від нього, мов тріска від дошки; берег і обличчя віддаляються, вже не чути голосів, пристань стає лиш однією з багатьох плям на краю суходолу. І вже немає самої гавані, а є відкрите море.

Найціннішим вантажем на цьому пароплаві був, як твердили газети, Елберт Маккіско. Маккіско став модним. Його романи були підробкою під твори найкращих сучасних письменників,— а це вже саме собою щось та означає,— до того ж усе, запозичене в інших, він майстерно пригладжував і споганював, чаруючи багатьох читачів, які раділи з того, що так легко його розуміють. Успіх пішов йому на користь, він поскромнішав. Добре знаючи собі ціну, усвідомлюючи, що завзяття він має більше, ніж десяток талановитіших людей, разом узятих, Маккіско вирішив видобути зі свого успіху все, що можна. "Я ще нічого не зробив,— міркував він.— Я знаю, що справжнього хисту в мене нема. Та якщо я писатиму книжку за книжкою, то, може, колись і напишу що-небудь путнє". Що ж, блискучі стрибки вдавалися іноді й з гірших трамплінів. Незліченні давні приниження пішли в непам’ять. Власне, психологічним підгрунтям його успіху стала дуель з Томмі Барбаном; після неї, та ще коли деякі подробиці забулися, самоповага його незмірно зросла.

Помітивши Діка Дайвера серед інших пасажирів на другий день подорожі, він якийсь час недовірливо придивлявся до нього здалеку, а потім підійшов, по-дружньому привітався й сів поряд. Дік відклав книжку, яку читав; йому вистачило кілька хвилин, щоб побачити, як змінився Маккіско. Поряд з Діком сиділа зовсім інша людина, вільна від нестерпного почуття неповноцінності, людина, з якою тепер навіть приємно було розмовляти. Маккіско показував "поінформованість" ширшу, ніж у Гете,— цікаво було стежити, як легко він зліплює незліченні уривки чужих думок, видаючи ці комбінації за свої власні ідеї. Вони заприязнилися, часто обідали й вечеряли разом. Маккіско з дружиною запросили сидіти за столом капітана, але в нього вже з’явилося почуття снобізму, і він відмовився, пояснивши Дікові, що йому "вся та компанія діє на нерви".

Вайолет стала розкішною дамою, її туалети були витворами найуславленіших кравців, і вона безнастанно тішилася маленькими відкриттями, що їх добре виховані дівчата встигають зробити до двадцяти років. Свого часу, звичайно, вона могла б дечого навчитися в своєї матері в Бойзі, але виховання її почуттів відбувалося в темряві закутніх кінотеатриків Айдахо, і для матері тоді не лишалося часу. Тепер вона належала до "вищого світу" — як і кілька мільйонів інших людей — і була щаслива, хоч чоловік і досі прилюдно цитькав на неї, коли вона виявляла надмірну наївність.

Маккіско зійшли в Гібралтарі.