Ніч лагідна - Сторінка 60

- Френсіс Скотт Фіцджеральд -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

За якихось дві хвилини вона здобула перемогу, зуміла виправдати себе в своїх очах, не вдаючись до брехні і до викрутів,— і пуповина була перетята. На нетвердих ногах, ще плачучи, але вже заспокоєна в душі, вона обернулася й пішла назад, додому, що став нарешті її власним домом.

Дік почекав, поки вона зникне з очей, а тоді нахилився вперед і поклав голову на парапет. Хвора видужала. Доктор Дайвер здобув свободу.

X

Тієї ночі, о другій годині, Ніколь збудив телефон, і вона почула, як Дік відповів з дивана в сусідній кімнаті, який вони називали "ложем покути".

— Oui, oui... mais à qui est-ce-que je parle?.. Oui... [82] — Голос його аж задзвенів від здивування.— А чи можна мені поговорити з однією з тих дам, пане офіцере? Майте на увазі, обидві вони — вельми значні і впливові особи, і це може призвести до поважних політичних ускладнень... Так, так, запевняю вас... Що ж, воля ваша, але я вам не заздрю.

Він підвівся, напружено обмірковуючи те, що почув, але вже розуміючи, що візьме на себе роль рятівника,— давня злощасна потреба дарувати людям радість, дарувати все, аж до себе самого, сколихнулася в ньому, волаючи: "Задовольни мене!" І зараз він піде залагоджувати справу, яка зовсім його не стосується, спонукуваний тільки прагненням викликати в людей любов — давнім прагненням, що виникло, напевно, в ту мить, коли він відчув себе останньою надією звироднілого клану. За подібних обставин, у клініці Домлера на Цюріхському озері, він, свідомий своєї сили, зробив вибір — вибрав Офелію, вибрав солодку отруту й випив її. Він завжди понад усе хотів бути сміливим і добрим, але ще більше хотів, щоб його любили. Так воно було. І так буде завжди, подумав він, даючи відбій — телефон був старого зразка.

Запала тиша, і Ніколь, не витримавши, гукнула:

— Що сталося? Хто це дзвонив?

Дік уже вдягався.

— Начальник поліцейського відділка з Антіба — там заарештували Мері Норт і оту Сіблі-Бірс. Вони накоїли щось серйозне, а що саме, він не сказав, бубонів лише: "Pas de morts — pas d'automobiles", [83] — а далі — розумій як хочеш.

— Але з якої речі він дзвонив саме тобі? Нічого не розумію.

— Вони вимагають, щоб їх відпустили на поруки, а поручителем може бути лише особа, що має нерухоме майно в Приморських Альпах.

— Яке зухвальство!

— Бог з ними, я поїду. Про всяк випадок прихоплю з собою Госса...

Коли він пішов, Ніколь ще довго сушила собі голову тим, що ж могли накоїти ці дві дами. Потім вона заснула та коли Дік повернувся — був уже початок четвертої,— зразу ж підхопилася й спитала, наче звертаючись до когось, побаченого вві сні:

— Ну що?

— Чудернацька історія...— Дік сів у ногах ліжка і почав розповідати з самого початку — як розбуркав старого Госса з ельзаської сплячки, як звелів йому вигорнути всю готівку з каси й разом з ним подався до поліцейського відділка.

— Не хочу я нічого робити для цієї англійки,— бурчав Госс.

Мері Норт і леді Керолайн, обидві в уніформі французьких матросів, скніли на лавочці перед дверима двох темних брудних камер. Обличчя леді Керолайн зображало благородний гнів дочки Альбіону, певної, що весь середземноморський британський військовий флот поспішає їй на допомогу й має прибути сюди з хвилини на хвилину. Що ж до Мері Мінгетті, то вона не тямилася від страху — побачивши Діка, вона ткнулася головою йому в живіт, наче саме там було осереддя всього, що їх зв’язувало, і почала благати його зробити що-небудь, щоб їх відпустили. Тим часом начальник відділка викладав Госсові суть справи, а той неохоче слухав, не знаючи, як реагувати: з одного боку начебто слід було б належним чином оцінювати начальників хист до слова, а з другого — виявляти незворушність бувалого слуги, якого ніщо не може здивувати.

— Це був звичайнісінький жарт,— зневажливо знизала плечима леді Керолайн.— Ми вдавали, ніби ми — матроси, що звільнилися на берег, дві дурні дівки повірили й пішли з нами до вмебльованих кімнат. А потім щось запідозрили й зняли гвалт.

Дік поважно кивав головою, втупившись очима в кам’яну плиту підлоги, мов священик у сповідальні. Він ледве стримував сміх, хоч, була б його воля, наказав би всипати їм по півсотні канчуків і посадити на два тижні на хліб та воду. Його просто приголомшувала леді Керолайн: усім своїм виглядом вона показувала, що нічого особливого не сталося, а якщо й сталося, то тільки через боягузтво дурних провансальських дівок та через тупість поліції; а втім, Дік давно вже дійшов висновку, що певна категорія англійців живиться таким екстрактом антисоціальності, що порівняно з ним недозволені страви в раціоні ньюйоркців виглядають, мов зайва порція морозива, яка розладнує дитячий шлунок.

— Мені треба вибратися звідси, поки це не дійшло до Гусейна,— бідкалася Мері.— Діку, влаштуйте щось, ви ж завжди вміли все влаштовувати. Скажіть їм, що ми зразу ж поїдемо додому, що ми заплатимо будь-яку суму.

— Я платити не збираюся,— зарозуміло промовила леді Керолайн.— Ані шилінга. І подбаю про те, щоб цією історією зацікавилося наше консульство в Канні.

— Ні, ні! — вигукнула Мері.— Головне — це негайно вибратися звідси!

— Гаразд, я спробую з ними домовитися,— сказав Дік і додав: — Але без грошей тут, звісно, не обійдеться.— Дивлячись так, наче перед ним і справді були дві невинні жартівниці,— хоч кому-кому, а йому добре відомо було, що то за одні,— він похитав головою: — Це ж треба додуматися до такого!

Леді Керолайн самовдоволено всміхнулася.

— Ваше діло — лікувати божевільних. Ви можете нам допомогти. А щодо Госса, то він просто зобов’язаний!

Дік відійшов з Госсом убік, щоб довідатися, що йому говорив поліцейський. Справа виявилася серйознішою, ніж здавалося спочатку. Одна з місцевих дівчат належить до добропорядної родини. Батьки її лютують чи вдають, що лютують; з ними треба якось порозумітися. З другою, портовою дівкою, клопоту менше. Далі, якщо справа буде передана до суду, то, за французькими законами, це пахне тюремним ув’язненням або, в кращому разі, висилкою за межі країни з відповідним розголосом у пресі. Слід зважити й на настрої місцевих жителів: ті, що наживаються за рахунок іноземців, ставляться до них прихильно, але є й чимало невдоволених нашестям туристів, бо воно призвело до зростання цін. Вислухавши Госса, Дік перейшов до дипломатичних переговорів з начальником відділка.

— Ви, мабуть, знаєте, що французький уряд всіляко сприяє масовому американському туризмові. В Парижі, наприклад, цього літа поліції заборонено заарештовувати американців — за винятком хіба тих, що вчинили серйозні злочини.

— Смію запевнити вас, що в даному випадку йдеться саме про це.

— Хвилиночку, а ви бачили їхні документи?

— Документів у них не було. Нічого в них не було, крім двохсот франків і кількох каблучок. Не було навіть шнурків на взутті, на яких вони могли б удавитися!

Заспокоєний тим, що ніякі документи в справі не фігурують, Дік повів далі:

— Італійська графиня зберегла американське підданство. Вона онука...— Тут він, прибравши грізно-урочистого вигляду, почав брехати.— ... Джона Д. Рокфеллера Меллона. Сподіваюсь, ви чули це ім’я?

— Ще б пак! Господи, за кого ви мене маєте?

— А на додаток вона ще й племінниця лорда Генрі Форда й через нього пов’язана з компаніями "Рено" і "Сітроен"...— Він вирішив був, що цього досить, але побачивши, яке враження справила його натхненна брехня на поліцейського, не втримався й додав: — Заарештувати її — це все одно, що заарештувати найближчого родича англійського короля. Ви розумієте, чим це пахне? Війною!

— Ну, а англійка?

— А тепер — про англійку. Вона заручена з братом принца Уельського — герцогом Букінгемським.

— Гарненьку ж він вибрав собі наречену!

— Отож ми готові оплатити...— Дік швиденько підрахував про себе,— по тисячі франків кожній дівчині і одну тисячу батькові "добропорядної". Крім того, ще дві тисячі — на ваш власний розсуд.— Дік знизав плечима.— Ну, там для поліцейських, що затримали їх, для власника вмебльованих кімнат і так далі. Ці п’ять тисяч я дам вам зараз же й попрошу вас негайно розпорядитися ними, як домовлено. Після цього їх обох можна буде випустити на поруки, склавши на них протокол, як, скажімо, на порушниць порядку, а відповідний штраф буде оплачений завтра мировому судді через посильного.

Ще до того, як начальник відділка розтулив рота, Дік з виразу його обличчя зрозумів, що справу залагоджено. Повагавшись трохи, той відповів Дікові:

— Я ще не зареєстрував їх, бо вони без документів. Тож вихід знайдеться — давайте гроші.

Через годину Дік і мосьє Госс підвезли дам до готелю "Мажестік". Біля під’їзду стояв автомобіль леді Керолайн; шофер спав на сидінні.

— Не забудьте, що ви винні мосьє Госсу по сто доларів кожна,— сказав Дік.

— Авжеж, авжеж,— закивала головою Мері.— Я завтра ж надішлю йому чек і ще дещо додам.

— А я й не подумаю! — на подив усім оголосила леді Керолайн. Вона вже цілком опанувала себе й палала священним гнівом.— Все це просто обурливо, від початку й до кінця! Я вас не вповноважувала давати тим людям сто доларів.

В очах коротуна Госса, який стояв біля машини, спалахнула лють.

— Отже, ви мені не заплатите?

— Та заплатить вона, заплатить,— сказав Дік.

Але в душі Госса раптом скаламутилися всі ті образи, що їх він зазнав замолоду, коли мив посуд у лондонських ресторанах, і він грізно насунувся на леді Керолайн.

Спочатку він шмагнув її гнівною тирадою, в якій висловив усе, що про неї думає, але вона з крижаною посмішкою обернулася до нього спиною. І тоді, скакнувши за нею навздогін, він своєю коротенькою ніжкою копнув її в найпопулярнішу в світі мішень. Не готова до такої несподіванки леді Керолайн скинула руки, наче підкошена кулею, і простяглася в своєму матроському костюмі долілиць на тротуарі.

Голос Діка перекрив її несамовитий вереск:

— Мері, вгамуйте її! Інакше вас через десять хвилин запроторять за грати!

По дорозі назад старий Госс уперто мовчав; і тільки коли вони проминули казино в Жуан-ле-Пен, де ще й досі ридав і захлинався джаз, він звів дух і промовив:

— Я ніколи ще не зустрічав таких жінок, як оці. Я знав найуславленіших куртизанок і деяких поважав, навіть дуже поважав,— але таких жінок, як оці, я не зустрічав ще зроду.

XI

Дік і Ніколь мали звичку разом їздити до перукарні й там сидіти в сусідніх кабінах, поки майстри чаклували над їхніми зачісками.