Ніч у Лісабоні - Сторінка 15

За кермом сидів шофер у чорній есесівській формі, а на задньому сидінні — два есесівські офіцери з дуже блідими обличчями. Їхня машина так близько стояла від нас, що я міг би дістати її рукою.

Минуло чимало часу, поки пройшов поїзд. Гелен сиділа мовчки поряд зі мною. Поблискуючи хромом, "мерседес" просунувся іще далі вперед і мало не вперся радіатором у шлагбаум. Він справді нагадував похоронну машину, в якій везуть двох мерців. Ми тільки-но балакали про війну — і раптом біля нас виник її символ: чорні мундири, обличчя мерців, срібні черепи, чорна машина і тиша, від якої вже пахло не трояндами, а гіркуватим барвінком і тліном.

Поїзд з гуркотом пролетів повз нас, як саме життя. То був швидкий поїзд із спальними вагонами і яскраво освітленим вагоном-рестораном, у якому я побачив накриті білим столики. Тільки-но шлагбаум піднявся, "мерседес", наче чорна торпеда, шугнув поперед усіх у темряву і блідим світлом своїх фар обезбарвив ландшафт; навіть дерева здавались уже чорними, обвугленими скелетами.

— Я поїду з тобою, — пошепки сказала Гелен.

— Що-о? Що ти верзеш?

— А чому б і ні?

Вона зупинила машину. Тиша накрила нас, наче беззвучним ударом; потім стало чути шерехи ночі.

— Чому ні? — несподівано різко і схвильовано запитала Гелен. — Ти хочеш знову кинути мене?

Обличчя її, освітлене голубим сяйвом від щитка, було таке ж бліде, як у тих офіцерів, — так, наче і на ній лежала печать смерті, що вже підкрадалась у ту червневу ніч. І в ту мить я нарешті збагнув, чого я найбільше весь час боявся: між нами могла вибухнути війна; і тоді, коли вона відбушує, ми вже не знайдем одне одного, бо сподіватися цього не можуть навіть найбільші оптимісти.

— Якщо ти приїхав не для того, щоб забрати мене, то твій приїзд взагалі злочин! Хіба ти цього не розумієш? — сказала Гелен, тремтячи від гніву.

— Це так, — відповів я.

— Чого ж ти тоді ухиляєшся?

— Я не ухиляюсь, але ти не знаєш, що це означає.

— А ти так добре знаєш? Чого ж ти тоді приїхав? Не викручуйся! Щоб іще раз попрощатися зі мною?

— Ні.

— Чого ж тоді? Щоб лишитись тут і покінчити самогубством?

Я похитав головою. Мені стало ясно, що може бути лише одна відповідь, яку Гелен зрозуміє і яку я тепер маю право дати, — нехай навіть вона і не справдиться. Я змушений був дати цю відповідь!

— Щоб тебе забрати з собою, — сказав я. — Хіба ти цього й досі не зрозуміла?

Її личко враз змінилось. Гнів наче хто рукою зняв. Воно стало прекрасним.

— Я зрозуміла, — прошепотіла вона, — А ти мусив сам сказати мені про це. Хіба ти не розумієш цього?

Я помовчав, набираючись духу.

— Гелен, я сто разів збирався тобі сказати про це, і хотів би говорити щохвилини, і кажу особливо тоді, коли змушений доводити, що це неможливо.

— Це не неможливо. У мене є паспорт.

Якусь мить я мовчав. Це слово вразило, як блискавка в спантеличених хмарах мого вагання.

— У тебе є паспорт? — повторив я. — Закордонний?

Гелен відкрила сумочку і вийняла свій паспорт. Вона не просто мала його взагалі, але й мала при собі. Я дивився на нього, як дивляться на святиню. Та дійсний паспорт був нічим іншим, як святинею. Він втілював у собі і декларацію права і самі права.

— Відколи він у тебе? — спитав я.

— Уже два роки, — відповіла вона. — Він дійсний ще три роки. Я вже тричі скористалася з нього. Одного разу їздила до Австрії, коли та ще була незалежна. А потім двічі — до Швейцарії.

Я перегортав сторінки книжечки. Мені треба було зібратися з думками. Несподівана дійсність приголомшила мене. Справжній закордонний паспорт шелестів у мене в руках. Що Гелен могла покинути Німеччину, вже не здавалось виключеним. Досі я вважав це можливим лише в тому разі, якщо вона втече й нелегально перейде кордон.

— Все просто, правда ж? — сказала Гелен, дивлячись мені в очі.

Я кивнув.

— Ти можеш сісти в поїзд і поїхати, — зробив я висновок, гідний ідіота, і знову глянув на паспорт. Раніше мені таке не спадало й на думку. — Але в тебе немає французької візи.

— Я можу поїхати в Цюрих і взяти там французьку візу. До Швейцарії мені віза не потрібна.

— Це правда. — Я не міг відірвати від неї погляду. — А твоя родина? — спитав я. — Вони тебе відпустять?

— Я їх питати не буду. І нічого не скажу про це. Тільки скажу, що мені треба з'їздити в Цюрих до лікаря. Я вже так їздила туди.

— А хіба ти хвора?

— Звичайно, ні, — відповіла Гелен. — Просто обдурила їх, щоб одержати паспорт. Щоб якось вирватися звідси. Мало не задихнулась тут.

Я пригадав запитання Ґеорґа, чи була вона в лікаря.

— Так ти не хвора? — знову спитав я.

— Дурниці. Але моя рідня вважає, що я хвора. Я сама переконала їх у цьому, щоб вони дали мені спокій. І щоб мати можливість виїздити за кордон. Мартенс допоміг мені в цьому. Не так-то легко було довести німецьким патріотам, що у Швейцарії можуть виявитись кращі фахівці, ніж наші берлінські світила.

Раптом Гелен засміялась.

— Чого ти скорчив таку трагічну міну?! Адже йдеться не про життя і смерть :— це ж не якась небезпечна втеча в нічному турмані. Просто я завтра виїду на кілька днів у Цюрих, до лікаря на огляд, як уже їздила раніше, а там, можливо, зустріну тебе, якщо й ти там будеш. Правда, це звучить краще?

— Так, — мовив я. — Але давай будемо їхати далі. Мій стан нагадує мені стан людини, яку по черзі занурюють на мить то в окріп, то в крижану воду, а вона ніяк не може відчути різниці між ними. Чому я досі не подумав про це? Нараз усе стало таким простим, що мені стало страшно: чи не вискочить зараз із лісу ціла бригада есесівців?

— Все здається легким, коли дійдеш до розпачу, любий мій, — лагідно сказала Гелен. — Якась дивна компенсація. Чи воно завжди так?

— Будемо сподіватись, що нам ніколи не доведеться думати про це.

Наша машина вискочила з курної польової дороги на шосе.

— Я навіть готова завжди так жити, — мовила Гелен без жодної тіні розпачу.

Гелен пішла зі мною до готелю. І як несподівано швидко зорієнтувалась вона у моєму становищі!

— Я зайду з тобою до вестибюля, — заявила вона. — Сам чоловік завжди викликає до себе більшу підозру, ніж чоловік з жінкою.

— Ти здібна учениця, — зауважив я.

Гелен похитала головою.

— Цього я навчилася ще до твого приїзду. В роки епідемії доносів. Національне піднесення нагадує камінь, який підіймають з землі, — піднімеш, а з-під нього виповзає всяка нечисть. І щоб прикрити свою підлість, нечисть вдається до гучних слів.

Службовець готелю дав мені ключ, і я попрямував до своєї кімнати. Гелен лишилась чекати мене внизу.

Чемодан мій стояв за дверима на підставці. Я оглянув нічим не примітну кімнату. Така ж, як і багато інших, у яких я зупинявся досі. Я спробував відтворити в пам'яті, як пробирався сюди. Але образи розпливались. Я вже не міг пригадати себе, коли стояв на березі чи виглядав, на річку з-за кущів, — пригадав тільки, як плив на дошці.

Поставивши свій домашній чемодан поряд з купленим раніше, я повернувся униз до Гелен.

— Скільки часу ти можеш побути тут? — спитав я.

— Сьогодні вночі я повинна повернути машину.

Я дивився на Гелен. Вона раптом стала такою бажаною, що на якусь мить мені наче одібрало мову. Я розгублено дивився на коричневі і зелені крісла у вестибюлі, на ложу портьє, на яскраво освітлений стіл з численними поличками для листів у глибині ложі і зрозумів, що повести Гелен до своєї кімнати неможливо.

— Ми ще можем удвох повечеряти, — сказав я. — Давай поводитись так, ніби завтра побачимось знову.

— Не завтра, — заперечила Гелен. — Післязавтра.

Вона вкладала в "післязавтра" якесь значення; а для мене це поки що звучало однаково, що ніколи, або як непевний шанс виграти в лотереї, де більшість білетів пусті. Я надто багато зазнав отих "післязавтра" — і всі вони виявлялись не такими, як я сподівався.

— Післязавтра, — повторив я. — Післязавтра або на день пізніше. Залежатиме від погоди. Не будемо сьогодні думати про це.

— А я ні про що інше й не думаю, — відповіла Гелен.

Ми пішли в склепистий погрібець — по-старонімецьки обладнаний ресторан — і знайшли собі столик, за яким нас ніхто не міг підслухати. Я замовив пляшку вина, і ми почали домовлятись про майбутнє. Гелен збиралась на другий день виїхати в Цюрих. Там вона чекатиме на мене. Я мав намір податися знайомим мені шляхом, через Австрію і Рейн, і, коли доберусь до Цюриха, — подзвонити їй.

— А якщо ти не приїдеш? — запитала Гелен.

— З швейцарських тюрем можна писати листи. Почекаєш з тиждень. Якщо про мене так нічого й не почуєш, повертайся назад.

Гелен довго дивилась мені в обличчя. Вона зрозуміла, що я хотів сказати. З німецьких тюрем писати листи не було ніякої можливості…

— А кордон дуже охороняється? — пошепки спитала вона.

— Ні, — відповів я. — І не суши собі цим голови. Я пробрався сюди — то чому б мені не вибратися звідси?

Ми намагались не згадувати про близьку розлуку, але не могли. Вона стала між нами, як велетенська чорна колона, і єдине, що ми могли вдіяти, це випадково ловити погляд іншого на своєму розгубленому обличчі.

— Це схоже на те, як було п'ять років тому, — мовив я. — Тільки на цей раз ми їдемо обоє.

Гелен похитала головою.

— Будь обережний! — сказала вона. — Ради Бога, будь обережний! Я чекатиму. Довше, ніж тиждень! Чекатиму, скільки хочеш. Не ризикуй марно!

— Я буду обережний. Тільки годі про це. За зайвими розмовами можна згубити обережність. Тоді вона вже не допомагає.

Вона поклала свою руку на мою.

— Я тільки тепер усвідомила по-справжньому, що ти приїхав! Тільки тепер, коли ти знову їдеш! Так пізно!..

— Я теж, — відповів я. — Добре, що ми це тепер зрозуміли.

— Так пізно, — зітхнула Гелен. — Коли ти вже їдеш…

— Ні, ми це завжди розуміли. Хіба інакше я б повернувся? Хіба інакше ти чекала б мене? Ми тепер лише вперше можемо сказати про це одне одному.

— Я не завжди чекала, — мовила Гелен.

Я промовчав. Я теж не ждав, але знав, що не маю права сказати їй про це. І особливо в такий момент. Ми обоє були відкриті й беззахисні. Якщо нам судилося знову колись жити вкупі, то цей момент у галасливому мюнстерському ресторані стане точкою опори, до якої ми обоє, і кожен сам для себе, знову і знову зможемо повертатись, щоб почерпнути силу і підтвердження. Він служитиме нам дзеркалом, в яке ми завжди зможемо поглянути, і воно покаже нам два образи: те, до чого призначала нас доля, і те, що вона зробила з нас.