Ніч у Лісабоні - Сторінка 9

В жовтавому світлі вони здавалися майже чорними. Мені спало на думку, що губна помада і всяка косметика в новій Німеччині вважались небажаними.

Подзвонивши втретє, я зв'язався нарешті з Мартенсом.

— Весь час говорила по телефону моя дружина, — пояснив він, — Майже цілих півгодини. Я не міг перервати її розмови. Про туалети, війну і про дітей.

— А де вона тепер?

— У кухні. Я мусив дати їй наговоритись. Розумієш?

— Так. У мене все гаразд. Я вдячний тобі, Рудольфе. А тепер забудь про все це.

— Де ти зараз?

— На вулиці. Я вдячний тобі, Рудольфе. Тепер мені більше нічого не треба. Я все знайшов. Ми вкупі.

Я поглянув крізь шибку на Гелен і вже хотів повісити трубку.

— Ти знаєш, де знайти притулок? — запитав Мартенс.

— Гадаю, що так. Не турбуйся. Забудь цей вечір, ніби все тобі тільки приснилось.

— — Якщо я зможу для тебе щось зробити, — нерішуче сказав він, — дай мені знати. Спершу я був просто приголомшений. Ти розумієш…

— Авжеж, Рудольфе, розумію. І якщо мені щось буде потрібно, я дам тобі знати.

— Якщо захочеш тут переночувати — ми зможем тоді ще поговорити…

Я посміхнувся.

— Буде видно. Я повинен кінчати…

— Так, так, звичайно, — поспіхом відповів він. — Пробач. Усього найкращого, Йозефе. Щиро!

— Дякую, Рудольфе.

Я вийшов із задушливої кабіни. Вітер дмухнув на мене і мало не зірвав з голови капелюха. Гелен поквапно підійшла до мене.

— Ходім додому! Ти й мене заразив своєю підозрілістю. У мене таке відчуття, ніби за нами з темряви стежить сто пар очей.

— У тебе й досі та сама служниця?

— Лена? Ні, та шпигувала для мого брата. Він хотів знати, чи ти мені пишеш. Або я тобі.

— А нинішня?

— Ця дурна і байдужа до всього. Я можу її відіслати, і вона нічого не подумає, тільки зрадіє.

— А ти ще не відіслала її?

Гелен посміхнулась і одразу стала красунею.

— Спершу я мусила переконатись, що ти справді тут.

— Тобі треба відіслати її раніше, ніж я зайду, — сказав я. — Вона не повинна бачити нас удвох. А ми не можемо піти кудись в інше місце?

— Куди ж?

Та й справді: куди? Раптом Гелен засміялась.

— Ми стоїмо, наче підлітки, яким доводиться зустрічатись таємно, бо батьки вважають їх занадто молодими! Куди ж нам піти? В замковий парк? Він зачиняється о восьмій годині. Сісти десь у сквері на лаві? Зайти в якусь маленьку кондитерську? Теж надто небезпечно!

Гелен мала рацію. То були дрібниці, яких я не передбачав, — їх ніколи не передбачають.

— А так, — погодився я. — Ми стоїмо, як підлітки. Наче життя повернуло нам нашу юність.

Я поглянув на Гелен. Їй минуло двадцять дев'ять років; але видавалась вона такою ж, як я знав її колись. Минулі п'ять років, здавалося, стекли з неї, як краплі дощу з молодого тюленя.

— Я і приїхав, наче підліток, — сказав я. — Всі аргументи були проти, але я, як підліток, ні про що більше не подумав. Я не знав навіть, чи не живеш ти вже давно з кимось іншим.

Вона нічого не відповіла. Її каштанове волосся вилискувало в світлі ліхтаря.

— Я піду вперед і відішлю служницю, — зрештою сказала вона. — Але мені й подумати страшно, що я лишаю тебе на вулиці самого. Мені здається, ти можеш знову зникнути, так само несподівано, як і з'явився. Де ти перебудеш цей час?

— Там, де ти знайшла мене. В якій-небудь церкві. Можу піти назад до собору. В церквах надійно, Гелен. Я став тепер великим знавцем французьких, швейцарських та італійських церков і музеїв.

— Приходь через півгодини, — прошепотіла вона. — Ти ще пам'ятаєш вікна нашої квартири?

— Так, — відповів я.

— Якщо крайнє вікно буде відчинене, значить, усе гаразд і ти можеш підійматись нагору. Якщо ж воно буде зачинене, почекай, поки я відчиню.

Мимоволі я згадав Мартенса і своє отроцтво, коли ми грали в індійців. Тоді умовним знаком для Шкіряної Панчохи чи для Віннетоу, які чекали внизу, було світло у вікні. Може, це повторювалось? Чи можливо взагалі, щоб що-небудь повторювалось у житті?

— Добре, — погодився я і хотів уже йти.

— Куди ти підеш?

— Хочу подивитись, чи відкрита ще Марийська церква. Наскільки я пам'ятаю, це — чудовий витвір готичної архітектури. За ці роки я навчився цінувати такі речі.

— Облиш це! —— сказала вона. — 3 мене досить і того страху, що я змушена лишити тебе самого.

— Гелен, я навчився обережності, — відповів я.

Вона похитала головою. З її личка раптом спала маска мужності.

— Не досить, — заперечила вона. — Не досить. Що я робитиму, якщо ти не прийдеш?

— Ти нічого не зможеш зробити. У тебе номер телефону той самий?

— Той самий.

Я лагідно поклав їй руку на плече і сказав:

— Гелен, все буде гаразд.

Вона кивнула.

— Я проведу тебе до Марийської церкви. Я хочу переконатися, що ти дійшов туди в повній безпеці.

Ми мовчки пішли до Марийської церкви. Йти було недалеко. Потім Гелен лишила мене, не сказавши ні слова. Я дивився їй услід, коли вона переходила стару базарну площу. Вона йшла швидко і не оглядалась.

Я став у тіні порталу. Праворуч стояла затінена ратуша; тільки на обличчях старих скульптур лежала смужка місячного світла. Там, з парадного ґанку, в 1648 році було оголошено про закінчення Тридцятилітньої війни; а також — про початок "тисячолітньої імперії" в 1933 році. Я подумав: чи доживу, поки тут проголосять її кінець? На це в мене було мало надії.

До церкви я не зайшов. Нараз мені стало огидно ховатись. Я, правда, не забув про обережність; але церква в ту мить видалася мені чимось подібним до темної печери. З тої хвилини, як я побачив Гелен, мені вже не хотілось без потреби почувати себе зацькованим звіром.

Щоб не привертати до себе уваги, я пішов далі. Місто, досі небезпечне, знайоме і водночас чуже, оживало. Я відчував це, бо сам жив. Анонімне буття останніх років, яке було лише боротьбою за голе існування, безплідним животінням з дня на день, раптом здалося не таким уже й марним. Воно зформувало мене, і несподівано, наче ніжна квітка, що розпустилась уночі, з'явилося живе чуття, якого я раніше не знав. З романтикою це нічого спільного не мало; але те чуття було таке нове і хвилююче, немов велика, яскрава тропічна квітка, що по волі якогось чарівника зненацька виростає на звичайному кущі, де ви звикли бачити щонайбільше миршаві пуп'янки.

Дійшовши до річки, я зупинився на мосту і став дивитись через перила на воду. Ліворуч від мене стояла вартова башта часів Середньовіччя, в якій тепер влаштували пральню. У вікнах світилось, і дівчата ще працювали там. Світло з вікон широкими смугами падало на річку й відбивалось від неї. Порослий липами темний вал здіймався на тлі глибокого неба, а праворуч, над сонними садами, височів силует собору.

Я стояв спокійний, звільнившись від будь-якого нервового напруження. В навколишній тиші чути було тільки плескіт води та приглушені голоси праль за вікнами. Про що там говорили, розібрати я не міг. Те, що я чув, здавалося, були тільки людські звуки, ще не зформовані в слова. То були лише ознаки присутності людей, але ще не ознаки брехні, обману, глупоти й пекельної самотності, які могли зазвучати на бридких високих тонах обдуманої мелодії готових слів.

Я глибоко дихав, і мені здавалось, ніби я дишу в тому ж ритмі, що й вода в річці. На одну мить, що була поза часом, мені навіть здалося, ніби я — частина мосту і вода тече разом з моїми подихами крізь моє тіло. Це здалося само собою зрозумілим і не дивувало мене. Я не думав; і мої думки, якщо вони взагалі були, линули мимо свідомості, як моє дихання і як вода.

В темряві липової алеї ліворуч від мене замиготів промінь різкого світла. Я слідкував за ним очима і невдовзі знову почув голоси праль. Лише тепер до моєї свідомості дійшло, що якийсь час я їх не чув. Запах липового цвіту я теж став відчувати знову. Він линув над водою за слабким вітром.

Блукаючий вогник під липами погас, і в ту ж мить погасло світло у вікнах позаду мене. На хвилину вода стала чорна, як дьоготь. Потім я побачив, як виринули слабенькі відбитки місячного світла, які раніше були закриті сильнішим світлом з пральні. Тепер вони стали ніжніші й багатогранніші, ніж оте грубе жовте світло з вікон. Я подумав про своє життя, в якому теж кілька років тому погасили світло, й тут у мене промайнула думка: а чи не могли виринути і в моєму житті, як ось тепер на воді, блисківці місячного сяйва, численні ніжні промінці, яких я доти не помічав? Це мені вперше спало таке на думку. Досі я відчував завжди лише втрату — не замислюючись над тим, чи не набув я дечого завдяки їй.

Постоявши трохи на мосту, я завернув на темну алею, що вела вздовж валу, і ходив там, поки минуло півгодини. Запах липового цвіту вночі був міцніший, а місяць ніби припорошив дахи та башти сріблом. Здавалося, місто ладне все зробити, аби показати мені, що я сам собі вигадав якусь брехню; що ніде на мене не чигає небезпека; що я можу спокійно, упевнено повернутись додому після довгого хибного шляху, щоб знову стати самим собою.

Боротись проти цих ілюзій не було потреби. В мені щось прокинулось і наче виставило кругову варту. Надто часто мене арештовували в Парижі, Римі та інших містах, коли я віддавався красі і дозволяв заколисати себе облудними ілюзіями любові, розуміння і забуття. Поліція не забувала. І донощики не ставали святими від місячного сяйва та аромату лип.

Я попрямував до Гітлерплацу — обережно, настороживши всі свої чуття, як кажан крила. Будинок наш стояв на розі, де вулиця впиралась у площу. Вулиця та ще досі зберегла стару назву.

Крайнє вікно було відчинене. Я мимоволі пригадав грецький міф про Геро та Леандра і відому казку про дітей короля, яким черниця погасила світло, і принц утопився… "Я не принц, — промайнуло в моїй голові, — а в німців було так багато прекрасних казок і, незважаючи на це (чи, може, саме тому), найжахливіші в світі концтабори". Я спокійно перейшов вулицю — вона не виявилась ні Геллеспонтом, ні Північним морем.

У вестибюлі хтось ішов мені назустріч. Я вже не міг повернутись назад і попрямував до сходів, як людина, певна своєї мети. То була літня жінка, якої я раніше не знав. У мене судорожно стислося серце… — Шварц посміхнувся. — Це знов-таки банальні слова, яким повіриш тільки після того, як сам переживеш. Не оглядаючись, я почув, як позаду, зачинившись, клацнули двері, і мерщій подався сходами нагору.

Двері до квартири були на сантиметр відхилені.