Ніс - Сторінка 3

- Микола Гоголь -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Я прошу тільки видрукувати, що той, хто до мене того поганця приставить, матиме добру нагороду.

— Дозвольте спитати, як ваше прізвище?

— Ну, навіщо ж прізвище? Мені не можна сказати його. У мене багато знайомих: Чехтарьова, статська радниця, Палагея Григорівна Подточина, штаб-офіцерша… Ану ж довідаються, Боже борони! Ви можете просто написати: колезький асесор чи, ще краще, людина в майорському чині.

— А втікач був із ваших дворових?

— Де там із дворових! То б іще було не таке велике шахрайство! Утік од мене… ніс…

— Гм! яке дивне прізвище! І на велику суму той пан Ніс обікрав вас?

— Ніс, тобто… Ви не те думаєте. Ніс, мій-таки власний ніс, пропав безвісти. Чорт хотів насміятися з мене!

— Та яким же чином пропав? Я щось не можу того як слід зрозуміти.

— Та я не можу вам сказать, яким чином; але найголовніша річ, що він їздить собі тепер по місту і називає себе статським радником. І тому я вас прошу оголосити, щоб, коли хто зловить, приставив його до мене якнайскоріше. Бо зважте ж, справді, як же мені бути без такої помітної частини тіла? це не те, що якийсь там мізинець на нозі, яку я в чобіт, — і ніхто не побачить, що його нема. Я буваю щочетверга у статської радниці Чехтарьової; Подточина Палагея Григорівна, штаб-офіцерша, і в неї дочка дуже гарненька на вроду, теж дуже добрі знайомі, і ви зміркуйте самі, як же мені тепер… Мені тепер до них не можна з'явитися.

Чиновник задумався, що означали міцно стулені губи.

— Ні, я не можу вмістити такого оповіщення в газетах, — сказав він нарешті по довгій мовчанці.

— Як? чому?

— Так. Газета може втратити репутацію. Коли кожен почне писати, що в нього втік ніс, то… І так уже кажуть, що друкується багато неподобного та неправдивого.

— Та що ж тут таке неподобне? Тут, здається, нічого нема такого.

— Це вам так здається, що нема. А от на тім тижні був такий самий випадок. Прийшов чиновник так от, як ви тепер прийшли, приніс записку, грошей з нього припало два карбованці сімдесят три копійки, а все оповіщення полягало в тому, що втік чорний пудель. Здається, що б тут такого? А вийшов пасквіль: пудель отой був скарбник, не пам'ятаю, якої вже установи.

— Та я ж вам не про пуделя даю оповіщення, а про власного мого носа: виходить, мало не те саме, що про самого себе.

— Ні, такого оповіщення я ніяк не можу вмістити.

— Та коли-в мене справді пропав ніс!

— Коли пропав, то про це хай клопочеться медик. Кажуть, що є такі люди, які можуть приставити якого хочете носа. А втім, я помічаю, що ви, певно, людина весела на вдачу і любите в товаристві пожартувати.

— Присягаюсь вам, от як Бог свят! Та коли вже на те пішлося, то я покажу вам.

— Не завдавайте собі клопоту! — промовив чиновник, нюхаючи табаку. — Проте, коли вам не важко, — додав він зацікавлено, — то бажано б поглянути.

Колезький асесор відкрив затулене хусткою обличчя.

— Справді, диво та й годі! — сказав чиновник, — місце зовсім гладеньке, ніби от допіру спечений млинець. Так, до неймовірності гладеньке!

— Ну, ви тепер будете сперечатися? Ви бачите самі, що не можна не видрукувати. Я вам буду особливо вдячний і дуже радий, що через цей випадок мав приємність з вами познайомитись…

Майор, як бачите з цього, наважився цього разу трохи лукавити.

— Воно надрукувати, звичайно, невелике діло, — сказав чиновник, — тільки я не бачу з цього ніякої для вас користі. Коли вже хочете, то віддайте тому, хто має бистре перо, описати як дивовижний витвір натури і надрукувати цю статейку в "Северной пчеле" (тут він понюхав іще раз табаки) для науки молоді (тут він утер носа), чи так, усім для цікавості.

Колезький асесор зовсім утратив надію. Він опустив очі вниз газети, де оповіщалося про спектаклі; уже обличчя його ладне було усміхнутися, зустрівши ім'я актриси, гарненької на вроду, і рука взялась за кишеню: чи є при ньому синя асигнація, бо штаб-офіцери, на думку Ковальова, повинні сидіти в кріслах, — та думка про ніс усе зіпсувала!

Сам чиновник, бачилось, був зворушений скрутним становищем Ковальова. Щоб хоч трохи полегшити його горе, він вирішив, що необхідно виразити співчуття кількома прихильними словами:

— Мені, далебі, дуже прикро, що з вами трапився такий анекдот. Чи не понюхаєте ви часом табаки? це розганяє головні болі та тяжкий настрій; навіть і щодо гемороїдів воно добре.

Так кажучи, чиновник простяг до Ковальова табакерку, досить спритно підгорнувши під неї кришку з портретом якоїсь дами в капелюшку.

Од цього нерозважного вчинку терпець урвався Ковальову.

— Я не розумію, що це за жарти такі недоречні, — сказав він із серцем, — хіба ви не бачите, що у мене нема саме того, чим би я міг понюхати? Чорт би забрав вашу табаку! Я тепер не можу дивитись на неї і не те, що на погану вашу березинську, а навіть коли б ви піднесли мені самої рапе.

По цім слові він вийшов, дуже роздратований, із газетної експедиції і попрямував до часного пристава, дуже охочого до цукру. Удома в нього вся прихожа, вона ж і їдальня, була заставлена цукровими головами, що нанесли йому задля дружби купці, куховаркіа в цей час скидала з часного пристава казенні ботфорти; шпага і ввесь військовий обладунок уже мирно розвішані були по кутках, і грізного трикутного капелюха вже зачіпав трьохлітній сішок його, і він, після бойового, ратного життя, готувався зазнати мирських утіх.

Ковальов увійшов до нього саме тоді, коли той потягнувся, крякнув і сказав: "Ех, славно засну годинок зо дві!" І з того можна було передбачити, що колезький асесор прибув зовсім невчасно. І не знаю, хоч би він навіть приніс йому в той час кілька фунтів чаю чи сукна, він не був би прийнятий надто радо. Пристав був великий прихильник усякої майстерності та мануфактурності; але державну асигнацію полюбляв над усе. "Це річ, — каже було звичайно він, — нічого нема кращого за цю річ: їсти не просить, місця забере небагато, в кишені завсігди поміститься, упустиш — не розіб'ється".

Часний прийняв Ковальова не дуже привітно і сказав, що по обіді не той час, щоб починати слідство, що сама натура велить, щоб, наївшись, відпочити трохи (з цього колезький асесор міг добачити, що часний пристав знав-таки вислови стародавніх мудреців), що в порядної людини не одірвуть носа і що багато є на світі всяких майорів, які не мають навіть і спіднього одягу в пристойному стані й тягаються по всяких непристойних місцях. Вліпив, як то кажуть, в самісіньке око! Треба сказати, що Ковальов був дуже вразливою людиною. Він міг вибачити все, що говорилося про нього самого, але ні за що не дарував речей, які стосувалися до його чину та звання. Він навіть вважав, що в театральних п'єсах можна залишити все те, що стосувалось до обер-офіцерів, але на штаб-офіцерів ні за що не слід нападати. Прийом часного так його приголомшив, що він струснув головою і сказав з почуттям гідності, трохи розставивши свої руки: "Признатися, після таких образливих з вашого боку зауважень, я нічого не можу додати…" — і вийшов.

Він приїхав додому, ледве чуючи під собою ноги. Уже смеркало. Сумною чи то надзвичайно бридкою здалася йому квартира після всіх цих невдалих шукань. Увійшовши в прихожу, побачив він на шкіряній брудній канапі свого лакея Івана, що, лежачи горілиць, плював у стелю і влучав досить вдало в одне й те саме місце. Така байдужість слуги розлютувала його; він ударив його капелюхом по лобі, примовивши: "Ти, свиняко, тільки дурницями займаєшся!"

Іван скочив відразу зі свого місця і метнувся прожогом скидати з нього плаща.

Увійшовши до себе в кімнату, майор, стомлений та сумний, упав у крісло і, нарешті, після кількох зітхань, сказав:

— Боже мій! Боже мій! За що це таке нещастя? Коли б я зостався без руки чи без ноги — все ж було б це краще; коли б залишився без вух — зле, а проте ще якось можна видержати; але без носа людина — чорт знає що: птах не птах, громадянин не громадянин; от просто візьми та й викинь за вікно! І хай би вже на війні одрубали, чи на дуелі, чи я сам був причиною; а то ж пропав, ні за що ні про що, пропав даром, ні за гріш!.. Тільки ні, не може бути, — додав він, трохи подумавши. — Нечувана річ, щоб ніс та пропав; далебі нечувана. Це, певне, вві сні сниться чи просто ввижається; може, я помилився якось та й випив замість води горілку, що нею, поголившись, витираю собі бороду. Іван, дурень, не прийняв, а я, мабуть, і хильнув її.

Щоб справді упевнитись, що він не п'яний, майор ущипнув себе так боляче, аж сам скрикнув. Цей біль переконав його остаточно, що він діє і живе наяву. Він потихеньку підійшов до дзеркала і спершу примружив очі, сподіваючись, що, може, якраз побачить носа на своєму місці, але зараз же одскочив назад, промовивши: "Ну й пасквільний же вигляд!"

Це було справді незрозуміло. Якби пропав ґудзик, срібна ложка, годинник чи таке щось подібне; але пропасти, і кому ж пропасти? та ще й до того на власній квартирі!.. Майор Ковальов, усе зваживши та обміркувавши, подумав либонь, чи не найближче до правди, що виною цього повинен бути не хто інший, як штаб-офіцерша Подточина, якій хотілося віддати за нього свою дочку. Він і сам був не від того, щоб з нею поженихатися, та уникав остаточної розв'язки. Коли ж штаб-офіцерша сказала йому прямо, що вона хоче віддати її за нього, він потихеньку відчалив зі своїми компліментами, сказавши, що іще молодий, що треба йому прослужити років з п'ять, щоб уже рівно було сорок два роки. І тому штаб-офіцерша, видно, щоб помститись, вирішила його звести та й найняла для цього ворожок, бо ж ніяк не можна було подумати, щоб носа було одрізано: ніхто не заходив до нього в кімнату; а цирульник Іван Яковлевич голив його ще в середу, а протягом всієї середи і навіть увесь четвер ніс у нього був цілий, — це він пам'ятав і знав дуже добре; та й боліло б воно, і рана, без сумніву, не могла б так скоро загоїтись і бути гладенькою, як млинець. Він укладав у голові плани: чи подати на штаб-офіцершу законним порядком в суд, чи піти до неї самому та й вивести її на чисту воду. Роздуми його перебило зненацька світло, блиснувши крізь усі щілини в дверях: то Іван уже запалив у прихожій свічку. Незабаром увійшов і сам Іван, несучи її перед собою і осяваючи ясно всю кімнату. Першим рухом Ковальова було вхопити хустину і затулити те місце, де вчора ще був ніс, щоб і справді дурний слуга не роззявив рота, побачивши у пана таке диво.

Не встиг Іван вернутись до своєї комірчини, як почувся в прихожій незнайомий голос, що промовив:

— Чи тут живе колезький асесор Ковальов?

— Заходьте.