Носороги - Сторінка 12

(Протягує повну чарку Дударові). Ви й справді не хочете?

Дудар. Ні, ні, до сніданку ніколи. Дякую.

Беранже спорожняє чарку, але й далі тримає її в руці, як і пляшку; кашляє.

Дудар. Бачте, бачте, воно вам не йде. Ви й закашлялись через те.

Беранже (занепокоєний). Так, тому я й закашлявся. А як я кашляв?

Дудар. Як усі люди, коли п'ють заміцне.

Беранже (ставлячи пляшку й чарку на стіл). Кашель не був якимось дивним? Це був таки справжній, людський кашель?

Дудар. Чого ви допитуєтесь? Це був людський кашель. Яким він іще міг бути?

Беранже. Я не знаю… Може, кашлем тварини… Носоріг отак кашляє?

Дудар. Ну й кумедний ви, Беранже! Створюєте собі проблеми, питаєте всякі дурниці. Нагадаю вам те, що ви й самі казали: найкращий засіб боротьби — виявляти волю.

Беранже. Авжеж.

Дудар. Гаразд, доведіть, що у вас вона є.

Беранже. Запевняю, я ма…

Дудар. Доведіть це собі, тримайтеся, не пийте вже коньяку… ваша впевненість зросте.

Беранже. Ви не хочете мене зрозуміти. Кажу ще раз, я п'ю лиш тому, що це вберігає від гіршого, я вже обчислив. Коли пошесть мине, я не питиму. Я ще до цього вирішив не пити. Але потім відклав до часу!

Дудар. Ви виправдовуєтесь.

Беранже. Ви так гадаєте?.. У всякому разі з тим, що відбувається, це не має нічого спільного.

Дудар. А це хіба можна знати?

Беранже (переляканий). Ви справді такої думки? Вважаєте, що це готує грунт? Я не алкоголік. (Йде до дзеркала, оглядає себе). Чи, може, раптом… (Береться рукою за обличчя, мацає чоло під пов'язкою). Нічого не змінилося, все лихе обминає мене, — ось доказ, що це на добре… або принаймні немає шкоди.

Дудар. Беранже, я ж пожартував. Брав вас на кпини. Скрізь вам недобре, глядіть, бо станете неврастеніком. Коли вже зовсім оклигаєте від шоку, від депресії, вийдете надвір, на свіже повітря, то, певне, вам стане краще, і думки невеселі втечуть.

Беранже. Виходити? Звичайно, треба. Я думав про це. Отже, я маю здибатись із ними…

Дудар. Ну й що? Глядіть лишень, щоб у них на дорозі не стати. Зрештою, їх не так уже й багато.

Беранже. А я бачу тільки їх. Ну скажіть, що в мене патологія.

Дудар. Вони не зачеплять вас. Якщо їх не чіпати, вони не звертають на вас уваги. По суті, вони не злі. В них навіть є певна природна невинність, якась лагідність. А проте я й сам, щоб навідати вас, пройшов пішки всю вулицю. І, бачите, цілий і здоровий і не мав ніякого клопоту.

Беранже. А я вже тільки побачу їх, мене аж тіпає. Це з нервами негаразд. Я не лютую, ні, лютувати не треба, лють далеко може завести, я вберігаюсь від цього, але щось мені робиться тут (показує на серце), стискається серце.

Дудар. До певної міри така хвороблива реакція ще й нормальна. Хоч уже й завелика. Вам бракує гумору, ось ваша вада, вам бракує гумору. Ставтесь до всього легше, не переймайтеся.

Беранже. Я почуваю солідарність з усім, що відбувається. Я беру участь, я не можу зоставатися байдужим.

Дудар. Не судіть, то й не судимі будете. Та й потім, якщо перейматись усім, що відбувається, життя було б неможливе.

Беранже. Якби це відбувалось десь інде, в іншій країні, а ми про це дізналися б із газет, то можна було б усе спокійно обговорювати, всебічно вивчати питання, робити об'єктивні висновки. Влаштували б академічні дебати, понаїздило б науковців, письменників, законників, учених жінок, художників. А ще й просто людей, це було б цікавим, привабливим, повчальним. Та коли ви самі серед подій, коли зненацька зіткнулися з брутальною реальністю фактів, то не можна не відчувати себе захопленим безпосередньо, ви надто приголомшені, щоб зберігати свою витримку. І я приголомшений, я приголомшений!!! Я не можу отямитись.

Дудар. Я теж приголомшений. Або, швидше, був. Та вже зникаю.

Беранже. Ваша нервова система зрівноважена краще, ніж моя. Вітаю вас. Але вам не здається, що це нещастя…

Дудар (уриваючи його). Я й не кажу, що це добро. І не думайте, що я таємний прихильник носорогів…

Знову носорожаче тупотіння, цього разу під рамою вікна на авансцені.

Беранже (підскакуючи). Ось вони знову! Ось вони знову! Ох! Ні, нічого не вдієш, я не можу звикнути. Може, я помиляюсь. Ніби й не хочу, а вони мене так тривожать, що й спати не можу. Пропав сон. Я сплю вдень, коли вже геть виснажусь.

Дудар. Пийте снодійне.

Беранже. Це не вихід. Коли я сплю, мені гірше. Самі кошмари, тільки вони й сняться.

Дудар. Ось що значить усе брати до серця. Признайтесь, що любите себе мучити.

Беранже. Присягаюсь, я не мазохіст.

Дудар. Тоді змиріться з тим, що є, й не переймайтеся. Якщо воно так, то інакше й бути не може.

Беранже. Це ж фаталізм.

Дудар. Це мудрість. Якщо таке сталося, безперечно були якість причини. І це треба розуміти.

Беранже (підводячись). Хай так, але я не хочу з цим миритися.

Дудар. А що ви зробите? Чого сподіваєтесь?

Беранже. Поки що не знаю. Я подумаю. Надішлю листи до газет, понаписую маніфести, піду на прийом до мера або, якщо часу не має, до його заступника.

Дудар. Нехай влада сама вживе заходів! Зрештою, я й не знаю, чи маєте ви моральне право втручатись у події. До того ж я й далі думаю, що це несерйозне. Безглуздо, на мій погляд, шаленіти, через те що кільком особам заманулося поміняти шкуру. Їм було погано у власній. Вони ж вільні, це їх лиш обходить.

Беранже. Треба перерубати сам корінь зла.

Дудар. Зло, зло! Пусті слова! Хіба можна знати, де зло, а де добро? Звичайно, вподобання в нас різні. Ви передусім за себе боїтесь. Істина саме в цьому, але ви ніколи не станете носорогом, так, справді, у вас нема покликання!

Беранже. Отакої! Отакої! Якщо влада й наші городяни мислять так, як і ви, то вони не зважаться на дії.

Дудар. Проте ж не просити допомоги за кордоном. Це справа внутрішня, стосується тільки нашої країни.

Беранже. Я вірю в міжнародну солідарність…

Дудар. Теж мені Дон Кіхот! Я кажу це без усякого зла, зовсім не ображаю! Самі знаєте, це ж для вашого добра, вам неодмінно треба заспокоїтись.

Беранже. Я й не заперечую, пробачте мені. Я вкрай стривожений. Я виправлюсь. Пробачте й за те, що затримую вас, змушую слухати свої нісенітниці. Ви ж, мабуть, на роботі. Ви отримали мою заяву про відпустку у зв'язку з хворобою?

Дудар. Не переживайте. Все залагоджено. Та й контора досі не працює.

Беранже. Ще не полагодили сходів? Ну й недбальство! Саме через це повсюди так зле.

Дудар. Їх лагодять. Це не так скоро робиться. Важко знайти робітників. Вони приходять, стають до роботи, працюють день чи два, а потім ідуть собі — й сліду нема. Доводиться брати інших.

Беранже. А ще нарікають на безробіття! Сподіваюсь, їх принаймні з бетону зроблять.

Дудар. Ні, таки з дерева, але з нового дерева.

Беранже. Ет! Адміністративна інертність. Марнують гроші, а коли йдеться про потрібну витрату, то вдають, що в них фонди малі. Пан Папільйон буде невдоволений. Він дуже наполягав, щоб сходи були бетонові. Що він каже на це?

Дудар. В нас уже нема начальника. Пан Папільйон пішов у відставку.

Беранже. Бути не може!

Дудар. Таж кажу вам.

Беранже. Я вражений… Це через ті сходи?

Дудар. Не думаю. Хай там як, але це не причина, щоб іти у відставку.

Беранже. Так у чому ж річ? Що на нього найшло?

Дудар. Хоче перебратись у село.

Беранже. На пенсію пішов? Та він же молодий, ще міг бути директором.

Дудар. Він відмовився. Вважає, що йому слід відпочити.

Беранже. Генеральна дирекція таки шкодуватиме за ним, треба ставити когось іншого. Тим ліпше для вас із вашими дипломами, у вас буде шанс.

Дудар. Щоб нічого від вас не ховати… це досить смішно, він став носорогом.

Віддалений носорожачий тупіт і ревіння.

Беранже. Носорогом! Пан Папільйон став носорогом! А! Отакої! Отакої! А мені зовсім не смішно! Чом ви зразу цього не сказали?

Дудар. Ви й самі знаєте, настрій у вас був не той… Я не хотів вам казати… не хотів казати, бо, знаючи вас, розумів, що вам смішно не стане, що це вас уразить. Ви ж такі вразливі!

Беранже (здіймаючи руки до неба). Ох! Це… Ох! Це… пан Папільйон! Як його шанували всі.

Дудар. Проте це доводить щирість його перетворення.

Беранже. Він не міг зробити це зумисне, я переконаний, переродження відбулось поза його волею.

Дудар. Звідки вам знати? Важко збагнути потаємні причини людських рішень.

Беранже. Так, надаремне шукати. В нього були приховані комплекси. Йому треба було піти до психоаналітика.

Дудар. Навіть якби було якесь збочення, воно б виявилось. Кожен досягає сублімації як може.

Беранже. Я певен, його просто втягнули.

Дудар. Таке може з кожним трапитись.

Беранже (переляканий). З кожним? Ох! Ні, не з вами, еге ж, не з вами? І не зі мною?

Дудар. Сподіваюсь.

Беранже. Бо коли не хочеш… хіба не так… хіба не так… скажіть? Хіба не так… хіба не так?

Дудар. Авжеж, авжеж…

Беранже (трохи заспокоївшись). Все ж я думаю, що пан Папільйон мусив мати більшу відпорну силу. Я гадав, що в нього сильніший характер!.. А до того ж не бачу, який у нього в цьому інтерес, — інтерес матеріальний або моральний…

Дудар. Його вчинок некорисливий. Це ж очевидно.

Беранже. Звичайно. Ця обставина пом'якшує… чи обтяжує? Гадаю, обтяжує, бо якщо він зробив це заради втіхи… Бачите, я переконаний, що Ботар гостро засудив би його поведінку, — і якої він думки, що він каже про свого начальника?

Дудар. Бідолашний Ботар, він обурювавсь, утратив будь-яку міру. Я нечасто бачив, щоб так дратувалися.

Беранже. Гаразд, цього разу я йому нічого не закидаю. Ох! Ботар — це все-таки неабихто. Є голова на плечах. А я так недобре про нього думав!

Дудар. І він про вас теж.

Беранже. Це доводить мою об'єктивність у теперішній ситуації. Та й ви теж ставились до нього неприхильно.

Дудар. Неприхильно… це не те слово. Мушу сказати, що я часто не погоджувавсь із ним. Мені не подобались його скептицизм, його невіра й підозри. Звичайно, що й цього разу я його аж ніяк не схвалив.

Беранже. Але тепер з інших причин.

Дудар. Ні. Це не зовсім так. Все-таки мої міркування й судження мають більше відтінків, аніж вам здається. Бо насправді Ботар ніколи й не мав об'єктивних і точних аргументів. Повторюю, я аж ніяк не прихильник носорогів, ні, навіть не думайте про це. Просто Ботарові заперечення були, як завжди, хоч і палкі, але занадто простуваті. Його погляди визначає лиш ненависть до зверхників. Отже, тут був комплекс упослідженості, озлобленість.