Оцеола, вождь Семінолів - Сторінка 4

У кожному разі було очевидно, що огидний плазун прямував за людиною.

Чи бачив алігатор мулата, чи ж просто плазував за ним, я не знав. Останнє для мене було імовірнішим, оскільки алігатор з'явився з лісу набагато пізніше за мулата і навряд чи міг бачити його в маїсовому полі.

Алігатор ліз уперед через луг просто по сліду до того місця, де Джек розібрав огорожу. Часом він зупинявся, припадав до землі і завмирав на кілька секунд, наче перепочивав. Потім піднімав своє здоровезне тіло на ярд від землі і знову починав повзти, наче скоряючись силі, що магнітом тягла його вперед. Суходолом алігатор рухався дуже повільно – не швидше за качку чи гусака. Його справжня стихія – вода, де він пливе майже зі швидкістю риби.

Нарешті плазун наблизився до огорожі, ненадовго зупинився і потім втягнув своє довге темне тіло в лаз. Я побачив, що він з'явилася на маїсовому полі саме в тому місці, де зник мулат.

Тепер я не сумнівався, що чудовисько прямувало за людиною і що людина це знала. Одне й друге було очевидно: перше я бачив сам, а для другого в мене були переконливі докази. Дивна поведінка і вчинки мулата, те, що він зняв жердини і залишив вільний лаз, постійно озирався назад, – ось докази того, що він знав, хто слідує за ним. Безперечно, він це знав!

Проте моя впевненість аж ніяк не допомагала мені розгадати таємницю. Я розумів, що мулат заманював плазуна чимось таким, проти чого він не міг встояти.

Що це могло бути? Чи не чаклунство, часом? Забобонна дрож пробігла моїм тілом, коли я подумав про це. Я виріс серед негрів, мене вигодувала негритянка, тож не дивно, що в моїй юній голові аж кишіло забобонами. Я знав, що в болоті, оточеному кипарисами, у найвіддаленіших його куточках, водилися алігатори – траплялися навіть гігантські. Та як Жовтий Джек примудрився виманити одного з болота і змусив його йти за собою по суші – ось загадка, яку мені було не під силу розгадати. Я не міг цього логічно пояснити, а тому мій розум мимоволі звернувся до таємничого і надприродного.

Я довго стояв здивований і геть забув про оленів. Вони спокійно собі паслися на лузі. Мене цілком поглинула дивна поведінка мулата і його земноводного супутника.

Розділ VII

Черепашачий садок

Поки мулат і алігатор були на маїсовому полі, я їх не бачив. Маїс нівроку вимахав угору, і його високі стебла та широке списоподібне листя могли б сховати навіть вершника. Якби я посунувся трохи вправо, то озирав би більший простір, але тоді мулат міг помітити мене. Чомусь мені не хотілося цього, тож я залишився у своєму сховку.

Я був певен, що мулат прямує маїсовим полем і що невдовзі я його побачу – тільки но він вийде на відкритий простір.

Між басейном і маїсовим полем пролягала ділянка, засіяна індиго. Аби підійти до будинку, треба було пройти через індигове поле, де рослини здіймалися на два фути. Я не хотів проґавити мулата і з нетерпінням чекав, коли він нарешті покажеться. Мої думки і досі роїлися навколо таємничого і надприродного.

Він ішов повільно, дуже повільно, але я знав, що він рухається вперед. Я міг стежити за його рухами по коливанню листя і качанів маїсу. Ранок був тихий, повітря наче завмерло. Ворушіння листя за мулатом свідчило, що алігатор не відставав від нього.

Я напружено стежив за цим дивним переміщенням. Було очевидно, що мулат ішов не між рядами, а перетинав їх по діагоналі. Чому? Я ніяк не міг збагнути. Якби він ішов уздовж борозни, то потрапив би до будинку.

Навіщо ж йому ускладнювати свій шлях, перетинаючи борозни? Та раптом я зрозумів, у чому полягала мета цього кривулястого руху.

Ось він підійшов майже до краю поля. Ділянка індиго була не дуже широка, і мулат перебував так близько від мене, що я міг чути навіть шелест стебел.

Однак тепер до мене долинув ще й інший звук, що нагадував собаче завивання. Я прислухався: це була не доросла собака, радше – тихенько скавчало щеня.

Спершу мені здалося, що такий звук видає алігатор. Проте за мулатом повз досить дорослий хижак. Він не міг видавати таких звуків. До того ж невдовзі я визначив, що скавучання лунало звідти, звідки йшов Жовтий Джек. Я згадав тваринку, яку той тягнув за собою. Тож це був не опосум, а собака.

І знову до мене долинув той самий звук – скавчання щеняти. Якщо мене міг підвести слух, то очі підтвердили, що я мав рацію. Я побачив, як мулат вийшов з маїсу. Він тягнув за собою на мотузці маленьке біле цуценя. Тепер не залишалося жодних сумнівів, що це був наш слуга, Жовтий Джек.

Перш ніж вийти з маїсових заростей, він на хвилину зупинився, ніби роззирнутися навкруги. Мулат стояв, випроставшись на весь зріст. У маїсі йому було неважко сховатися, але індиго – поганеньке укриття, тож імовірно, він розмірковував, як далі просуватися непоміченим. Він не хотів, аби його бачили. Чому? Цього я не міг збагнути.

Цей сорт індиго називався "гватемала несправжня". На плантації розводили кілька його видів, але цей був найвищий. Деякі рослини, що набрали кольору, здіймалися майже на три фути над землею. Коли людина йде по такому полю, її видно. Проте вона стане непомітною, якщо пригнеться. Мабуть, саме так і гадав мулат. Трохи поміркувавши, він став навпочіпки і порачкував через зарості. Йому не треба було перебиратися через загорожу – все оброблене поле було оточене однією огорожею, і тільки невеликий відкритий простір слугував межею між двома рядами індиго. Якби я був на одному рівні з полем, то зовсім не побачив би злодійкуватого мулата, але я був вище і міг стежити за його переміщенням. Часом він зупинявся і підтягував до себе цуценя – тоді воно здіймало відчайдушний вереск, наче від сильного болю. Коли мулат підліз ближче, я побачив, що він смикав цуценя за вуха.

За п'ятдесят кроків од мулата з маїсу показалась величезна рептилія і поплазувала по плантації індиго. Цієї миті мене наче осяяло – я все зрозумів. Я більше не думав про злих демонів і духів. Таємниця була розкрита: мулат просто приманював алігатора щеням!

Я здивувався, чому раніше до цього не дотумкав. Адже я вже чув про це від людей, яким можна було вірити, – від самих мисливців, що ловили алігаторів. Вони часто заманювали їх за допомогою такої наживки і розповідали, що плазуни готові не одну милю повзти за собакою, яка скавулить, особливо старі самці. Гікмен вважав, що вони сприймають вереск собаки за крик власного дитинчати, якого ці безжальні батьки зазвичай із задоволенням пожирають.

Та крім цієї жахливої особливості алігаторів добре відомо, що їхня улюблена здобич – собаки. У нещасного гончака, який у запалі гонитви за дичиною наважиться поплисти через потік або лагуну, є всі шанси потрапити в пащу цього потворного звіра.

Таємницю розкрито – принаймні я збагнув, що змушувало алігатора повзти за мулатом. Але в мене було ще одне питання: з якою метою мулат проробляв цей дивний маневр?

Побачивши, як він поліз рачки, я вирішив, що Джек хоче дістатися будинку непомітно. Аж раптом мені спала на думку ще одна ідея. Я звернув увагу на те, що він часто і з острахом озирався, ніби хотів сховатися від алігатора.

Я також помітив, що мулат раз у раз змінював напрямок, ніби хотів створити бар'єр із рослин між собою і алігатором.

Ну, мабуть, це якась його дика фантазія. Він дізнався про цікавий спосіб приманювання алігаторів – можливо, старий Гікмен показав йому, як це робиться. Або він сам дотумкав до цього, спостерігаючи за алігаторами під час вирубки лісу поблизу боліт. До будинку він вів алігатора з якоюсь дивною метою – може, хотів показати його своїм товаришам, або просто покепкувати над ними, або влаштувати бій між алігатором і собаками, або щось у цьому дусі.

Я не міг розгадати його намірів і, певно, не став би про це й думати, якби дві три невеличкі обставини не привернули моєї уваги. Мене вразила наполегливість, із якою діяв мулат. Він не шкодував ні сил, ні часу. Правда, день був не робочий, а святковий, і Жовтий Джек міг робити все, що йому заманеться. Проте він нізащо б не встав у таку рань, бо ж витрачені ним зусилля аж ніяк не відповідали його ліні. Щось важливе спонукало його діяти. Але що саме? Я просто губився в здогадах.

Спостерігаючи за ним, я відчував, що мені якось не по собі. Це відчуття неможливо передати, і я можу пояснити його хіба тільки тим, що мулат був лихою, недоброю людиною. Я знав, що він здатний на всяку підлість. Та якої шкоди збирався він завдати за допомогою алігатора? Адже на суші ніхто їх не боїться, тут вони цілком безпечні.

Якби не якесь шосте чуття, я облишив би стеження і знову зайнявся оленями, що вже підійшли майже до мого укриття. Та я подолав спокусу і продовжив слідкувати за мулатом.

Невдовзі я все зрозумів. Жовтий Джек наблизився до краю басейну, але не увійшов до нього. Обігнувши зарості, він попрямував до апельсинового гаю. У цьому місці була хвіртка; мулат увійшов до неї і залишив відчиненою. Час від часу він знову примушував цуценя вищати, хоча в цьому не було особливої потреби – тепер алігатор був зовсім близько.

Я вже мав змогу як слід розгледіти жахливого звіра. Він не належав до великих алігаторів, хоча від носа до кінця хвоста мав із дванадцять футів. Алігатор плазував, чіпляючись за землю пазурами широких перетинчастих лап. Його шорстка синювато коричнева шкура була вкрита слизом, що виблискував на сонці, а між ромбоподібними лусочками поналипали великі грудки болота. Певне, алігатор був добряче зворохоблений, бо при кожному русі собаки страшенно лютував. Він підводився на своїх потужних лапах, задирав голову, ніби намагаючись як слід розгледіти здобич, розтинав хвостом повітря і роздувався майже вдвічі вшир. А ще він видавав звуки, що нагадували віддалений грім, а запах мускусу, що йшов від нього, сповнював повітря задушливими випарами. Годі навіть уявити щось огидніше за це чудовисько! Навіть легендарний дракон навряд чи виглядав жахливіше.

Не зупиняючись, алігатор поволочив своє довге тіло через хвіртку. Далі зелене листя сховало від мене огидного плазуна.

Я перевів погляд у бік будинку, далі спостерігаючи за мулатом. Звідси я міг бачити майже весь басейн. Між апельсиновим гаєм та великим басейном був штучний ставок, завширшки всього кілька ярдів. Дно його покривала вода, яку накачували насосом із головного басейну.