Один день Івана Денисовича

А. СОЛЖЕНІЦИН

ОДИН ДЕНЬ ІВАНА ДЕНИСОВИЧА

Повість

О п'ятій годині ранку, як завжди, вдарили підйом — молотком по рейці біля штабного барака. Переривчастий дзвін слабо пройшов крізь шибки, намерзлі в два пальці, і скоро стих: холодно було, і наглядачеві не було охоти довго дзвонити.

Дзвін затих, а заі вікном все так же, як і серед ночі, коли Шухов уставав до параші, була пітьма й пітьма, та трапляли у вікно три жовті ліхтарі: два — на зоні, один — в середині табору.

І барак щось не йшли відмикати, і не чути було, щоб днювальні брали бочку парашну на палиці — виносити.

Шухов ніколи не заспав підйому, завжди вставав по ньому — до розводу було години півтори часу свого, не казенного, і хто знає таборове життя, завжди може підзаробити: шити комунебудь чохол на рукавиці; багатому бриґаднику подати сухі повстяники просто на койку, щоб тому босоніж не топтатися навколо купи, не вибирати; або побігти по калтьорках, де кому треба прислужити, підмести чи щось піднести; або йти до їдальні збирати миски з столів і зносити їх стопками в посудомийку — теж нагодують, але там охочих багато, не одіб'єшся, а головне — як у мисці що лишилось, не втримаєшся, почнеш миски лизати. А Шухову кріпко запам'яталися слова його першого бриґадира Кузьоміна — старий був таборовий вовк, сидів на дев'ятсот сорок третій рік уже дванадцять років і своєму поиовне— ню, привезеному з фронту, якось на голому прорубі біля вотню сказав:

— Тут, хлоп'ята, закон — тайга. Але й тут люди живуть. У таборі ось хто гине: хуго миски лиже, хто на санчастину покладається та хто до кума ходить стукати.

Щодо кума — це він, звичайно, перегнув. Вони то себе бережуть. Тільки береження їх — на чужій крові.

Завжди Шухов на підйом уставав, а сьогодні не встав. Ще з вечора йому було якось не так, чи то морозило, чи то ломило. І вночі не вгрівся. Крізь сон усе ввижалося — то ніби зовсім захворів, то трохи відходив. Усе не хотілося, щоб ранок.

Але ранок прийшов своєю чергою.

Та й де тут угрієшся — на вікні льоду налипло, і на сггінах уздовж стику з стелею по всьому бараку — великий барак! — павутинка біла. Іній.

Шухов не вставав. Він лежав нагорі вагонки, з головою накрившись ковдрою і бушлатом, а в тілогрійку, в один підібганий рукав, усунув обидві стопи разом. Він не бачив, але зі звуків усе розумів, що діялося в бараці і в їх бригадному куті. Ось, важко ступаючи по коридору, днювальні понесли одну з вісьмивідерних параш. Вважається інвалідом, легка робота, ану ж, піди винеси, не розливши! Ось у 75-й бриґаді гупнули на підлогу в'язку повстяників з сушарні. А ось — і в нашій (і наша була сьогодні черга повстяники сушити). Бригадир' і помбриґадир узуваються мовчки, а вагонка їх скрипить. Помбриґадир зараз у хліборізку піде, а бригадир — у штабний барак, у ППЧ.

Та не просто до нарядчиків у ППЧ, як щодень ходить, — Шухов пригадав: сьогодні доля вирішується — хочуть їх 104-у бригаду фу— ґонути з будівництва майстерень на новий об'єкт "Соцпобутгородок". А Соцпобутгородок той — поле голе, у завалах сніжних, і перш ніж там що робити, треба ями копати, стовпи ставити і колючий дріт від себе самих тягнути — щоб не втекти. А потім будувати.

Там, певна справа, місяць погрітися не буде де — ні хижки. І вогню не розведеш — чим палити? Уколюй на совість — один рятунок.

Бригадир стурбований, поладнати йде. Якунебудь іншу бригаду, неповоротку, туди замість себе штовхнути. Звичайно, з порожніми руками не домовишся. Півкіла сала старшому нарядчику понести. А то й кілограм.

Спроба не біда, чи не спробувати в санчастину махнути, від роботи на деньок звільнитися? Ну, просто тобі все тіло розбирає.

І ще— хто з наглядачів сьогодні чергує?

Чергує — пригадав: Півтора Івана, худий та довгий сержант чорноокий. Перший раз глянеш — просто страшно, а пізнали його — з усіх черговиків найпокладистіший: ні в карцер не саджає, ні до начальника режиму не тягає. Так що полежати можна, аж поки до їдальні дев'ятий барак.

Вагонка затряслась і захиталась. Вставало зразу двоє: нагорі — сусід Шухова баптист Альошка, а внизу — Буйновський — капітан другої ранґи колишній.

Старики днювальні, винісши обидві параші, полаялися, кому йти за окропом. Лаялися уїдливо,, як баби. Електрозварник з 20-ї бри— ґеди ревнув:

— Ей, ґноти! — і попурив на них повстяником. — Помирю!

Повстяник глухо стукнувся об стіл. Замовкли.

У сусідній бриґаді ледь бурмотав помбриґадир:

— Василю Федоровичу! У продстолі пересмикнули, гади: було де— в'ятисоток чотири, а стало тільки три. Кому ж не додати?

Він тихо це сказав, алеж, звичайно, вся та бриґада чула і причаїлася: від когось увечорі шматочок відріжуть.

А Шухов лежав і лежав на спресованій тирсі свого матраца. Хоч би вже одне щось брало — або забило в лихоманці, або ломити перестало. А то ні те, ні се.

Поки баптист шепотів молитви, з вітерка повернувся Буйновсь— кий і оголосив ні до кого, але ніби зловтішно:

— Ну, тримайся, червонофльотці! Тридцять ступнів певних!

І Шухов вирішив — іти в санчастину.

І тут же чиясь власть імуща рука зірвала з нього тілогрійку і ковдру. Шухов скинув бушлат з обличчя, підвівся. Під ним, рівняючись головою з верхньою нарою вагонки,, стояв худий Татарин.

Значить, чергував він поза чергою і підкрався тихо.

— ІЩе — вісімсот п'ятдесят чотири! — прочитав Татарин з білої латки на спині чорного бушлата. — Три доби кондею з виводом!

І ледве тільки: прозвучав його своєрідний здавлений голос, як у всьому півтемному бараці, де лямпи торіли не всі, де на п'ятдесятьох заблощичених вагонках спало двісті чоловіка, відразу заворушилися і почали з поспіхом одягатися всі, хто ще не встав.

— За що, громадянине начальнику? — надаючи своєму голосові більше жалісливости, ніж відчував, запитав Шухов.

З виводом на роботу — це ще півкарцера, і гарячого дадуть, і замислюватися ніколи. Повний карцер — це коли без виводу.

— На підйом не встав? Пішли: до комендатури, — пояснив Татарин ліниво, бо і йому, і Шухову, і всім було зрозуміле, що таке кондей.

На безволосому м'ятому обличчі Татарина не було ніякого виразу. Він обернувся, шукаючи другого крілика, але всі вже, хто в пітьмі, хто під лямпочкою, на першому поверсі вагонок і на другому, проштовхували ноги в чорні ватяні штани з нумерами н а лівому коліні або, вже одягнені, загорталися й спішили до виходу — перечекати Татарина надворі.

Якби Шухову дали карцер за що інше, де б він заслужив — не було б так образливо. А то й образа була, що завжди він вставав між першими. Але відпроситися в Татарина не можна було, він знав. І, продовжуючи відпрошуватися просто для порядку, Шухов тим часом натягнув ватяні штани (вище лівого коліна на них теж був пришитий затяганий, забруднений шмат1, і на ньому виведений чорною, уже збляклою фарбою нумер Щ-854), надів тілогрійку (на ній таких ну— мерів було два — на трудях один і один на спині), вибрав свої повстяники з купи на підлозі, шапку надів (з таким же шматком і нуме— ром спереду) і вийшов слідом за Татарином.

Уся 104-а бриґада бачила, як виводили Шухова, але ніхто слова не мовив: ні до чого, та й що скажеш? Бригадир міг би трошки боронити, та його вже не було. І Шухов теж нікому ні слова не мовив, не став дратувати Татарина. Сніданок доглянуть, догадаються.

Так і вийшли вдвох.

Мороз був з імлою, що стискає дихання. Два великих прожектори били по зоні навхрест з далеких кутових вишок. Світили ліхтарі зони і внутрішні ліхтарі. Так багато їх настромляли, що вони засліплювали зорі.

Риплячи повстяниками по снігу, швидко пробігали зеки у своїх справах — хто у вбиральню, хто в кацтьорку, інший — на склад посилок, той крупи здавати на індивідуальну кухню. У всіх них голова влізла в плечі, бушлати загорнені, і всім їм холодно не так від морозу, як від думки, що й цілий день бути на цьому морозі. А Татарин у своїй старій шинелі з заяложеними голубими петлицями ішов рівно, і мороз наче не брав його.

Вони пройшли повз високу дощану загороду навколо БУР-у — кам'яної таборової тюрми; повз колючий дріт, що охороняв таборову пекарню від ув'язнених; повз ріг штабного барака, де, підхоплена товстим дротом, висіла на стовпі вкрита інеєм рейка; повз другий стовп, де в затишку, щоб не показував дуже низько, весь укритий інеєм, висів термометр. Шухов з надією стрельнув оком на його молочно-білу рурку: якби він показував сорок один, не випадало б ви— таняти на роботу. Тільки ніяк сьогодні не витягало на сорок.

Увійшли в штабний барак і зразу ж — у наглядацьку. Там виявилося, як Шухов уже й зметикував по дорозі: ніякого карцера йому не було, а просто підлога в наглядацькій не вимита. Тепер Татарин оголосив, що прощає Шухова, і наказав йому вимити підлогу.

Мити підлогу в наглядацькій було справою окремого зека, якого не виводили за зону, — безпосереднє діло днювального по штабному бараку. Але, давно в штабному бараку обжившись, він був ухожий у кабінетах майора, і начальника режиму, і кума, прислужував їм, деколи чув таке, чого не знали й наглядачі, і з деякого часу вважав, що мити підлоги для простих наглядачів йому випадає ніби й низько. Ті покликали його раз, другий, зрозуміли, в чому справа, і стали смикати на підлоги з роботяг.

У наглядацькій жарко палилася піч. Роздягнувшись до своїх брудних сорочок, два наглядачі грали в дамки, а третій, як був, у підперезаному кожусі й повстяниках спав на вузькій лавці. У куті стояло відро з ганчіркою.

Шухов утішився і сказав Татарину за помилування:

— Спасибі, громадянине наїчальнику! Тепер ніколи не буду залежуватися.

Тут закон був простий: закінчиш — підеш. Тепер, коли Шухову дали роботу, ніби й ломити перестало. Він узйв відро і без рукавиць (у поспіху забув їх під подушкою) пішов до колодязя.

Бриґадири, що ходили в ППЧ — "планово-производственная часть" — збилися коло стовпа, а один, з молодших, колишній Герой Радянського Союзу, зліз на стовп і протирав термбметр.

Знизу радили:

— Ти тільки набік дихай, бо підійметься.

— Фуїметься! — підійметься !.. не впливає.

Тюріна, шуховського бриґадира, між ними не було. Поставивши відро і сплівши руки в рукавах, Шухов з цікавістю спостерігав.

А той хрипко сказав з стовпа:

— Двадцять сім з половиною, хріновина.

І ще раз поглянувши для певности, сплигнув.

— Та він неправильний, завжди бреше, — сказав хтось.