Один день Івана Денисовича - Сторінка 5

— Тому що це остання точка нічного охолодження.

Капітан любить взагалі пояснювати. Місяць який — чи молодик, чи старий, — розрахує тюбі на який хочеш рік, за який хочеш день.

На очах доходить капітан, щоки позападали, — а бадьорий.

Мороз тут за зоною, де вітерок потягує, кріпко покусував навіть обличчя Шухова, до всього звикле. Зметикувавши, що так і буде він по дорозі на ТЕЦ дути весь час у морду, Шухов вирішив надіти ганчірку. Ганчірка на випадок зустрічного вітру в нього, як і в багатьох інших, була з двома поворозочками довгими. Визнали зеки, що ганчірочка така помагає. Шухов охопив обличчя до самих очей, попід вухами поворозочки провів, на карку зав'язав. Потім карк відворотом шапки закрив і підняв ковнір бушлата. Ще передній відворот шапчини спустив на чоло. І так у нього спереду одні очі лишилися. Бушлат у поясі він добре затягнув мотузочкою. Усе тепер гаразд, тільки рукавиці тонкі і руки вже закляклі. Він тер і ляскав ними, знаючи, що зараз доведеться взяти їх за спину і так тримати всю дорогу.

Начальник варти прочитав щоденну обридлу арестантську "молитву" :

— Увага, в'язні! В ході пересування зберігати суворий порядок колони! Не розтягуватись, не набігати, із п'ятки в п'ятку не переходити, не розмовляти, по боках не оглядатися, руки тримати тільки назад! Крок праворуч, крок ліворуч — вважається втечею, конвой відкриває вогонь без попередження! Передній, кроком руш!

І, мабуть, пішли попереду два конвоїри по дорозі. Хитнулася колона спереду, захитала плечима, і конвой, праворуч і ліворуч від колони кроків на двадцять, а один за одним через десять кроків, — пішов, тримаючи автомати напоготові.

Снігу не було вже з тиждень, дорога протерта, утоптана. Обітнули табір — став вітер навскоси в обличчя. Руки тримаючи ззаду, а голови опустивши, пішла колона, як на похорон. І видно тобі тільки ноги двох-трьох, та шматочок землі утоптаної, куди своїми ногами переступити. Від часу до часу який конвоїр крикне: "Ю— сорок вісім! Руки назад!" "Б — п'ятсот два! Підтягнутися!" Потім і вони рідше кричати стали: вітер січе, дивитися заважає. їм же ганчірочками: зав'язуватися не дозволено. Теж служба незавидна...

Снігу не було вже з тиждень, дорога протерта, утоптана. Обітнули табір — став вітер навскоси в обличчя. Руки тримаючи ззаду, а голови опустивши, пішла колона, як на похорон. І видно тобі тільки ноги двох-трьох, та шматочок землі утоптаної, куди своїми ногами переступити. Від часу до часу який конвоїр крикне: "Ю— сорок вісім! Руки назад!" "Б — п'ятсот два! Підтягнутися!" Потім і вони рідше кричати стали: вітер січе, дивитися заважає. їм же ганчірочками: зав'язуватися не дозволено. Теж служба незавидна...

У колоні, коли тепліше, всі розмовляють — кричи не кричи на них. А сьогодні пригнулися всі, кожен за спину переднього ховається, і поринули в свої думки.

Дума арестантська — і та не вільна, усе до того ж повертається, усе знову перебирає: чи не намацають пайок у матраці? у санчастині чи звільнять увечорі? посадять капітана чи не посадять? і як Цезар на руки дістав свою білизну теплу? Напевно, підмазав у каптьорці особистих речей, звідки ж?

Через те, що без пайка снідав і що холодне все з'їв, почував себе Шухов сьогодні не нагодованим. І щоб у череві не смоктало, їсти не просило, перестав він думати про табір, став думати, як лист буде скоро додому писати.

Колона пройшла повз деревообробний, побудований зеками, повз житловий квартал (збирали бараки теж зеки, а живуть вільні), повз клюб новий (теж зеки все, від фундаменту до стінного розпису, а кіно вільні дивляться), і вийшла колона в степ, просто проти вітру і проти червонавого сходу. Голий білий сніг лежав краями, праворуч і ліворуч, і деревця по всьому степу не було жодного.

Почався рік новий, п'ятдесят перший,, і мав у ньому Шухов право на два листи. Останній одіслав він у липні, а відповідь на нього одержав у жовтні. В Усть-Іжмі, там інакший був порядок, пиши хоч щомісяця. Та що в листі напишеш? Не частіше Шухов і писав, ніж тепер.

Із дому Шухов пішов двадцять третього червня сорок першого року. У неділю люди з Поломни прийшли до церкви і кажуть: війна. У Поломні дізналася пошта, а в Темгеньові ні в кого до війни радіо не було. От зараз, пишуть, у кожній хаті радіо хардакає, дротяне.

Писати тепер — що у вир темний камінці кидати. Що впало, що потонуло — тому відгуку нема. Не напишеш, в якій бригаді працюєш, який бриґадир у тебе Андрій Прокопович Тюрін. Зараз з Кіль— ґасом, лотишем, більше про що говорити, ніж з домашніми.

Та й вони раз на рік пишуть — життя їхнього1 не зрозуміти. Голова колгоспу, мовляв, новий — так він щороку новий. Колгосп укрупнили — так його і раніше укрупняли, а потім знову дробили. Ну, ще хто норми трудоднів не виконує — городи підтиснули до п'ятнадцяти соток, аі кому й попід самою хатою обтяли.

Чого Шухову ніяк не зрозуміти, це пише жінка, з війни з самої жодна жива душа в колгоспі не прибавилась: хлопці всі і дівки всі, хто як ухитриться, але валом ідуть або в город на завод, або на торфорозробки. Чоловіків з війни половина зовсім не вернулась, а котрі вернулися — колгоспу не визнають: живуть дома, а працюють на стороні. Чоловіків у колгоспі: бриґадир Захарко Васильович та тесля Тихон вісімдесят чотирьох років, одружився недавно,, і діти вже є. Тягнуть же колгосп ті баби, які ще з тридцятого року.

От цього Шухову й не зрозуміти ніяк: живуть дома, а працюють на стороні. Бачив Шухов життя одноосібне, бачив колгоспне, але щоб чоловіки в своєму ж селі не працювали — цього він не може прийняти ... Ніби відхожий промисел, чи що? А з косовицею ж як?

Відхожі промисли, жінка відповіла, кинули давно. Ні по теслярству не ходять, чим сторона їхня була славна, ні корзин з лозиі не плетуть, нікому це тепер не потрібне. А промисел є таки один новий, веселий — це килими фарбувати. Привіз хтось з війни трафарети, і з того часу пішло, пішло, і все більше таких мастаків — фарбарів набирається: ніде не причислені, ніде не працюють, один місяць допомагають колгоспові, якраз у косовицю та в жнива, а за те на одинадцять місяців колгосп йому довідку дає, що колгоспник такий то відпущений у своїх справах і залеглостей за ним немає. І їздять вони по всій країні і навіть у літаках літають, тому що1 час свій бережуть, а гроші гребуть тисячами великими, і всюди килими малюють: п'ятдесят карбованіцв килим на абиякому простиралі старому, яке дадуть, якого не шкода, — а малювати той килим ніби годину одну, не більше. І дуже жінка надію покладає, що повернеться Іван і теж таким фарбарем стане. І вони тоді вийдуть з убожества, в якому вона б'ється, дітей у технікум віддадуть, і замість старої хати гнилої нову поставлять. Усі фарбарі собі нові хати ставлять, край залізниці хати стали тепер не п'ять тисяч, як раніше, а двадцять п'ять.

Просив він тоді жінку описати — як же він буде фарбарем, як зроду малювати не вмів? І що то за килими такі дивні, що на них? Відповідала жінка, що малювати їх тільки дурень не зможе: наложи трафарет і маж пензлем крізь дірочки. А килими є трьох Гатунків: один "Тройка" — у красній упряжі тройка везе офіцера гусарського, другий килим — "Олень", а третій — під перський. І ніяких більше малюнків немає, але й за ці по всій країні люди спасибі кажуть і з рук рвуть. Тому що справжній килим не п'ятдесят карбованців, а тисячі коштує.

Хоч би одним оком кинути; Шухову на ці килими...

По таборах та по в'язницях відвик Іван Денисович розкладати, що завтра, що за рік та чим родину годувати. Про все за нього начальство думає — воно, ніби, й легше. І сидіти йому ще зиму-літо та зиму-літо. А стурбували його ці килими...

Заробіток, видно, легкий, гарячий. І від своїх сільських відставати ніби образливо... Але, в душі, не хотів би Іван Денисович за ці килими братися. Для них зухвалість потрібна, нахабство, комусь на лапу лізти. А Шухов сорок літ землю топче, уже зубів нема половини і на голові лисина, нікому ніколи не давав і не брав ні з кого і в таборі не навчився.

Легкі гроші — вони й не важать нічого, і почуття такого нема, що ось, мовляв, ти заробив. Правду старі люди казали: за що не доплатиш, того не доносиш. Руки в Шухова ще добрі, зможуть, чи я* він собі на волі ні пічником, ні теслею, ні бляхарем роботи не знайде?

От тільки через позбавлення прав не візьмуть ніде, та й додому не пустять — ну, тоді хоч і за килими берися.

Колона тим часом дійшла і зупинилася перед вахтою широко розкиненої зони об'єкту. Ще раніше, з рогу зони, два конвоїри в тулупах відокремились і побрели по полю до своїх далеких вишок. Поки всі вишки конвой не обсяде, в середину не пустять. Начкар з автоматом на плечах пішов на вахту. А з вахти, з комина, дим, не перестаючи, клубочеться: вільний вахтер всю ніч там сидить, щоб дощок не вивезли і цементу.

Навскоси через браму дротяну, і через усю будівельну зону, і через далекий дріт, що по той бік, — сонце встає велике, червоне, наче в імлі. Поруч з Шуховим Альошка дивиться на сонце і радіє, усмішка на губи зійшла. Щоки запалі, на пайку сидить, ніде не підробляє — чим тішиться? Неділями все з іншими баптистами шепочеться. З них табори, як з гуски вода.

Намордник дорожній, ганчірочка, за дорогу вся змокла від дихання і подекуди морозом її прихопило, корою стала льодовою. Шухов зсунув її з обличчя на шию і став до вітру спиною. Ніде його особливо не протягло, а тільки руки змерзли в тонких рукавицях, та заніміли пальці на лівій нозі: повстяник лівий — горілий, другий раз підшитий.

Поперек і спину всю до плечей тягне, ломить — як працювати?

Озирнувся — і на бригадира обличчям утрапив, той у задній п'ятці йшов. Бриґадир у плечах міцний, та й образ у нього широкий. Хмурий стоїть. Сміфуйочками він бриґаду свою не пестить, а годує — можливо, про великий пайок турбується. Сидить він другий строк, син ГУЛАГ-у, таборовий звичай знає наскрізь.

Бриґадир у таборі — це все: добрий бриґадир тобі життя друге дасть, поганий бриґадир у дерев'яний бушлат зажене. Андрія Про— коповича знав Шухов ще з Усть-Іжми, тільки там у нього в бриґаді не був. А коли з Усть-Іжми, з загального табору, перегнали п'ятдесят восьму статтю сюди, у каторжний, — тут його Тюрін підібрав.