Одіссея - Сторінка 18
- Гомер -
Одіссей його слухав і
З радістю в серці, так само як інші навколо феаки
Слухали, довговесельні мужі, мореплавці славетні.
370] Лаодаманту звелів Алкіной і Галію в танець
Вийти окремо, ніхто-бо змагатися з ними не міг би.
Зараз же в руки прегарний взяли вони м'яч пурпуровий —
Той, що колись так майстерно зробив їм Поліб тямовитий, —
Кидав один його високо, майже до темної хмари,
375] Перегинаючись весь, а другий, плигаючи вгору,
Спритно ловив його, ще й до землі не торкнувшись ногами.
Потім, коли у м'яча, стрибаючи вгору, награлись,
Стали обидва вони на землі танцювать многоплідній,
Часто міняючи крок, а всі юнаки їм навколо
380] в такт у долоні плескали, і гомін зчинявся чималий.
До Алкіноя озвався тоді Одіссей богосвітлий:
"О Алкіною, владарю, у всіх племенах найславніший!
Слушно хваливсь ти мені, що у вас танцюристи найкращі.
Справді це так, і з великим я подивом сам усе бачу".
385] Мовив — і втіхи додав Алкіноєвій силі священній.
Зараз же той до феаків озвавсь веслолюбних і мовив:
"Слухайте, люду вожді і правителі всі феакійські!
Дуже розумним мені оцей видається чужинець.
Треба за звичаєм нашим гостинці йому дарувати.
390] В нашій країні керують народом дванадцять преславних
Володарів і державців, — тринадцятий я поміж ними.
Гостеві кожен хітона, і випрану чисто керею,
Й золота хай принесе по таланту в дарунок почесний.
Зараз же разом усе те знесімо, щоб, в руки узявши,
і радістю в серці наш псть до нас завітав на вечерю.
А Евріал, що словом таким прохопивсь недоречним,
Хай уже сам і словами, й дарунком усе відшкодує".
Так він сказав, і усі підтримали те і схвалили.
Кожен гінця вмить додому послав принести подарунки.
А Евріал, озвавшись, тоді Алкіноєві мовив:
"О Алкіною, владарю, в усіх племенах найславніший!
Відшкодувати готов я чужинцеві все, як сказав ти.
Меч цільномідний я подарую йому з рукояттю
Срібною, в піхвах з слонової кості, різьбленої гарно,
405] свіжого розпилу, — це подарунок для нього достойний".
Мовивши так, він меч йому в руки подав срібнокутий
І, промовляючи, з словом до нього звернувся крилатим:
"Щастен будь, батьку-чужинче! Якщо прохопивсь я зухвалим
Словом образи, — хай вітер його понесе і розвіє!
410] Хай тобі стріти дружину богове дадуть і в вітчизну
Швидко вернутись, давно-бо страждаєш від рідних далеко".
Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
"Щастен і ти будь, мій друже, боги хай пошлють тобі благо!
Хай же ніколи і жалю у тебе не буде на меч цей,
415] Що дарував ти мені з зичливим замирення словом".
Мовивши так, через плечі він меч підв'язав срібнокутий.
Сонце зайшло, і славетні йому принесли подарунки.
Гідні окличники все позносили в дім Алкіноїв.
Там прийняли їх сини Алкіноя, достойного шани,
420] Й матері вельмиповажній чудовий дали подарунок.
Всіх за собою вела Алкіноєва сила священна.
В дім увійшовши, на кріслах високих вони посідали,
І до Арети озвалась тоді Алкіноєва сила:
"Ну-бо, дружино, найкращу неси сюди скриню добірну
425] В неї хітон поклади і випрану чисто керею;
Потім вогонь під котлом розпаліть і воду нагрійте,
Щоб, покупавшися, гість, і розглянувши добре дарунки
Ті, шо феаки йому понаносили, шани достойні,
Учтою втішитись міг і аеда славетного співом.
430] Я ж золотий йому келих чудовий дарую від себе,
Щоб, повернувшись додому, мене він спогадував завжди,
Творячи Зевсові й іншим богам узливання священні".
Мовив він так, і Арета служницям своїм наказала
Мідний великий триніг на вогонь поставити швидше.
435] Ті встановили триногий котел над палаючим жаром,
Вливши до нього води й розпаливши принесені дрова.
Пломінь утробу котла охопив, і вода нагрівалась.
Скриню прегарну тим часом Арета з комори своєї
Винесла гостю і в неї усі повкладала дарунки —
440] Шати і золото — все, що феаки йому дарували.
Гарну керею й хітон від себе, крім того, поклала,
Потім озвалась до гостя і мовила слово крилате:
"Сам тепер віко оглянь і швидше до скрині прив'язуй,
Щоб не украли чого у дорозі, як знову солодким
445] Сном спочиватимеш ти, пливучи кораблем чорнобоким".
Щойно почув це незламний в біді Одіссей богосвітлий,
Віко він вмить приладнав, прив'язав його швидко до скрині
Хитрим вузлом, як колись його вчила Кіркея-владарка.
Ключниця тут же його запросила піти до купелі
450] Та й іскупатись у ній, і з радістю в серці побачив
Воду він теплу, не часто-бо так турбувались про нього
З дня, коли він залишив пишнокосої німфи оселю, —
Так, наче богом, вона піклувалася ним безустанно.
А як помили його і маслом натерли служниці,
455] Гарний накинули плащ і хітон надягнули на нього,
Вийшов з купелі й подавсь до мужів, що уже частувались
Винами. Біля одвірка, що міцно підтримував стелю,
Там, оповита красою богів, Навсікая стояла.
З подивом прямо дивилась вона Одіссеєві в очі
І, обізвавшись, із словом до нього звернулась крилатим:
"Щастен будь, гостю, і згадуй мене, коли в рідну країну
Вернешся, — першій мені зобов'язаний ти порятунком".
Відповідаючи їй, Одіссей велемудрий промовив:
"О Навсікає, дитя Алкіноя, відважного серцем!
чльки дозволив би Зевс мені, Гери муж громоносний,
День повороту узріти й щасливо додому вернутись,
Як до богині, до тебе я там би щоденно довіку
Щиро б молився, життя-бо мені зберегла ти, дівчино".
Мовив і сів він у крісло уряд з Алкіноєм державним.
470] М'ясо на пайки тоді поділили й вино розмішали.
Любого всім окличник тим часом привів співомовця,
Гідного шани людей Демодока. Його посадив він
Серед бесідників, де той обперсь об колону високу.
От до окличника тут звернувсь Одіссей велемудрий,
475] Зрізавши м'яса шматок з хребта білоіклого вепра,
Вкритого жиром, та більшу частину собі залишивши:
"На ось печеню, окличнику, і віднеси Демодоку,
Хай покуштує, — й зажурений рад я його вшанувати.
Шану й повагу людей, що живуть на землі цій, усюди
480] Мають аеди, сама-бо їх муза безсмертна навчила
Дивних співати пісень, співуче їх люблячи плем'я".
Так він сказав, і той до героя-співця Демодока
В руки те м'ясо відніс, — і взяв цей, радіючи духом.
Зразу ж до страв приготованих руки усі простягнули.
485] А після того, як голод і спрагу вони вдовольнили,
До Демодока звернувшись, сказав Одіссей велемудрий:
"Вище над смертних усіх я тебе, Демодоку, шаную, —
Чи Аполлон тебе вчив, чи Муза то, Зевсова донька,
Надто-бо все до ладу ти про долю ахеїв співаєш,
49" Що учинили, й зазнали чого, й як було їм сутужно,
Наче ти сам з ними був чи із уст очевидця почув це.
Отже, про те заспівай, як Еней із Афіною разом
Під Іліоном коня дерев'яного постать зробили,
Як його хитро в акрополь увів Одіссей богосвітлий,
495] Воїв сховавши в коневі, що Трою після зруйнували.
Врешті коли і про це ти докладно мені проспіваєш,
Зараз же перед всіма я людьми розповім, що напевно
Доброзичливий дає тобі бог це натхнення співоче".
Так він сказав, а співець заспівав уже, богом натхнений,
5оо з того почавши, як враз на свої добропалубні судна
Сіли ахеї і геть попливли, свої шатра спаливши,
Як з Одіссеєм славетним у Трої вже, посеред міста,
Інші тим часом сиділи, заховані в кінській утробі, —
Потім троянці самі в акрополь коня затягнули.
505] Так і стояв він, вони ж без кінця гомоніли безладно,
Сидячи там навкруги, і натроє думки їх ділились:
Міддю безжальною цю черевину проткнути порожню,
Чи, затягнувши на верх, з високої скинути скелі,
Чи залишити це диво як жертву богам милостивну.
310] Саме останнє оце і було те, що статися мало,
Місту-бо доля судила загинуть тому, яке прийме
Постать велику коня дерев'яного, де заховались
Кращі з аргів'ян, готуючи смерть і загибель троянцям.
Далі співав, як ахеїв сини Іліон руйнували,
515] Зі схованки ринувши враз і порожнім коня залишивши.
Як — хто куди — плюндрувати розбіглися місто високе,
Як Одіссей, наче грізний Арей, в Деїфоба домівку
Кинувся вдвох з Менелаєм, до мстивого бога подібним.
Там він, — співав той, — наважився стати до бою страшного
520] І переміг при сприянні великої духом Афіни.
Так той виспівував славний співець, Одіссей же від жалю
Танув слізьми, шо з повік струмками спливали на лиця,
Наче ридає дружина, припавши до любого мужа,
Що за людей і вітчизну свою наложив головою,
525] Щоб від дітей і від міста загибелі день одвернути;
Бачачи, як він конає і в смертних здригається муках,
Тужно голосить над ним і ридає, а ззаду жорстокі
Ратиш удари на спину вже падають їй і на плечі,
Гонять в полон на роботу тяжку, на поталу й наругу;
530] В'януть їй лиця від горя, що жалем до неї проймає, —
Жалісно так в Одіссея з-під брів його сльози лилися.
Все ж удавалось від інших йому свої сльози ховати,
Тільки один Алкіной догадався й таки їх помітив,
Бо біля нього сидів і чув його тяжкі зітхання.
535] До веслолюбних феаків одразу ж тоді він озвався:
"Слухайте, люду вожді і правителі всі феакійські!
Хай Демодок на формінзі дзвінкій вигравать перестане,
Співами й грою не всім-бо він радість дає і утіху.
З того часу, як на учті співець заспівав нам божистий,
340] Не припиняє невтішно гіркими слізьми умлівати
Гість наш, — великий-бо смуток всю душу йому обіймає.
Хай перестане співець, щоб однакову мали ми втіху —
Гість і господар, — усі, набагато-бо краще так буде.
Все із повагою ми для шановного робимо гостя:
545] В путь виряджаєм його і дарунки даємо з любов'ю.
Гість і чужинець, що просить притулку, за рідного брата
Кожному стане, у кого хоч трохи є чулості в серці.
Тим-то від нас не ховай своїм розумом ти обережним
Те, що питатиму я, розказати усе — то найкраще.
з50] Ймення скажи, яким батько і мати тебе називали
Й інші, хто в вашому місті живе і наоколо нього.
Бо взагалі без імення ніхто між людей не буває,
Хто б не родився на світ — родовита людина чи проста,
Кожного з них, породивши, іменням батьки наділяють.
535] Землю свою ти назви, і місто, й народ, щоб свідомо
Шлях спрямувати могли кораблі, які плинуть з тобою.
На феакійських-бо суднах у нас не буває стерничих,
Навіть немає стерна, як на інших то суднах буває, —
Наміри й мислі людей вони-бо й самі розуміють,
360] Знають усякого люду міста і поля плодоносні,
Швидше від інших усіх безодню морську пропливають,
Млою й туманом густим оповиті. І не бояться
Шкоди якої зазнати чи й зовсім загинути в морі.
Тільки чував я колись од батька мого Навсітоя
365] Ось що: розгніваний дуже, мовляв, Посейдон-земледержець,
Що перевозимо всіх морською ми хланню безпечно.
А як збудований добре, мовляв, корабель феакіян
Буде з виправи вертатись, його у туманному морі
Вщент він розіб'є й горою високою місто закриє.
Так говорив мені батько старий.
З радістю в серці, так само як інші навколо феаки
Слухали, довговесельні мужі, мореплавці славетні.
370] Лаодаманту звелів Алкіной і Галію в танець
Вийти окремо, ніхто-бо змагатися з ними не міг би.
Зараз же в руки прегарний взяли вони м'яч пурпуровий —
Той, що колись так майстерно зробив їм Поліб тямовитий, —
Кидав один його високо, майже до темної хмари,
375] Перегинаючись весь, а другий, плигаючи вгору,
Спритно ловив його, ще й до землі не торкнувшись ногами.
Потім, коли у м'яча, стрибаючи вгору, награлись,
Стали обидва вони на землі танцювать многоплідній,
Часто міняючи крок, а всі юнаки їм навколо
380] в такт у долоні плескали, і гомін зчинявся чималий.
До Алкіноя озвався тоді Одіссей богосвітлий:
"О Алкіною, владарю, у всіх племенах найславніший!
Слушно хваливсь ти мені, що у вас танцюристи найкращі.
Справді це так, і з великим я подивом сам усе бачу".
385] Мовив — і втіхи додав Алкіноєвій силі священній.
Зараз же той до феаків озвавсь веслолюбних і мовив:
"Слухайте, люду вожді і правителі всі феакійські!
Дуже розумним мені оцей видається чужинець.
Треба за звичаєм нашим гостинці йому дарувати.
390] В нашій країні керують народом дванадцять преславних
Володарів і державців, — тринадцятий я поміж ними.
Гостеві кожен хітона, і випрану чисто керею,
Й золота хай принесе по таланту в дарунок почесний.
Зараз же разом усе те знесімо, щоб, в руки узявши,
і радістю в серці наш псть до нас завітав на вечерю.
А Евріал, що словом таким прохопивсь недоречним,
Хай уже сам і словами, й дарунком усе відшкодує".
Так він сказав, і усі підтримали те і схвалили.
Кожен гінця вмить додому послав принести подарунки.
А Евріал, озвавшись, тоді Алкіноєві мовив:
"О Алкіною, владарю, в усіх племенах найславніший!
Відшкодувати готов я чужинцеві все, як сказав ти.
Меч цільномідний я подарую йому з рукояттю
Срібною, в піхвах з слонової кості, різьбленої гарно,
405] свіжого розпилу, — це подарунок для нього достойний".
Мовивши так, він меч йому в руки подав срібнокутий
І, промовляючи, з словом до нього звернувся крилатим:
"Щастен будь, батьку-чужинче! Якщо прохопивсь я зухвалим
Словом образи, — хай вітер його понесе і розвіє!
410] Хай тобі стріти дружину богове дадуть і в вітчизну
Швидко вернутись, давно-бо страждаєш від рідних далеко".
Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
"Щастен і ти будь, мій друже, боги хай пошлють тобі благо!
Хай же ніколи і жалю у тебе не буде на меч цей,
415] Що дарував ти мені з зичливим замирення словом".
Мовивши так, через плечі він меч підв'язав срібнокутий.
Сонце зайшло, і славетні йому принесли подарунки.
Гідні окличники все позносили в дім Алкіноїв.
Там прийняли їх сини Алкіноя, достойного шани,
420] Й матері вельмиповажній чудовий дали подарунок.
Всіх за собою вела Алкіноєва сила священна.
В дім увійшовши, на кріслах високих вони посідали,
І до Арети озвалась тоді Алкіноєва сила:
"Ну-бо, дружино, найкращу неси сюди скриню добірну
425] В неї хітон поклади і випрану чисто керею;
Потім вогонь під котлом розпаліть і воду нагрійте,
Щоб, покупавшися, гість, і розглянувши добре дарунки
Ті, шо феаки йому понаносили, шани достойні,
Учтою втішитись міг і аеда славетного співом.
430] Я ж золотий йому келих чудовий дарую від себе,
Щоб, повернувшись додому, мене він спогадував завжди,
Творячи Зевсові й іншим богам узливання священні".
Мовив він так, і Арета служницям своїм наказала
Мідний великий триніг на вогонь поставити швидше.
435] Ті встановили триногий котел над палаючим жаром,
Вливши до нього води й розпаливши принесені дрова.
Пломінь утробу котла охопив, і вода нагрівалась.
Скриню прегарну тим часом Арета з комори своєї
Винесла гостю і в неї усі повкладала дарунки —
440] Шати і золото — все, що феаки йому дарували.
Гарну керею й хітон від себе, крім того, поклала,
Потім озвалась до гостя і мовила слово крилате:
"Сам тепер віко оглянь і швидше до скрині прив'язуй,
Щоб не украли чого у дорозі, як знову солодким
445] Сном спочиватимеш ти, пливучи кораблем чорнобоким".
Щойно почув це незламний в біді Одіссей богосвітлий,
Віко він вмить приладнав, прив'язав його швидко до скрині
Хитрим вузлом, як колись його вчила Кіркея-владарка.
Ключниця тут же його запросила піти до купелі
450] Та й іскупатись у ній, і з радістю в серці побачив
Воду він теплу, не часто-бо так турбувались про нього
З дня, коли він залишив пишнокосої німфи оселю, —
Так, наче богом, вона піклувалася ним безустанно.
А як помили його і маслом натерли служниці,
455] Гарний накинули плащ і хітон надягнули на нього,
Вийшов з купелі й подавсь до мужів, що уже частувались
Винами. Біля одвірка, що міцно підтримував стелю,
Там, оповита красою богів, Навсікая стояла.
З подивом прямо дивилась вона Одіссеєві в очі
І, обізвавшись, із словом до нього звернулась крилатим:
"Щастен будь, гостю, і згадуй мене, коли в рідну країну
Вернешся, — першій мені зобов'язаний ти порятунком".
Відповідаючи їй, Одіссей велемудрий промовив:
"О Навсікає, дитя Алкіноя, відважного серцем!
чльки дозволив би Зевс мені, Гери муж громоносний,
День повороту узріти й щасливо додому вернутись,
Як до богині, до тебе я там би щоденно довіку
Щиро б молився, життя-бо мені зберегла ти, дівчино".
Мовив і сів він у крісло уряд з Алкіноєм державним.
470] М'ясо на пайки тоді поділили й вино розмішали.
Любого всім окличник тим часом привів співомовця,
Гідного шани людей Демодока. Його посадив він
Серед бесідників, де той обперсь об колону високу.
От до окличника тут звернувсь Одіссей велемудрий,
475] Зрізавши м'яса шматок з хребта білоіклого вепра,
Вкритого жиром, та більшу частину собі залишивши:
"На ось печеню, окличнику, і віднеси Демодоку,
Хай покуштує, — й зажурений рад я його вшанувати.
Шану й повагу людей, що живуть на землі цій, усюди
480] Мають аеди, сама-бо їх муза безсмертна навчила
Дивних співати пісень, співуче їх люблячи плем'я".
Так він сказав, і той до героя-співця Демодока
В руки те м'ясо відніс, — і взяв цей, радіючи духом.
Зразу ж до страв приготованих руки усі простягнули.
485] А після того, як голод і спрагу вони вдовольнили,
До Демодока звернувшись, сказав Одіссей велемудрий:
"Вище над смертних усіх я тебе, Демодоку, шаную, —
Чи Аполлон тебе вчив, чи Муза то, Зевсова донька,
Надто-бо все до ладу ти про долю ахеїв співаєш,
49" Що учинили, й зазнали чого, й як було їм сутужно,
Наче ти сам з ними був чи із уст очевидця почув це.
Отже, про те заспівай, як Еней із Афіною разом
Під Іліоном коня дерев'яного постать зробили,
Як його хитро в акрополь увів Одіссей богосвітлий,
495] Воїв сховавши в коневі, що Трою після зруйнували.
Врешті коли і про це ти докладно мені проспіваєш,
Зараз же перед всіма я людьми розповім, що напевно
Доброзичливий дає тобі бог це натхнення співоче".
Так він сказав, а співець заспівав уже, богом натхнений,
5оо з того почавши, як враз на свої добропалубні судна
Сіли ахеї і геть попливли, свої шатра спаливши,
Як з Одіссеєм славетним у Трої вже, посеред міста,
Інші тим часом сиділи, заховані в кінській утробі, —
Потім троянці самі в акрополь коня затягнули.
505] Так і стояв він, вони ж без кінця гомоніли безладно,
Сидячи там навкруги, і натроє думки їх ділились:
Міддю безжальною цю черевину проткнути порожню,
Чи, затягнувши на верх, з високої скинути скелі,
Чи залишити це диво як жертву богам милостивну.
310] Саме останнє оце і було те, що статися мало,
Місту-бо доля судила загинуть тому, яке прийме
Постать велику коня дерев'яного, де заховались
Кращі з аргів'ян, готуючи смерть і загибель троянцям.
Далі співав, як ахеїв сини Іліон руйнували,
515] Зі схованки ринувши враз і порожнім коня залишивши.
Як — хто куди — плюндрувати розбіглися місто високе,
Як Одіссей, наче грізний Арей, в Деїфоба домівку
Кинувся вдвох з Менелаєм, до мстивого бога подібним.
Там він, — співав той, — наважився стати до бою страшного
520] І переміг при сприянні великої духом Афіни.
Так той виспівував славний співець, Одіссей же від жалю
Танув слізьми, шо з повік струмками спливали на лиця,
Наче ридає дружина, припавши до любого мужа,
Що за людей і вітчизну свою наложив головою,
525] Щоб від дітей і від міста загибелі день одвернути;
Бачачи, як він конає і в смертних здригається муках,
Тужно голосить над ним і ридає, а ззаду жорстокі
Ратиш удари на спину вже падають їй і на плечі,
Гонять в полон на роботу тяжку, на поталу й наругу;
530] В'януть їй лиця від горя, що жалем до неї проймає, —
Жалісно так в Одіссея з-під брів його сльози лилися.
Все ж удавалось від інших йому свої сльози ховати,
Тільки один Алкіной догадався й таки їх помітив,
Бо біля нього сидів і чув його тяжкі зітхання.
535] До веслолюбних феаків одразу ж тоді він озвався:
"Слухайте, люду вожді і правителі всі феакійські!
Хай Демодок на формінзі дзвінкій вигравать перестане,
Співами й грою не всім-бо він радість дає і утіху.
З того часу, як на учті співець заспівав нам божистий,
340] Не припиняє невтішно гіркими слізьми умлівати
Гість наш, — великий-бо смуток всю душу йому обіймає.
Хай перестане співець, щоб однакову мали ми втіху —
Гість і господар, — усі, набагато-бо краще так буде.
Все із повагою ми для шановного робимо гостя:
545] В путь виряджаєм його і дарунки даємо з любов'ю.
Гість і чужинець, що просить притулку, за рідного брата
Кожному стане, у кого хоч трохи є чулості в серці.
Тим-то від нас не ховай своїм розумом ти обережним
Те, що питатиму я, розказати усе — то найкраще.
з50] Ймення скажи, яким батько і мати тебе називали
Й інші, хто в вашому місті живе і наоколо нього.
Бо взагалі без імення ніхто між людей не буває,
Хто б не родився на світ — родовита людина чи проста,
Кожного з них, породивши, іменням батьки наділяють.
535] Землю свою ти назви, і місто, й народ, щоб свідомо
Шлях спрямувати могли кораблі, які плинуть з тобою.
На феакійських-бо суднах у нас не буває стерничих,
Навіть немає стерна, як на інших то суднах буває, —
Наміри й мислі людей вони-бо й самі розуміють,
360] Знають усякого люду міста і поля плодоносні,
Швидше від інших усіх безодню морську пропливають,
Млою й туманом густим оповиті. І не бояться
Шкоди якої зазнати чи й зовсім загинути в морі.
Тільки чував я колись од батька мого Навсітоя
365] Ось що: розгніваний дуже, мовляв, Посейдон-земледержець,
Що перевозимо всіх морською ми хланню безпечно.
А як збудований добре, мовляв, корабель феакіян
Буде з виправи вертатись, його у туманному морі
Вщент він розіб'є й горою високою місто закриє.
Так говорив мені батько старий.