Одіссея - Сторінка 47
- Гомер -
Із ними тоді й Одіссей богосвітлий
Вийшов на влови. Сп'ялись на стрімкі верховини Парнасу,
Лісом укриті. Невдовзі дійшли до ущелин тінистих.
От як промінням новим уже сонце осяяло ниви,
Випливши з глибокоплинного плеса ріки Океану,
435] Вийшли мисливці тоді до долини; попереду бігли
Пси по слідах, а за ними сини йшли Автоліка юні
На полювання. Далі ішов Одіссей богосвітлий,
Ближче до псів, потрясаючи списом своїм довготінним.
З лігвом у хащах густих там ховався кабан величезний, —
440] їх не проймала ні вогка вітрів буревійних потужність,
Ані сягало їх сонця яскравого світле проміння,
Не проникали й дощі поміж них, гущиною такою
Віття сплелося, і листя велика там купа лежала.
Тупіт, і гомін людський, і гавкіт собачий навколо —
445] Все наближалось до вепра. Із хащі він вийшов назустріч,
Весь наїжачив хребет свій та, блиснувши дико очима,
Став перед ними. Із списом довженним в могутній правиці
Кинувся перший на вепра того Одіссей, щоб звалити
Звіра відразу. Раніше кабан, проте, встиг його вдарить
450] Вище коліна і вихопив іклами м'яса чимало,
Збоку рвонувши, та мужеві кості усе ж не торкнув він.
Спритним ударом у праве плече Одіссей його ранив —
Вістрям блискучого списа пройняв йому наскрізь лопатку.
З рохканням в порох кабан повалився, й дихання не стало.
455] Любі Автоліка діти відразу ж його оточили,
Славному серед богів Одіссеєві мужньому рану
Перев'язали майстерно і чорную кров замовлянням
Затамували, й швиденько до отчого дому вернулись.
Там Одіссея Автолік з синами від ран лікували,
460] Потім дарами коштовними щедро його наділили
Й допомогли йому виїхать скоро на рідну Ітаку
З радісним серцем. А дома отець його й мати поважна
Радісно сина зустріли й розпитувать стали у нього,
Як він придбав отой шрам. Він усе розповів їм докладно,
465] Як білим іклом на ловах кабан його дикий ударив
В час, коли він на Парнас із синами Автоліка вийшов.
Жінка старенька тим часом, до шраму торкнувшись руками,
Зразу впізнала його — і ногу із рук упустила.
Впала в мідницю нога Одіссеєва, й мідь задзвеніла,
470] Посуд убік нахиливсь, і на землю вода розлилася.
Радість і сум охопили їй душу, очі сльозами
Зразу наповнились, голос дзвінкий мов застряг їй у горлі.
До підборіддя його доторкнувшись, вона говорила:
"Ти ж — Одіссей, моя люба дитино! А я не впізнала,
475] Поки ноги не торкнулась мого владаря дорогого!"
Мовила й на Пенелопу своїми зирнула очима,
Наче сказати бажала, що тут чоловік її любий.
Та ж ні поглянуть в цей бік не могла, ані щось зауважить,
їй-бо Афіна думки одвела. Одіссей же, рукою
480] Правою раптом за шию стару Евріклею вхопивши,
Лівою ближче до себе її притягнув і промовив:
"Неню, невже погубить мене хочеш? Сама ж ти своєю
Груддю мене згодувала! Я ж, безліч нещастя зазнавши,
Аж на двадцятому році вернувся до рідного краю.
485] А як усе ти збагнула, що бог тобі вклав у глиб серця,
То вже помовч! Щоб у домі про мене ніхто не дізнався!
От що скажу я тобі, і справді воно так і буде:
Як женихів цих уславлених бог через мене здолає,
Навіть тобі, що мене згодувала, не буде пощади
490] В час той, коли я служебних жінок убиватиму в домі".
В відповідь люба промовила няня йому Евріклея:
"Що за слова в тебе линуть, дитя, крізь зубів огорожу!
Знаєш і сам ти, що завжди я духом тверда і незламна,
Можу триматися, наче той камінь міцний чи залізо.
495] Ще тобі інше скажу, а ти заховай в своїм серці:
Як женихів тих уславлених бог через тебе здолає,
Перелічу тобі всіх я служебниць у нашому домі —
Котра безчестить тебе і котра ні в чому не винна".
Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
500] "Неню, навіщо про них говорить? Цього зовсім не треба.
Добре я й сам роздивлюсь і про кожну дізнаюсь напевно.
Ти ж уже краще мовчи й на богів щодо іншого здайся".
Так говорив він. І вийшла старенька — води для вмивання
Знов до кімнати внести; попередня-бо вся розлилася.
505] Ноги помила вона йому й жиром як слід їх натерла.
Ближче тоді до вогню Одіссей підсуває ослін свій,
Щоб обігрітись, а шрам прикриває старанно лахміттям.
Знову тоді почала говорить Пенелопа розумна:
"Гостю мій, дещо у тебе й сама б я хотіла спитати.
510] Ось наступає нічного спочинку година ласкава,
Навіть журбою тривожених сон огортає солодкий.
В мене ж безмірна печаль, що нею боги наділили.
Вдень, хоч із смутком в душі, хоч і гірко ридаю часами,
Розривку маю, служниць і робіт доглядаючи хатніх.
515] А серед ночі, як все у солодкому сні опочине,
Я на постелі лежу, а трепетне серце шматують
Гострого болю шипи і тривогу смутну нагнітають.
Як Аедона, дочка Пандарея, дзвінкий соловейко
Жовто-зелений весною виспівує пісню чудову,
520] у густолистім гаю між розквітлих дерев затаївшись
І щохвилини коліна міняючи, плине луною
В тузі за сином коханим від Зета-вождя, за Ітілом,
Що необачно сама його гострою міддю убила, —
Так же надвоє й моє у журбі розривається серце:
525] Чи залишитися з сином моїм і всього пильнувати —
Високоверхого дому, й служниць, і маєтку цілого,
Мужове ложе шануючи й славу свою у народі,
Чи за найкращого вийти з ахеїв, що в дім цей до мене,
Шлюбне складаючи віно, приносять дари незліченні.
530] Син мій в ту пору, коли він ще підлітком був нетямущим,
Заміж іти заважав мені й дім чоловіків лишати.
Ставши ж дорослим тепер і змужнілого віку дійшовши,
Сам уже зрештою хоче, щоб вийшла із цього я дому,
Дуже обурений тим, що ахеї майно в нас грабують.
535] Ти ж но послухай мій сон і з'ясуй, що він значити має.
Двадцять гусей, мені снилось, пшеницю з води вибирають
В нас на подвір'ї, а я лиш дивлюся на них і радію.
Раптом з-за гір вилітає великий орел криводзьобий,
Шиї поскручував їм і усіх повбивав. Скрізь валялись
540] Купами гуси, а він в світлосяйному зникнув ефірі.
Плакала гірко крізь сон я й, ридаючи в тузі, кричала.
Враз позбігались до мене ахеянки всі пишнокосі
Теж у сльозах за гусей, орлом несподівано вбитих.
Раптом вернувся орел і, сівши на гребінь над дахом,
545] Голосом людським мені, утішаючи, став говорити:
"Твердості більше, Ікарія далекославного доню!
Це ж бо не сон, а ява прекрасна, і збудеться все це.
Гуси — твої женихи, а я — був орел дужокрилий.
Ну, а тепер ось — я твій чоловік, що додому вернувся
550] І женихам знахабнілим ганебну готує недолю".
Так він сказав. І покинув тоді мене сон найсолодший.
Я роздивляюсь довкола і бачу — у нас на подвір'ї
Гуси так само пшеницю з ночовок клюють, як раніше".
Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
555] "Жінко, тлумачити сон цей інакше — ніяк неможливо,
Сам-бо тобі Одіссей роз'яснив, як усе це небавом
Статися має. Усіх женихів тут настигне загибель,
Всіх до єдиного, смерті і Кер тут ніхто не уникне".
В відповідь так розумна сказала йому Пенелопа:
560] "Гостю мій, сняться нам сни і порожні, які аж нічого
Нам не віщують, та сон і не кожен збувається людям.
Дві неоднакові брами для снів у нас є безтілесних:
Зроблена з рогу одна з них, а друга з слонової кості.
Сни, що крізь браму проходять різьблену з слонової кості,
565] Правду лише заслоняють, в облуду й оману заводять,
Сни ж, що до нас переходять крізь браму з точеного рогу,
Правди дотримують строго й на ділі здійсняються завжди.
Та не крізь браму останню, гадаю я, сон цей жахливий
Виплив, хоч як ми того не бажали — й сама я, і син мій.
570] Ще тобі інше скажу, ти ж до серця візьми оце слово:
Ранок надходить уже злоіменний, і дім Одіссеїв
Мушу покинути я. Призначаю змагання сьогодні
На топорах. Дванадцять сокир Одіссей в своїм домі
Вряд установлював, як корабельного острова ребра.
575] Ставши здаля, він усі їх прострелював з лука стрілою.
Маю таке женихам призначити сьогодні змагання.
Хто тятиву якнайлегше у спритних долонях натягне
Й всі он дванадцять сокир крізь вушка стрілою прошиє, —
Разом із ним я піду, залишивши подружню оселю,
580] Гарну й красиву таку і набутку всілякого повну.
Мабуть, не раз і у сні я згадувать буду про неї".
Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
"Гідна пошани жоно Одіссея, сина Лаерта!
Не відкладай ти надалі змагання цього в своїм домі.
585] Прийде раніше в оселю свою Одіссей велемудрий,
Ніж доторкнутись до лука між ними хто-небудь устигне
І, тятиву натягнувши, стрілу крізь залізо пропустить".
В відповідь знову розумна сказала йому Пенелопа:
"Хтів би ти, гостю, мене розмовами в домі моєму
590] —Тур розважати, то сон моїх вій не торкнувся б ніколи.
Зовсім, проте, неможливо без сну повсякчасно лишатись
Людям. Адже наперед безсмертні накреслюють долю
Кожному смертному, хто на землі цій живе плодоносній.
Мабуть, до верхніх покоїв тепер я уже піднімуся,
595] Ляжу на ложе самотнє, зітхань моїх сповнене тужних,
Рясно гіркими сльозами омиване з дня, коли раптом
В Злоіліон той, бодай би не згадувать, муж мій поїхав!
Там я і ляжу. А ти вже, де хочеш, лягай в моїм домі —
Чи на землі постелися, чи ложе нехай приготують".
600] З цими словами пішла вона в верхні покої світлисті,
Ще й не сама — з нею разом нагору пішли й дві служниці.
В горницю верхню вона із служницями разом зійшовши,
За Одіссеєм, за мужем коханим, там плакала, доки
Сон їй солодкий на вії звела ясноока Афіна.
ПІСНЯ ДВАДЦЯТА
ЗМІСТ ДВАДЦЯТОЇ ПІСНІ
НІЧ З ТРИДЦЯТЬ ВОСЬМОГО НА ТРИДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТИЙ ДЕНЬ. ВРАНЦІ І ОПІВДНІ ТРИДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТОГО ДНЯ
Одіссей лягає спати в сінях; прокидається від ридань Пенелопи. Добрі прикмети, їдальню готують до учти. З'являється спочатку Евмей, потім Мелантій, який знову ображає Одіссея, і, нарешті, Філотій, що наглядає череди корів. Змагання стримує женихів, які мали намір умертвити Телемаха. За столом Ктесіпп ображає Одіссея. Серед женихів замішання: Теоклімен провіщає їм близьку загибель.
ПЕРЕД УБИВСТВОМ ЖЕНИХІВ
В передпокої стеливсь на спочин Одіссей богосвітлий.
Шкуру волову під низ постелив сиром'ятну, а зверху
Руна поклав від овець, що їх повбивали ахеї,
А коли ліг він, плащем окрила його Еврінома.
5] Там і лежав Одіссей, женихам намишляючи згубу,
В тиші безсонній. Тим часом служебні жінки, що й раніше
Любосні мали зв'язки з женихами, з кімнат вибігали,
Перекидаючись сміхом і жартами поміж собою.
А Одіссеєві в грудях з обурення серце кипіло.
10] Довго в думках міркував він і духом своїм ще вагався —
Кинутись зразу на них і до одної всіх повбивати
Чи допустити, щоб ніч провели вони цю з женихами
Зарозумілими, тільки ж востаннє.
Вийшов на влови. Сп'ялись на стрімкі верховини Парнасу,
Лісом укриті. Невдовзі дійшли до ущелин тінистих.
От як промінням новим уже сонце осяяло ниви,
Випливши з глибокоплинного плеса ріки Океану,
435] Вийшли мисливці тоді до долини; попереду бігли
Пси по слідах, а за ними сини йшли Автоліка юні
На полювання. Далі ішов Одіссей богосвітлий,
Ближче до псів, потрясаючи списом своїм довготінним.
З лігвом у хащах густих там ховався кабан величезний, —
440] їх не проймала ні вогка вітрів буревійних потужність,
Ані сягало їх сонця яскравого світле проміння,
Не проникали й дощі поміж них, гущиною такою
Віття сплелося, і листя велика там купа лежала.
Тупіт, і гомін людський, і гавкіт собачий навколо —
445] Все наближалось до вепра. Із хащі він вийшов назустріч,
Весь наїжачив хребет свій та, блиснувши дико очима,
Став перед ними. Із списом довженним в могутній правиці
Кинувся перший на вепра того Одіссей, щоб звалити
Звіра відразу. Раніше кабан, проте, встиг його вдарить
450] Вище коліна і вихопив іклами м'яса чимало,
Збоку рвонувши, та мужеві кості усе ж не торкнув він.
Спритним ударом у праве плече Одіссей його ранив —
Вістрям блискучого списа пройняв йому наскрізь лопатку.
З рохканням в порох кабан повалився, й дихання не стало.
455] Любі Автоліка діти відразу ж його оточили,
Славному серед богів Одіссеєві мужньому рану
Перев'язали майстерно і чорную кров замовлянням
Затамували, й швиденько до отчого дому вернулись.
Там Одіссея Автолік з синами від ран лікували,
460] Потім дарами коштовними щедро його наділили
Й допомогли йому виїхать скоро на рідну Ітаку
З радісним серцем. А дома отець його й мати поважна
Радісно сина зустріли й розпитувать стали у нього,
Як він придбав отой шрам. Він усе розповів їм докладно,
465] Як білим іклом на ловах кабан його дикий ударив
В час, коли він на Парнас із синами Автоліка вийшов.
Жінка старенька тим часом, до шраму торкнувшись руками,
Зразу впізнала його — і ногу із рук упустила.
Впала в мідницю нога Одіссеєва, й мідь задзвеніла,
470] Посуд убік нахиливсь, і на землю вода розлилася.
Радість і сум охопили їй душу, очі сльозами
Зразу наповнились, голос дзвінкий мов застряг їй у горлі.
До підборіддя його доторкнувшись, вона говорила:
"Ти ж — Одіссей, моя люба дитино! А я не впізнала,
475] Поки ноги не торкнулась мого владаря дорогого!"
Мовила й на Пенелопу своїми зирнула очима,
Наче сказати бажала, що тут чоловік її любий.
Та ж ні поглянуть в цей бік не могла, ані щось зауважить,
їй-бо Афіна думки одвела. Одіссей же, рукою
480] Правою раптом за шию стару Евріклею вхопивши,
Лівою ближче до себе її притягнув і промовив:
"Неню, невже погубить мене хочеш? Сама ж ти своєю
Груддю мене згодувала! Я ж, безліч нещастя зазнавши,
Аж на двадцятому році вернувся до рідного краю.
485] А як усе ти збагнула, що бог тобі вклав у глиб серця,
То вже помовч! Щоб у домі про мене ніхто не дізнався!
От що скажу я тобі, і справді воно так і буде:
Як женихів цих уславлених бог через мене здолає,
Навіть тобі, що мене згодувала, не буде пощади
490] В час той, коли я служебних жінок убиватиму в домі".
В відповідь люба промовила няня йому Евріклея:
"Що за слова в тебе линуть, дитя, крізь зубів огорожу!
Знаєш і сам ти, що завжди я духом тверда і незламна,
Можу триматися, наче той камінь міцний чи залізо.
495] Ще тобі інше скажу, а ти заховай в своїм серці:
Як женихів тих уславлених бог через тебе здолає,
Перелічу тобі всіх я служебниць у нашому домі —
Котра безчестить тебе і котра ні в чому не винна".
Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
500] "Неню, навіщо про них говорить? Цього зовсім не треба.
Добре я й сам роздивлюсь і про кожну дізнаюсь напевно.
Ти ж уже краще мовчи й на богів щодо іншого здайся".
Так говорив він. І вийшла старенька — води для вмивання
Знов до кімнати внести; попередня-бо вся розлилася.
505] Ноги помила вона йому й жиром як слід їх натерла.
Ближче тоді до вогню Одіссей підсуває ослін свій,
Щоб обігрітись, а шрам прикриває старанно лахміттям.
Знову тоді почала говорить Пенелопа розумна:
"Гостю мій, дещо у тебе й сама б я хотіла спитати.
510] Ось наступає нічного спочинку година ласкава,
Навіть журбою тривожених сон огортає солодкий.
В мене ж безмірна печаль, що нею боги наділили.
Вдень, хоч із смутком в душі, хоч і гірко ридаю часами,
Розривку маю, служниць і робіт доглядаючи хатніх.
515] А серед ночі, як все у солодкому сні опочине,
Я на постелі лежу, а трепетне серце шматують
Гострого болю шипи і тривогу смутну нагнітають.
Як Аедона, дочка Пандарея, дзвінкий соловейко
Жовто-зелений весною виспівує пісню чудову,
520] у густолистім гаю між розквітлих дерев затаївшись
І щохвилини коліна міняючи, плине луною
В тузі за сином коханим від Зета-вождя, за Ітілом,
Що необачно сама його гострою міддю убила, —
Так же надвоє й моє у журбі розривається серце:
525] Чи залишитися з сином моїм і всього пильнувати —
Високоверхого дому, й служниць, і маєтку цілого,
Мужове ложе шануючи й славу свою у народі,
Чи за найкращого вийти з ахеїв, що в дім цей до мене,
Шлюбне складаючи віно, приносять дари незліченні.
530] Син мій в ту пору, коли він ще підлітком був нетямущим,
Заміж іти заважав мені й дім чоловіків лишати.
Ставши ж дорослим тепер і змужнілого віку дійшовши,
Сам уже зрештою хоче, щоб вийшла із цього я дому,
Дуже обурений тим, що ахеї майно в нас грабують.
535] Ти ж но послухай мій сон і з'ясуй, що він значити має.
Двадцять гусей, мені снилось, пшеницю з води вибирають
В нас на подвір'ї, а я лиш дивлюся на них і радію.
Раптом з-за гір вилітає великий орел криводзьобий,
Шиї поскручував їм і усіх повбивав. Скрізь валялись
540] Купами гуси, а він в світлосяйному зникнув ефірі.
Плакала гірко крізь сон я й, ридаючи в тузі, кричала.
Враз позбігались до мене ахеянки всі пишнокосі
Теж у сльозах за гусей, орлом несподівано вбитих.
Раптом вернувся орел і, сівши на гребінь над дахом,
545] Голосом людським мені, утішаючи, став говорити:
"Твердості більше, Ікарія далекославного доню!
Це ж бо не сон, а ява прекрасна, і збудеться все це.
Гуси — твої женихи, а я — був орел дужокрилий.
Ну, а тепер ось — я твій чоловік, що додому вернувся
550] І женихам знахабнілим ганебну готує недолю".
Так він сказав. І покинув тоді мене сон найсолодший.
Я роздивляюсь довкола і бачу — у нас на подвір'ї
Гуси так само пшеницю з ночовок клюють, як раніше".
Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
555] "Жінко, тлумачити сон цей інакше — ніяк неможливо,
Сам-бо тобі Одіссей роз'яснив, як усе це небавом
Статися має. Усіх женихів тут настигне загибель,
Всіх до єдиного, смерті і Кер тут ніхто не уникне".
В відповідь так розумна сказала йому Пенелопа:
560] "Гостю мій, сняться нам сни і порожні, які аж нічого
Нам не віщують, та сон і не кожен збувається людям.
Дві неоднакові брами для снів у нас є безтілесних:
Зроблена з рогу одна з них, а друга з слонової кості.
Сни, що крізь браму проходять різьблену з слонової кості,
565] Правду лише заслоняють, в облуду й оману заводять,
Сни ж, що до нас переходять крізь браму з точеного рогу,
Правди дотримують строго й на ділі здійсняються завжди.
Та не крізь браму останню, гадаю я, сон цей жахливий
Виплив, хоч як ми того не бажали — й сама я, і син мій.
570] Ще тобі інше скажу, ти ж до серця візьми оце слово:
Ранок надходить уже злоіменний, і дім Одіссеїв
Мушу покинути я. Призначаю змагання сьогодні
На топорах. Дванадцять сокир Одіссей в своїм домі
Вряд установлював, як корабельного острова ребра.
575] Ставши здаля, він усі їх прострелював з лука стрілою.
Маю таке женихам призначити сьогодні змагання.
Хто тятиву якнайлегше у спритних долонях натягне
Й всі он дванадцять сокир крізь вушка стрілою прошиє, —
Разом із ним я піду, залишивши подружню оселю,
580] Гарну й красиву таку і набутку всілякого повну.
Мабуть, не раз і у сні я згадувать буду про неї".
Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
"Гідна пошани жоно Одіссея, сина Лаерта!
Не відкладай ти надалі змагання цього в своїм домі.
585] Прийде раніше в оселю свою Одіссей велемудрий,
Ніж доторкнутись до лука між ними хто-небудь устигне
І, тятиву натягнувши, стрілу крізь залізо пропустить".
В відповідь знову розумна сказала йому Пенелопа:
"Хтів би ти, гостю, мене розмовами в домі моєму
590] —Тур розважати, то сон моїх вій не торкнувся б ніколи.
Зовсім, проте, неможливо без сну повсякчасно лишатись
Людям. Адже наперед безсмертні накреслюють долю
Кожному смертному, хто на землі цій живе плодоносній.
Мабуть, до верхніх покоїв тепер я уже піднімуся,
595] Ляжу на ложе самотнє, зітхань моїх сповнене тужних,
Рясно гіркими сльозами омиване з дня, коли раптом
В Злоіліон той, бодай би не згадувать, муж мій поїхав!
Там я і ляжу. А ти вже, де хочеш, лягай в моїм домі —
Чи на землі постелися, чи ложе нехай приготують".
600] З цими словами пішла вона в верхні покої світлисті,
Ще й не сама — з нею разом нагору пішли й дві служниці.
В горницю верхню вона із служницями разом зійшовши,
За Одіссеєм, за мужем коханим, там плакала, доки
Сон їй солодкий на вії звела ясноока Афіна.
ПІСНЯ ДВАДЦЯТА
ЗМІСТ ДВАДЦЯТОЇ ПІСНІ
НІЧ З ТРИДЦЯТЬ ВОСЬМОГО НА ТРИДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТИЙ ДЕНЬ. ВРАНЦІ І ОПІВДНІ ТРИДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТОГО ДНЯ
Одіссей лягає спати в сінях; прокидається від ридань Пенелопи. Добрі прикмети, їдальню готують до учти. З'являється спочатку Евмей, потім Мелантій, який знову ображає Одіссея, і, нарешті, Філотій, що наглядає череди корів. Змагання стримує женихів, які мали намір умертвити Телемаха. За столом Ктесіпп ображає Одіссея. Серед женихів замішання: Теоклімен провіщає їм близьку загибель.
ПЕРЕД УБИВСТВОМ ЖЕНИХІВ
В передпокої стеливсь на спочин Одіссей богосвітлий.
Шкуру волову під низ постелив сиром'ятну, а зверху
Руна поклав від овець, що їх повбивали ахеї,
А коли ліг він, плащем окрила його Еврінома.
5] Там і лежав Одіссей, женихам намишляючи згубу,
В тиші безсонній. Тим часом служебні жінки, що й раніше
Любосні мали зв'язки з женихами, з кімнат вибігали,
Перекидаючись сміхом і жартами поміж собою.
А Одіссеєві в грудях з обурення серце кипіло.
10] Довго в думках міркував він і духом своїм ще вагався —
Кинутись зразу на них і до одної всіх повбивати
Чи допустити, щоб ніч провели вони цю з женихами
Зарозумілими, тільки ж востаннє.