Олеся - Сторінка 4

Їй-богу, я самий стороння людина. Просто приїхав сюди погостювати на кілька місяців, а там і поїду. Якщо хочеш, я навіть нікому не скажу, що був тут і бачив вас. Ти мені віриш?

Обличчя дівчини трохи прояснилося.

— Ну, значить, коли не брешете, так правду говорите. А ви як: раніше про нас чули або самі зайшли?

— Так я і сам не знаю, як тобі сказати ... Чути-то я чув, покладемо, і навіть хотів коли-небудь забрести до вас, а сьогодні зайшов випадково — заблукав ... Ну, а тепер скажи, чого ви людей боїтеся? Що вони вам злого роблять?

Вона подивилася на мене з допитливим недовірою. Але совість у мене була чиста, і я, не моргнувши, витримав цей пильний погляд. Тоді вона заговорила зі зростаючим хвилюванням:

— Погано нам від них доводиться ... Прості люди ще нічого, а ось начальство ... Приїде урядник — тягне, приїде становий — тягне. Та ще до того, як взяти-то, над бабою поглумиться: ти, кажуть, відьма, бісова, каторжніца ... Ех! Та що й казати!

— А тебе не чіпають? — зірвався у мене необережний питання.

Вона з гордовитою самовпевненістю повела головою від низу до верху, і в її звужених очах промайнуло люте торжество ...

— Чи не чіпають ... Один раз сунувся до мене землемір якийсь ... попестити йому, бачиш, захотілося ... Так, мабуть, і досі не забув, як я його приголубила.

У цих глузливих, але своєрідно гордих словах прозвучало стільки грубої незалежності, що я мимоволі подумав: "Однак недарма ти виросла серед поліського бору, — з тобою і справді небезпечно жартувати".

— А ми хіба чіпаємо кого-небудь! — продовжувала вона, переймаючись до мене все більшою довірою. — Нам і людей не треба. Раз на рік тільки сходжу я в містечко купити мила та солі ... Та ось ще бабусі чаю, — чай ​​вона у мене любить. А то хоч би і зовсім нікого не бачити.

— Ну, я бачу, ви з бабусею людей не шанує ... А мені можна коли-небудь зайти на хвилиночку?

Вона засміялася, і — як дивно, як несподівано змінилося її гарне обличчя! Колишньої суворості в ньому й сліду не залишилося: воно раптом зробилося світлим, сором'язливим, дитячим.

— Так що у нас вам робити? Ми з бабкою нудні ... Що ж, заходьте, мабуть, коли ви й справді добра людина. Тільки ось що ... ви вже якщо коли до нас заблукаєте, так без рушниці краще ...

— Ти боїшся?

— Чого мені боятися? Нічого я не боюся. — І в її голосі знову почулася впевненість у своїй силі. — А тільки не люблю я цього. Навіщо бити пташок або ось зайців теж? Нікому вони поганого не роблять, а жити їм хочеться так само, як і нам з вами. Я їх люблю: вони маленькі, дурні такі ... Ну, однак, до побачення, — поспішила вона, — не знаю, як величати-то вас по імені ... Боюся, бабка сваритися стане.

І вона легко і швидко побігла до хати, нахиливши вниз голову і притримуючи руками розбилися від вітру волосся.

— Чекай, чекай! — крикнув я. — Як тебе звати? Вже будемо знайомі як слід.

Вона зупинилася на мить і обернулася до мене.

— Оленою мене звуть ... По-тутешньому — Олеся.

Я скинув рушницю на плечі і пішов за вказаною мені напрямку. Піднявшись на невеликий горбок, звідки починалася вузька, ледь помітна лісова стежка, я озирнувся. Червона спідниця Олесі, злегка розгойдує вітер, ще виднілася на ганку хати, виділяючись яскравою плямою на сліпуче-білому, рівному тлі снігу.

Через годину після мене прийшов додому Ярмола. За своїм звичайним небажанням до дозвільному розмови, він ні слова не спитав мене про те, як і де я заблукав. Він тільки сказав нібито мимохіть:

— Там ... я зайця на кухню заніс ... смажити будемо або пошлете кому-небудь?

— Але ж ти не знаєш, Ярмола, де я був сьогодні? — сказав я, заздалегідь уявляючи собі здивування Полесовщик.

— Чому ж мені не знати? — грубо пробурчав Ярмола. — Відомо, до Відьмака ходили ...

— Як же ти дізнався це?

— А чому ж мені не впізнати? Чую, що ви голосу не подаєте, ну я і повернувся на ваш слід ... Ех, пани-ич! — додав він з докірливою досадою. — Чи не слід було вам такими справами займатися ... Гріх! ..

IV

Весна наступила в цьому році рання, дружна і — як завжди на Поліссі — несподівана. Побігли по сільським вулицях бурхливі, коричневі, блискучі струмочки, сердито пінячись навколо зустрічних каменів і швидко крутячи тріски і гусячий пух; у величезних калюжах води відбилося блакитне небо з пливуть по ньому круглими, точно крутяться, білими хмарами; з дахів посипалися часті дзвінкі краплі. Горобці, зграями обсипати придорожні верби, кричали так голосно і збуджено, що нічого не можна було розчути за їх криком. Скрізь відчувалася радісна, кваплива тривога життя.

Сніг зійшов, залишившись ще подекуди брудними пухкими клаптиками в потоках і тінистих перелісках. З-під нього виглянула оголена, мокра, тепла земля, відпочила за зиму і тепер повна свіжих соків, повна спраги нового материнства. Над чорними нивами вився легкий парок, що наповнював повітря запахом відталої землі, — тим свіжим, вкрадливим і могутнім п'яним запахом весни, який навіть і в місті дізнаєшся серед сотень інших запахів. Мені здавалося, що разом з цим ароматом вливалася в мою душу весняна смуток, солодка і ніжна, сповнена неспокійних очікувань і неясних передчуттів, — поетична смуток, що робить в ваших очах усіх жінок гарненькими і завжди приправлена ​​невизначеними жалем про минулі вёснах. Ночі стали тепліше; в їх густому вологому мороці відчувалася незрима нагальна творча робота природи ...

У ці весняні дні образ Олесі не виходив з моєї голови. Мені подобалося, залишившись одному, лягти, заплющити очі, щоб краще зосередитися, і безперестанку викликати в своїй уяві її то суворе, то лукаве, то сяюче ніжною посмішкою особа, її молоде тіло, яке виросло в привілля старого бору так само струнко і так само могутньо , як ростуть молоді ялинки, її свіжий голос, з несподіваними низькими оксамитовими нотками ... "у всіх її рухах, в її словах, — думав я, — є щось благородне (звичайно, в кращому сенсі цього досить вульгарного слова), якась то вроджена витончена помірність ... "Також приваблював мене до Олесеві і деякий ореол оточував її таємничості, забобонна репутація відьми, життя в лісовій гущавині серед болота і особливо — ця горда впевненість у власних силах, крізь в небагатьох звернених до мене словах.

Немає нічого модерного, що, як тільки трохи просохли лісові стежки, я відправився в хатинку на курячих ніжках. На випадок якщо б знадобилося заспокоїти буркотливу стару, я захопив з собою півфунта чаю і кілька прігоршен шматків цукру.

Я застав обох жінок вдома. Стара поралася біля яскраво палає печі, а Олеся пряла льон, сидячи на дуже високій лавці; коли я, входячи, стукнув двері, вона обернулася, нитка обірвалася під її руками, і веретено покотилося по підлозі.

Стара деякий час уважно і сердито вдивлялася в мене, скривившись і затуляючи обличчя долонею від жару грубки.

— Здрастуй, бабуся! — сказав я гучним, бадьорим голосом. — Не впізнаєш, мабуть, мене? Пам'ятаєш, я минулого місяця заходив про дорогу питати? Ти мені ще гадала?

— Нічого не пам'ятаю, батюшка, — зашамкала стара, невдоволено трясучи головою, — нічого не пам'ятаю. І що ти у нас забув — ніяк не зрозумію. Що ми тобі за компанія? Ми люди прості, сірі ... Нічого тобі у нас робити. Ліс великий, є місце, де розійтися ... так-то ...

Приголомшений нелюб'язності прийомом, я зовсім загубився і опинився в тому дурному становищі, коли не знаєш, що робити: звернути чи грубість жартома, чи самому розсердитися, або, нарешті, не сказавши ні слова, повернутися і піти назад. Мимоволі я повернувся з безпорадним виразом до Олесеві. Вона трохи посміхнулася з відтінком незлий глузування, встала з-за прядки і підійшла до старої.

— Не бійся, бабка, — сказала вона примирливо, — це не лихий чоловік, він нам поганого не зробить. Ласкаво просимо сідати, — додала вона, вказуючи мені на лавку в передньому кутку і не звертаючи більше уваги на воркотні старої.

Підбадьорений її увагою, я здогадався висунути саме рішуче засіб.

— Яка ж ти сердита, бабуся ... Трохи гості на поріг, а ти зараз і лайкою. А я було тобі гостинцю приніс, — сказав я, дістаючи з сумки свої згортки.

Стара кинула швидкий погляд на згортки, але одразу ж відвернулася до печі.

— Ніяких мені твоїх гостинців не потрібно, — пробурчала вона, запекло розгрібаючи кочергою вугілля. — Знаємо ми теж гостей цих. Спершу без мила в душу лізуть, а потім ... Що у тебе в мішечку-то? — раптом обернулася вона до мене.

Я негайно ж вручив їй чай і цукор. Це подіяло на стару пом'якшувальною чином, і хоча вона і продовжувала бурчати, але вже не в колишньому, непримиренному тоні.

Олеся села знову за пряжу, а я помістився біля неї на низькій, короткою і дуже хиткою лавочці. Лівою рукою Олеся швидко сукала білу, м'яку, як шовк, кужіль, а в правій у неї з легким дзижчанням крутилося веретено, яке вона то пускала падати майже до землі, то спритно підхоплювала його і коротким рухом пальців знову змушувала крутитися. Ця робота, така проста на перший погляд, але, по суті, вимагає величезного, багатовікового досвіду і спритності, так і кипіла в її руках. Мимоволі я звернув увагу на ці руки: вони загрубелі і почорніли від роботи, але були невеликі і такою гарною форми, що їм позаздрили б багато виховані дівчини.

— А ось ви мені тоді не сказали, що вам бабка ворожила, — сказала Олеся. І, бачачи, що я боязко озирнувся назад, вона додала: — Нічого, нічого, вона трохи на вухо туга, не почує. Вона тільки мій голос добре розбирає.

— Так, гадала. А що?

— Та так собі ... Просто питаю ... А ви вірите? — кинула вона на мене крадькома швидкий погляд.

— Чому? Тому, що твоя бабка мені ворожила, чи взагалі?

— Немає взагалі…

— Як сказати, вірніше буде, що не вірю, а все-таки почім знати? Кажуть, бувають випадки ... Навіть в розумних книжках про них надруковано. А ось того, що твоя бабка казала, так зовсім не вірю. Так і будь-яка баба сільська зуміє поворожити.

Олеся посміхнулася.

— Так, це правда, що вона тепер погано ворожить. Стара стала, та й боїться вона дуже. А що вам карти сказали?

— Нічого цікавого не було. Я тепер і не пам'ятаю. Що звичайно говорять: далека дорога, трефовий інтерес ... Я й забув навіть.

— Так, так, погана вона стала ворожка. Слова багато забула від старості ...