Олеся - Сторінка 8

Після дощу на хвилинку визирало сонце, обливаючи радісним блиском облиту дощем молоду, ще ніжну зелень сиреней, суцільно наповнювали мій палісадник; голосніше ставав завзятий крик горобців на пухких городніх грядках; сильніше пахли клейкі коричневі бруньки тополі. Я сидів біля столу і креслив план лісової дачі, коли до кімнати зайшов Ярмола.

— Є вряднік, — промовив він похмуро.

У мене в цю хвилину зовсім вилетіло з голови віддане мною два дні тому наказ повідомити мене у разі приїзду урядника, і я ніяк не міг відразу зміркувати, яке відношення має в цю хвилину до мене цей представник влади.

— Що таке? — запитав я в подиві.

— Кажу, що вряднік приїхав, — повторив Ярмола тим же ворожим тоном, який він взагалі прийняв зі мною за останні дні. — Зараз я бачив його на греблі. Сюди їде.

На вулиці почулося торохтіння коліс. Я поспішно кинувся до вікна і відчинив його. Довгий, худий, шоколадного кольору мерин, з відвислою нижньою губою і скривдженою мордою, статечної підтюпцем волік високу труську плетушку, з якої він був з'єднаний за допомогою однієї лише голоблі, — іншу голоблю заміняла товста мотузка (злі повітові язики запевняли, що урядник навмисне завів цей сумний "виїзд" для припинення всіляких небажаних тлумачень). Урядник сам правил конем, займаючи своїм жахливим тілом, наділеним в сіру шинель франтуватого офіцерського сукна, обидва сидіння.

— Моє шанування, Євпсихій Африканович! — крикнув я, висувався з віконця.

— А-а, моє шанування-с! Як здоров'ячко? — відгукнувся він люб'язним, розкотистим начальницьким баритоном.

Він дотримав мерина і, доторкнувшись випрямленою долонею до козирка, з великовагової грацією нахилив вперед тулуб.

— Зайдіть на хвилиночку. У мене до вас справи одне є.

Урядник широко розвів руками і затряс головою.

— Не можу-с! При виконанні службових обов'язків. Їду в ВОЛОШ на мертве тіло — потопельник-с.

Але я вже знав слабкі сторони Євпсихія Африканович і тому сказав з удаваним байдужістю:

— Шкода, шкода ... А я з економії графа Ворцеля добув пару таких пляшок ...

— Не можу-с. Борг служби ...

— Мені буфетник по знайомству продав. Він їх в погребі, як дітей рідних, виховував ... Зайшли б ... А я вашому коника вівса накажу дати.

— Адже ось ви який, право, — з докором сказав урядник. — Чи не знаєте ви, що служба насамперед? .. А вони з чим, ці пляшки-то? Слив'янка?

— Яке слив'янка! — махнув я рукою. — Старка, батюшка, ось що!

— Ми, зізнатися, вже подзакусіть, — з жалем почухав щоку урядник, неймовірно зморщивши при цьому особа.

Я продовжував з колишнім спокоєм:

— Не знаю, чи правда, але буфетник божився, що їй двісті років. Запах — прямо як коньяк, і самої бурштинової жовтизни.

— Ех! Що ви зі мною робите! — вигукнув у комічному відчаї урядник. — Хто ж у мене кінь-то прийме?

Старкі у мене дійсно виявилося кілька пляшок, хоча і не такий давній, як я хвалився, але я розраховував, що сила навіювання додасть їй кілька десятків років ... У всякому разі, це була справжня домашня, приголомшлива старка, гордість льоху розорився магната. (Євпсихій Африканович, який походив із духовних, негайно випросив у мене пляшку на випадок, як він висловився, що може статися простудного захворювання ...) І закуска у мене знайшлася гастрономічна: молода редиска зі свіжим, щойно збитим маслом.

— Ну-с, а діло-то ваше якого сорту? — запитав після п'ятої чарки урядник, відкинувшись на спинку затріщали під ним старого крісла.

Я почав викладати йому становище бідної старої, згадав про її безпорадність і відчай, побіжно пройшовся щодо непотрібного формалізму. Урядник слухав мене з опущеною вниз головою, методично очищаючи від корінців червону, пружну, сильним редиску і пережовуючи її з апетитним хрустеніе. Зрідка він швидко підкидав на мене байдужі, каламутні, до смішного маленькі і блакитні очі, але на його червоною величезною фізіономії я не міг нічого прочитати: ні співчуття, ні опору. Коли я нарешті замовк, він тільки запитав:

— Ну, так чого ж ви від мене хочете?

— Як чого? — захвилювався я. — Вислухайте ж, будь ласка, в їхнє становище. Живуть дві бідні, беззахисні жінки ...

— І одна з них прямо бутон садовий! — єхидно вставив урядник.

— Ну вже там бутон або НЕ бутон — це справа дев'яте. Але чому, скажіть, вам і не прийняти в них участі? Нібито вам вже так поспішати потрібно їх виселити? Ну хоч почекайте трохи, поки я сам у поміщика подбайте. Чим ви ризикуєте, якщо почекаєте з місяць?

— Як чим я ризикую-с ?! — замайорів з крісла урядник. — Даруйте, та всім ризикую, і перш за все службою-с. Бог його знає що це за пан Ільяшевіч, новий поміщик. А може бути, каверзник-с ... з таких, які, ледве що, зараз папірець, пір'їнка і доносік в Петербург-с? У нас адже бувають і такі-с!

Я спробував заспокоїти розходився урядника:

— Ну повноті, Євпсихій Африканович. Ви перебільшуєте все це справа. Нарешті що ж? Адже ризик ризиком, а подяку все-таки вдячністю.

— Фью-ю-ю! — протяжно свиснув урядник і глибоко засунув руки в кишені шароварів. — Теж подяку називається! Що ж ви думаєте, я через якихось двадцять п'ять рублів поставлю на карту своє службове становище? Ні-с, це ви про мене погано розумієте.

— Та що ви гарячіться, Євпсихій Африканович? Тут зовсім не в сумі справа, а просто так ... Ну хоч по людству ...

— По че-ло-ве-че-ству? — іронічно відчеканив він кожен склад. — Дозвольте-с, так у мене ці люди ось де сидять-с!

Він енергійно вдарив себе по могутньому бронзовому потилиці, який звисав на комір жирної безволосої складкою.

— Ну, це вже ви, здається, занадто, Євпсихій Африканович.

— Ні крапельки не дуже-с. "Це — виразка тутешніх місць", за висловом знаменитого байкаря, пана Крилова. Ось хто ці дві дами-с! Ви не зволили читати прекрасний витвір його ясновельможності князя Урусова під назвою "Поліцейський урядник"?

— Ні не доводилось.

— І дуже даремно-с. Прекрасне і високоморальну твір. Раджу на дозвіллі ознайомитися ...

— Добре, добре, я з задоволенням ознайомлюсь. Але я все-таки не розумію, яке відношення має ця книжка до двох бідним жінкам?

— Яке? Дуже пряме-с. Пункт перший (Євпсихій Африканович загнув товстий, волосатий вказівний палець на лівій руці): "Урядник має неослабний спостереження, щоб все ходили в храм божий з ретельністю, перебуваючи, однак, у ньому без зусиль ..." Дозвольте дізнатися, чи ходить ця ... як її ... Мануйлиха, чи що? .. Ходить вона коли-небудь до церкви?

Я мовчав, здивований несподіваним оборотом мови. Він подивився на мене з торжеством і загнув другий палець.

— Пункт другий: "Забороняються повсюдно лжепредсказанія і лжепредзнаменованія ..." Чи відчуваєте-с? Потім пункт третій-з: "Забороняється видавати себе за чаклуна або чарівника і вживати подібні обмани-с". Що ви на це скажете? А раптом все це виявиться або стороною дійде до начальства? Хто відповідатиме? — Я. Кого зі служби по шапці? — Мене. Бачите, яка штукенція.

Він знову сів у крісло. Очі його, підняті догори, неуважно бродили по стінах кімнати, а пальці голосно барабанили по столу.

— Ну, а якщо я вас попрошу, Євпсихій Африканович? — почав я знову солодким тоном. — Звичайно, ваші обов'язки складні і клопітливі, але ж серце у вас, я знаю, Предоброго, золоте серце. Що вам варто пообіцяти мені не чіпати цих жінок?

Очі урядника раптом зупинилися поверх моєї голови.

— Нічого собі у вас рушницю, — недбало впустив він, не перестаючи тарабанити. — Славне рушницю. Минулий раз, коли я до вас заїжджав і не застав удома, я все на нього милувався ... Дивовижне ружьецо!

Я теж повернув голову назад і подивився на рушницю.

— Так, рушницю непогане, — похвалив я. — Адже воно старовинне, фабрики Гастін-Реннет, я його тільки в минулому році на центральне переробив. Ви зверніть увагу на стовбури.

— Як же-с, як же-с ... я на стовбури щось головним чином і милувався. Чудова річ ... Просто, можна сказати, скарб.

Наші очі зустрілися, і я побачив, як в кутах губ урядника здригнулася легка, але багатозначна посмішка. Я піднявся з місця, зняв зі стіни рушницю і підійшов з ним до Євпсихія Африканович.

— У черкесів є дуже милий звичай дарувати гостю все, що він похвалить, — сказав я люб'язно. — Ми з вами хоча і не черкеси, Євпсихій Африканович, але я прошу вас прийняти від мене цю річ на пам'ять.

Урядник про людське око засоромився.

— Та що ви, таку красу! Ні, ні, це вже занадто щедрий звичай!

Однак мені не довелося довго його вмовляти. Урядник прийняв рушницю, дбайливо поставив його між своїх колін і любовно витер чистим носовою хусткою пил, що осів на спусковий скобі. Я трохи заспокоївся, побачивши, що рушниця, по крайней мере, перейшло в руки любителя і знавця. Майже одразу Євпсихій Африканович встав і заквапився їхати.

— Справа не чекає, а я тут з вами забалакался, — говорив він, голосно стукаючи об підлогу неналезавшімі калошами. — Коли будете в наших краях, ласкаво просимо до мене.

— Ну, а як же щодо Мануйлихи, пан начальство? — делікатно нагадав я.

— Подивимося, побачимо ... — невизначено буркнув Євпсихій Африканович. — Я ось вас про що хотів попросити ... Редис у вас чудовий ...

— Сам виростив.

— Уд-дівітельний редис! А у мене, знаєте, моя благовірна страшна прихильниць всякої овочі. Так якби, знаєте, того, пучечок один.

— Із задоволенням, Євпсихій Африканович. Вважатиму боргом ... Сьогодні ж через призначеного відправлю кошичок. І маслечка вже дозвольте заодно ... Масло у мене на рідкість.

— Ну, і маслечка ... — милостиво дозволив урядник. — А цим бабам ви дайте вже знак, що я їх поки що не трону. Тільки нехай вони відають, — раптом підніс він голос, — що одним спасибі від мене не відбудуться. А зацим бажаю бути здоровими. Ще раз мерсі вам за подаруночок і за частування.

Він по-військовому пристукнув каблуками і важкої ходою ситого важливого людини пішов до свого екіпажу, біля якого в шанобливих позах, без шапок, вже стояли соцький, сільський староста і Ярмола.

IX

Євпсихій Африканович стримав свою обіцянку і залишив на невизначений час у спокої мешканок лісової хатки. Але мої стосунки з Олесею різко і дивно змінилися. В її зверненні зі мною не залишилося і сліду колишньої довірливій і наївною ласки, колишнього пожвавлення, в якому так мило змішувалося кокетство красивої дівчини з жвавої дитячої пустотливістю.