Оліверова історія - Сторінка 9
- Ерік Сігел -Тоді суд підтвердив, що актом про громадянські права від 1866 р. всім Гарантована свобода купувати власність. Це було законодавчо підтримано в першій поправці. "Рівербанк" зазнав поразки. А мій клієнт переїжджає на тридцять якийсь там поверх.
— Мені навіть удалося заробити гроші для фірми,— додав я. — Ченнінг — мільйонер.
Але Лондон промовчав і цього разу.
— Друзяка Джонас запросив мене на обід. А Марш, представник другої сторони, заходив на каву. Вони натякали на партнерство...
І знову мовчанка. Що може справити на нього враження?
— Сьогодні ввечері я спокушу Марсі Неш! Ага. Він кашлянув.
— Вас не цікавить чому? — запитав я тоном, що вимагав відповіді.
— Бо вона вам подобається,— спокійно відказав він.
Я розсміявся. Він мене не зрозумів. Я пояснив, що це єдиний спосіб дістати відповідь. Хоч як це грубо (й цинічно) може звучати, але спокуса — потенційний шлях до правди. А коли я дізнаюся, що саме Марсі приховує, я просто вилаю її, покину і змушу себе почуватися жахливо.
Якщо Лондон запитає про мої припущення, я негайно піду геть.
Він не запитав. Натомість примусив мене запитати себе самого, чому я такий самовпевнений. Чому набундючився, мов павич? Чи не було метою мого наголошування на юридичному успіхові — звичайнісіньке відвернення уваги від чогось іншого ... непевного?
Звичайно, ні. Чому я мав бути в чомусь непевним? Вона просто дівчина. Та хіба ж не в цьому вся проблема?
***
— Гей, Марсі, я голий-голісінький.
— І що це має означати?
— Саме стою під душем.
— Може, мені передзвонити? Не хотілося б уривати твого щомісячного ритуалу.
— Нічого,— огризнувся я, пустивши повз вуха її зауваження. — Де ти, в бісового батька, пробуваєш?
— Біля торгового центру "Уайт Плейнз", фірми Біннендейла.
— Будь біля центрального входу. Я приїду через двадцять хвилин.
— Олівере,— сказала вона,— це ж п'ятнадцять миль відстані.
— Дарма,— недбало кинув я. — Чекай мене за чверть години.
— Але, Олівере, зроби мені маленьку послугу.
— Яку? — запитав я.
— Одягнися.
***
Завдяки технічному станові моєї машини та моїй спритності як водія (я навіть перетинав центральну лінію, а поліцаї щоразу були надто шоковані таким зухвальством, щоб мене зупинити) за двадцять сім хвилин я був біля торгового центру.
Марсі Неш чекала (позувала?) саме там, де я сказав їй бути. В руках тримала пакунок. її постать видавалася, якщо тільки це можливо, ще досконалішою, ніж під час нашої минулої зустрічі.
— Моє шанування,— сказала Марсі, коли я вискочив з машини. Вона підійшла, поцілувала мене в щоку і, вклавши в мої руки пакунок, додала: — Тут для тебе невеличкий подарунок, щоб заспокоїти й потішити тебе. І, між іншим, мені подобається твоя машина.
— Ти їй теж подобаєшся,— сказав я.
— Тоді дозволь сісти за кермо.
0, тільки не моєї маленької "порше". Я не міг...
— Іншим разом, Марсі,— сказав я.
— Облиш, я знаю дорогу,— сказала вона.
— Куди?
— Туди, куди ми поїдемо. Будь ласка...
— Марсі, ні. Це надто делікатний інструмент.
— Не бійся,— кинула вона, швидко сідаючи на місце водія. — Твій інструмент буде в надійних руках.
1, зізнаюсь, це було так. Вона кермувала, як Джекі Стюарт. Але він ніколи б не робив крутих поворотів на такій швидкості, на якій робила їх Марсі. Мушу зізнатися, часом мені було тривожно, а часом і страшно.
— Тобі подобається? — запитала Марсі.
— Що? — сказав я, вдаючи, ніби не дивлюся на спідометр.
— Подарунок,— сказала Марсі.
О, я зовсім забув про втіху. Мої пальці все ще стискали цей і досі не розгорнений презент.
— Ну ж бо, розімкни пальці, розгорни і подивись.
У пакунку був м'який чорний кашеміровий светр із вишитими на грудях яскраво-червоного кольору словами "Альфа Ромео".
— Це Еміліо Аскареллі, перегонник. Нова італійська знаменитість. Ясно, Марсі має гроші, щоб дозволити собі такі речі. Але нащо вона це
зробила? Гадаю, щоб затерти провину.
— Ну, це розкіш, Марсі. Щиро дякую.
— Я задоволена, що ти задоволений,— сказала вона. — Один з моїх обов'язків — відгадувати смак публіки.
— О! Ти таємний агент,— мовив я з легким усміхом, щоб підкреслити свій дотеп.
— А хіба кожен з нас не є ним? — запитала Марсі з чарівною усмішкою. А може, так воно і є?
***
Можна запитати, чому я, ще недавно такий непевний у собі, міг бути такий певний, що спокушу панну Марсі Неш?
Бо коли не замішані почуття, це легше. Вважається, що близькість буває, коли є кохання. Я це знаю. Але в наші дні це часто лише наслідок домагань. Тут я чув себе цілком психологічно підготованим, щоб мати справу з Марсі Неш.
1 все-таки, що частіше я, забуваючи про швидкість, поглядав на симпатичного водія, то частіше до мене поверталася думка, яку пробудив у мені Лондон. Хіба, попри її таємничість та мої агресивні наміри, мені трохи не подобалася ця дівчина? Чи, може, я дурив сам себе, аби притупити свою палку хіть?
І чи можна було справді переживши найніжніші хвилини кохання з Дженні Кавіллері, поділитися на дві частини? Чи зможу я при цьому бути чутливим, але не щирим?
***
Інші можуть і роблять. Я доведу, що теж можу.
Бо в моєму теперішньому стані, без почуття кохання, це було, на мою думку, єдине, що я можу.
15
Довідник дає готелеві "Злий вовк", що в Бедфорд-Хіллз, оцінку "добре" за його кухню, але за просту атмосферу й кімнати — "відмінно". Зручно (як то кажуть) улаштувавшись серед зелених, спокійних дерев, готель пропонує втекти від усіх проблем нашого міського життя.
Довідникові зайве було навіть натякати, що "Злий вовк" — то ідеальне місце, щоб перебути з кимось ніч. Вечеря може бути звичайною, але вихвалялася атмосфера, що чекає на вас нагорі. Ми мали в цьому переконатися, і я подумав, що мої шанси на успіх... заслуговують на оцінку "відмінно".
І все-таки, якоюсь мірою, я був незадоволений. Хто вибрав це місце? Хто, на свій розсуд, не порадившись, усе замовив? Хто сидить за кермом моєї чудової машини й жене її сюди з такою швидкістю?
Ми звернули із шосе до лісу й поїхали вузьким путівцем, що, здавалося, простягся на багато миль. Нарешті попереду з'явилося світло. Ліхтар. І вивіска: "Злий вовк" — заміський готель".
Марсі зменшила (нарешті) швидкість і заїхала на подвір'я. При світлі місяця я побачив котедж у швейцарському стилі. Всередині блимало світло двох великих коминків, мабуть, у їдальні та вітальні. У вікнах верхніх поверхів світла не було. На стоянці я помітив лише одну машину, білий "мерседес". Готель не був переповнений. Отже, розмова може бути ... інтимною.
— Сподіваюся, їжа буде варта дороги,— глузливо мовив я (хо-хо).
— Сподіваюся, ти не будеш розчарований,— сказала Марсі, взявши мене за руку, коли ми зайшли всередину.
Нас посадили до столу біля коминка. Я замовив напої:
— Помаранчевий сік і карафку якогось недорогого білого каліфорнійського вина, але не найдешевшого.
— Ти заслужив би на похвалу Сезара Чейвза1,— сказала Марсі, коли відійшов офіціант. — Міг би примусити перевірити, чи помаранчі зібрані членами профспілки.
— Я не охоронець твоєї моральності, Марсі.
Потім я роззирнувся довкола. Крім нас, тут нікого не було.
— Ми приїхали зарано? — поцікавився я.
— Гадаю, через те, що місце глухе, сюди більше приїздять на вихідні.
— О,— сказав я. І, хоча й говорив собі, що не повинен запитувати, все ж запитав: — Ти була тут раніше?
— Ні,— відповіла Марсі, але я зробив висновок, що вона каже неправду.
— Чому ти вибрала незнайоме місце?
1 Профспілковий діяч.
— Я чула, що воно романтичне. І воно справді романтичне, ти не вважаєш?
— О ... чудове,— сказав я взяв її руку.
— У них коминки у всіх кімнатах нагорі,— сказала вона.
— Це чудово,— відказав я.
— Для мене — це тепло,— усміхнулася вона. Мовчанка. Потім якомога байдужіше я запитав:
— Ми також замовили нагорі?
Вона ствердно кивнула головою і додала:
— Просто про всяк випадок.
Я дивувався, чому в мене не такий піднесений настрій, як мав би бути.
— Тобто? — запитав я.
— На випадок, якщо піде сніг,— відповіла вона, стиснувши мені руку. Офіціант приніс склянку соку Марсі та мою карафку. Вогонь і вино, сполучивши свої сили, зігріли в мені почуття Права Знати.
— Скажи, Марсі, на яке ім'я ти замовила?
— Дональд Дак,— байдуже відповіла вона.
— Ні, серйозно, Марсі. Мені цікаво знати імена, які ти вибираєш, зупиняючись у всіляких місцях.
— О?
— У Клівленді, наприклад.
— Ми повертаємося до Клівленда? — запитала Марсі.
— Просто цікаво, під яким ім'ям ти реєструвалась у Клівленді? — юрист Баррет швидко просувався вперед.
— Фактично, ні під яким,— відповіла вона не вагаючись і не бентежачись. Ага!
— Я хочу сказати, що зовсім не зупинялася в готелі,— додала вона спокійно.
Ого!
— Але де ж ти там була? Марсі поморщилася.
— Олівере, яка мета цього допиту? — запитала вона по хвилі.
Я всміхнувся, долив склянку, тримаючи її в повітрі, і спробував підійти з іншого боку.
— Марсі, друзі мають бути гідні один одного, ти не вважаєш? Це, здавалося, подіяло. Слово "друзі" викликало проблиск.
— Певно що,— сказала Марсі.
Можливо, мої догідливість та мирний тон трохи її заспокоїли і я, нічим не показуючи, що мене це хвилює, запитав навпростець:
— Марсі, ти не в усьому зі мною відверта?
— Я справді була у Клівленді, Олівере,— сказала вона.
— Гаразд, але щось ти приховуєш? Помовчавши, вона ствердно кивнула.
Як бачите, я мав рацію. Нарешті, все стало ясно. Чи принаймні ясніше.
Далі настала мовчанка. Марсі просто сиділа й нічого не пояснювала. І все-таки було помітно, що зараз вона вже не така безтурботна і самовпевне-на. Я навіть почав їй співчувати.
— Отже..?
Вона через стіл торкнулася моєї руки.
— Послухай. Я знаю, що я нещира. Але, будь ласка, не хвилюйся. Я все розповім.
Що це могло означати? її рука залишилася на моїй.
— Замовимо вечерю? — запитала Марсі.
"Як бути? — запитав я себе. — Трохи відкласти? Піти на ризик ніколи не повернутися туди, де ми були — на межу правди?"
— Марсі, можемо ми спочатку закрити одну-дві маленькі теми?
— Якщо ти наполягаєш,— повагавшись, погодилася вона.
— Будь ласка, допоможи мені поставити в цій крутиголовці все на свої місця, гаразд?
Вона просто кивнула головою, і я пустився робити підсумки звинуваль-них доказів:
— Що можна думати про жінку, яка не дає своєї адреси чи телефону? Яка подорожує й перебуває в незнайомому місці інкогніто? Яка уникає будь-яких розмов про те, чим вона займається?
Марсі на допомогу мені не прийшла.
— Який ти робиш висновок? — запитала вона.
— Ти з кимось живеш,— сказав я спокійно.
Вона всміхнулася трохи нервовою усмішкою й похитала головою.
— Можливо, ти заміжня.