Опришок - Сторінка 8

Ліпше поговоріть про несправедливість. Це найважливіша з усіх заповідей Божих: "Кожен має право робити усе те, чим він не може образити або зашкодити іншому". Але ж цей закон не на Ваш смак. Справжнє право, на Вашу думку, тільке те, яке записане Вашою мовою і Вашими літерами.

Син Божий прийшов до Вас і мовив: "Я хочу звільнити Вас від смерти, яку приніс у світ Каїн". Він змилосердився над бідними і стражденними, але Ви потоптали його слова, зробили з них догму для бідного люду, а щоб легше було його поневолювати, почали проповідувати відмову від усього земного. Зробіть початок, Ви, у палацах, а ми підемо за Вами. Ми виросли у стражданнях та злиднях, нам нема чого втрачати, а Вам срібний посуд та шовки-оксамити дорожчі за любов, якої навчав нас Ісус Христос. Вам не потрібний мир, війна ж бо має свої переваги, то ж хай буде війна, нещадна, аж до кінця світу!

Та я щось базікаю та й базікаю. Хотів розповісти Вам про опришків, які боролися, жили й вмирали в горах. То з чого ж почати?

Певно, з пори моєї золотої юности, яка була радше свинцевою та залізною. Мій неньо був бідним гуцулом, а неня — бідною дівчиною з долини. Один Бог знає, як то їм спало на думку одружитися, але вони одружилися, і спершу їм навіть усміхалося щастя. Помер первий брат мого неня, і вони успадкували його ґрунт, один морґ лісу, тобто того місця, де був ліс, бо дерева ще брат вирубав і продав. Земля була всіяна цурпалками, поросла мохом та травою. Ні каменю навколо, ані деревини. Як будуватися? Отож вони стояли й міркували над тим. їм хотілося мати свою хату, але ж з повітря та води ще ніхто не вибудував палацу. Почали вибирати землю, десь так кілька саженів у діаметрі. Саме настала осінь, збіжжя уже зібрали, тож батьки наламали стерні, вимішали з вибраною землею та водою, котру брали з недалекого потічка, і повиліплювали щось схоже на цеглу, яку потім сушили на сонці. Неня не раз мені про це розповідали. Із тих цеглин склали вони хатину, дах зробили із соломи, зібраної на полях, та з верболозу. Про вікна та двері не було чого й думати. Маленька дірка у стіні, через яку досередини заглядало сонце, та трохи більша, котра правила за вхід, — ото й уся розкіш. Потім вони сплели докупи вербові прутики, густо вимазали їх глиною і поставили посеред хижі — ось і піч. Комина не було, дим вільно знаходив собі вихід назовні через відчинені двері. З кількох більших цурпалків батько змайстрував дві низенькі лави, — чим не палац. А коли усе вже було готове, і перший вогонь запалахкотів у печі, мої батьки стояли посеред задимленої хижі і весело сміялися, тато навіть заспівав. Згодом вони взялися за викорчовування пеньків та коріняччя, а тоді почали обробляти землю. То було непросто. Батьки мали невеликого нужденного плуга, але не мали коня, жодної тяглової худібки. Але ж знаєте, селянин уміє собі зарадити, не боїться жодної чесної роботи. Отож батько дав себе впрягти в плуга, і мама орала ним, як конем. Вони вирощували жито, пшеницю та бульбу, скопали невелику грядку під ярину, посадили кілька фруктових дерев. Чого ше людині треба? Мої батьки й не здогадувалися, шо вони бідні. Свою нужду відчули щойно тоді, коли пішли діти. Отоді стало жити важче.

Я був найстаршим і мушу визнати, шо небагато радости приніс своїм батькам. Якийсь неспокій сидів у мені, справжня гуцульська кров давалася взнаки. Моє серце прагнуло свободи. Щойно зіп'явшись на ноги, я втікав з хати, гасав по горах, міг годинами лежати на спині, спостерігаючи, як пливуть по небі хмаринки, і думав собі при тому, що вони схожі на великі отари білих овечок або на розпростерте на сонці біле полотно. Тільки юна голова може щось таке вифантазувати. Я ловив сітями птахів, з гілля та листя майстрував для них хатки, тож у нашій оселі не змовкав пташиний спів, інших ловив сильцями для спожитку, і мама смажила їх. Якось я навіть спіймав зайця, і вперше за довгий час знову побачив, як сміється батько.

Я став дорослим парубком, зо двадцять років мені було, серце моє не прагло дівчат, ні танців, ані співів, воно починало швидше битися, коли на очі мені потрапляла фузея або порохівниця.

— Я мушу мати рушницю, — сказав я одного дня.

— Рушницю? Звідки ж її взяти? — здивувався батько.

— Піду на жнива до пана.

— Добра думка.

Отож я подався в долину і працював у одного графа, допомагав жати, возити, молотити, а коли одержав своїх кілька грошів, поїхав до Коломиї, купив рушницю, порохівницю і все необхідне для відливання куль та й повернувся додому. Тепер мене уже не цікавив усякий дріб'язок, я полював на орлів, шулік, сарн та косуль, а взимку — на вовків та лисиць, якось застрелив рись, а потім врешті й ведмедя.

Десь на той час"я зустрів Аполонію Береценко, жінку багатого пана з Гриняви, справжню гуцулку, скажу я Вам. Жінка, як сам сатана, гарна, ставна, міцна й гордовита. Очі, чорні очі, пахкотіли вогнем, спопеляючи хлопові серце у грудях. Вона була прихильною до мене. З цим клопоту не було. Але ж вона була дружиною іншого. І що тут поробиш?

Мені бракувало рішучости, але вона вміла додати відваги своїм сріблястим сміхом. Найшаленіших коней вміла укоськати та об'їздити ця жінка-вогонь, то чого ж би то їй боятися свого чоловіка?

Вона запросила мене на відвідини, проте минуло чимало часу, перш ніж я зважився. Ви ж, певно, знаєте, що в нас у горах є звичай від Різдва до Водохрещі веселитися з перебиранням, хлопці одягаються мудрецями зі Сходу, або видають себе за євреїв, жінок чи навіть одягають шкіру ведмедя або вовка.

Моя ненька зашила мене у ведмежу шкіру, я прихопив про всяк випадок рушницю і на другу святу вечерю подався до Гриняви. Зазирнувши через освітлене вікно до кімнати, побачив за столом Береценка з жінкою, вони споживали ковбаси, калачі та пили вино.

Я прихилив рушницю до одвірка, опустився на порозі на чотири ноги і почав страхітливо рикати. Береценко вискочив у сіни, побачив мене і став волати на поміч, бо прийняв мене за справжнього ведмедя. Він з переляку, наче вивірка, вилетів на стрих10 і квапно витягнув за собою нагору драбину. Хай би зжер собі ведмідь його жінку, він тільки й спромігся на те, аби помолитися за її бідну душу.

Але Аполонія не зрозуміла жарту, ця жінка готова була кинутися в бій хоч би й самим чортом. Не довго думаючи, вона вхопила гралі, обхопила ними мою шию і пригаратала до стіни, так що я й поворухнутися не міг.

— Гов, чоловічку, сходи вниз! — крикнула вона. — Я тримаю ведмедя, поможи його вбити!

І що, як Ви гадаєте, відповів на те бравий муж?

— Уміла ти ведмедя без мене спіймати, то без мене зумієш і вбити.

— Аполоніє, — прошепотів я. — Гарно ж Ви приймаєте своїх гостей. Це я.

Вона розреготалася і відпустила мене. За якийсь час, не чуючи більше гармидеру, чоловік Аполонії підсунувся до відчиненої ляди стриху і вихилився, заглядаючи до кімнати. Отоді він і побачив, як ведмідь сидить поруч його жінки і наминає калачі.

— Аполоніє! — зарепетував він. — Що то має значити? Ведмідь сидить біля тебе, ніби так і годиться?

— То й що, що сидить?

— І не їсть тебе?

— Він їсть тільки твої калачі, чоловічку.

— Ах ти ж, відьмо! — знову зарепетував Береценко. — Я завжди казав, що ти відьма і літаєш до Києва на мітлі. Хай мені Бог простить! — він перехрестився і забився у куток стриху.

А ми мали час на розмови.

10. Піддашшя

Ми ще не раз розмовляли і згодом, при будь-якій нагоді, але шо з того? Аполонія була й залишалася власністю іншого. Я почав ненавидіти таких людей. Не досить, що він має обійстя, і грунт, і худобу, ще й володіє вродливою жінкою, а бідак, мов милостиню, змушений випрошувати поцілунки. Я робив усе, щоб не потрапляти їй на очі, тинявся скелястими урвиськами, наче сова, їв ягоди та гриз корінці, мов пустельник, і набирався розбійницької відваги. У селі, серед збілованих роботящих людей я ше почувався ягням, але у неприступних горах, поміж столітніх смерек, чиї темні верхівки не пропускали й промінчика світла у гущавину, приглядаючись до мурашок, які тягнули до мурашника здобич, равлика або якого жучка, і той повільно гинув у муках, приглядаючись до лиса, який душив зайця, чи до шуліки, який роздирав малу пташину, я сам собі здавався вовком, і серце моє ставало вовчим, а совість я позичав у орла.

Та мало ще було мені, певно, біди, настали гірші часи. Мої батьки постаріли і занедужали. Я закопав свою рушницю і пішов працювати, але це нічим не зарадило.

Ми не могли дати собі раду з податками. А свята церква також уміє витягти останню копійку з кишені. Новонароджену людину треба охрестити — плати гроші, хочеш одружитися — без грошей теж не можна, а щоби вмерти та й поховати, то й купи грошей не вистарчить. Померли мої неньо. Ми змушені були позичити гроші у єврея, аби заплатити священикові за панахиду. Ось так. Прийшов голодний, неврожайний рік, люди пекли вівсяний хліб, замішаний на землі. Урешті зайшло так далеко, що нам забрали грунт і хату. Неня так близько взяли усе до серця, аж вмерли. Вона поблагословила мене перед смертю, й сама не знаючи на яку справу мене благословляє. І ось лежала вона зі спокоєм на обличчі та м'яким усміхом довкола уст, тримаючи хрест у складених руках, і не було кому, окрім мене, поплакати біля її фобу, у хаті не зосталося ані гроша, щоб заплатити священикові та за похорон. Коли настала ніч, і я вже добре виплакався, узяв я на руки мертве тіло своєї нені і відніс до лісу, викопав могилу, покропив землю свяченою водою, поклав її без труни у яму і поховав. Важка й сумна то була робота. Поховав я її при ясному світлі зірок. А тоді відкопав рушницю, запанував її, підпалив з чотирьох боків нашу хижу та збіжжя на полі, коли ж язики полум'я звилися до неба, серце моє утішилося.

Я надумав податися в гори й стати опришком. Ех! подумав я, хоч похорони мої відбудуться задармо. Так, шановні добродії, я наважився вести війну з людьми. Чи може, якщо вже я народився бідним, то маю жити, як собака? Чи як віл, що усе своє життя тягне ярмо? Чого мені ще треба окрім, відважного серця та рушниці? А гори навколо — то мій палац. Що мені втрачати? Життя? Якщо для когось життя означає володіння гарним замком та вродливою жоною в оксамиті, то для нашого брата — це бідувати, бідувати, бідувати.

Ще тієї самої ночі я вирушив прямісінько до Довбуша, який тоді владарював у горах, наче сам король, кожен, хто мав що втрачати, хрестився при згадці його імени, бо то був герой, не знайдеш іншого такого на землі, строгий суддя багачів та магнатів.