Осінь партіарха - Сторінка 18

Справа про канонізацію Бендісьйон Альварадо була припинена за недостатністю доказів — декрет Риму читали з амвонів, і уряд не тільки дав на це офіційний дозвіл, а ще й прийняв спеціальну ухвалу про заборону будь-яких виступів протесту, — ухвалу обнародували разом з декретом, але сили охорони громадського порядку не втручалися, коли орди обурених прочан палили на Військовій площі браму від архієпископського палацу та розбивали камінням у резиденції папського посла вітражі з зображеннями ангелів та гладіаторів, — "вони все руйнують, мій генерале!.." — проте він навіть не поворухнувся у своєму гамаку, — "вони взяли в облогу монастир біскайок, хочуть, щоб ті вмерли з голоду!.. вони грабують церкви, будинки місій, знищують усе, що хоч якимось чином пов'язане з духовенством, мій генерале!.." — але він так само незворушно лежав у гамаку, в затінку під квітами, аж поки всі його воєначальники не заявили в один голос, що вони неспроможні придушити виступи й відновити порядок, не проливаючи крові, як їм було наказано, — і лише тоді він звівся, і вперше за стільки місяців бездіяльності переступив поріг свого кабінету, і заявив урочисто, що бере на себе всю відповідальність, виявляючи волю народу декретом, який він сам склав за власним натхненням та продиктував на свій страх і ризик, не попередивши збройні сили й не порадившись зі своїми міністрами; стаття перша цього декрету проголошувала громадянську святість Бендісьйон Альварадо, згідно з вищою волею вільного й суверенного народу, та присвоювала Бендісьйон Альварадо титули Заступниці Нації, Зцілительки Недужих і Напутниці Птахів, а день її народження віднині ставав національним святом; стаття друга оголошувала стан війни між нашою країною та Ватиканом — з усіма відповідними наслідками, обумовленими нормами права й діючими нині міжнародними угодами; стаття третя містила наказ про негайне публічне вигнання за межі країни сеньйора архієпископа, всіх єпископів, префектів, священиків та черниць, а також усіх тих підданих держави й іноземців, котрі хоч якимось чином зв'язані із справами церкви, — незалежно від їхнього суспільного становища та звання: всім переліченим вище особам було заборонено перебувати на території країни і в межах п'ятдесяти морських ліг її територіальних вод; стаття четверта й остання оголошувала експропріацію всього церковного майна: храмів, монастирів, шкіл, орної землі, знарядь праці, худоби, цукроварень, фабрик і майстерень, а також власності приватних осіб, яка насправді належала церкві, — всі ті статки відходили до посмертного володіння святої Бендісьйон Альварадо — птахівниці — для її вславлення та вшанування її пам'яті — з дня обнародування цього декрету, продиктованого ним самим, скріпленого президентською печаткою, — "слухайте і виконуйте!" Серед тріскотняви святкових петард, урочистого калатання дзвонів та бравурної музики на честь громадянської канонізації Бендісьйон Альварадо він особисто стежив за виконанням декрету, щоб не стати жертвою нового обману, — він знову взяв кермо влади до своїх міцних рук в атласних рукавичках, як у ті славні часи, коли люди перестрівали його на сходах і просили відновити кінні змагання на вулицях, — і він наказував: "відновити!" — або просили дозволити іншу розвагу, біг у мішках, — і він наказував: "дозволити!" — то були часи, коли він сам заходив до найубогіших халуп, щоб пояснити, як треба підсипати квочку чи холостити бичка; отож він не обмежився ретельною перевіркою актів інвентаризації церковного майна, а сам очолив експропріацію, щоб не було ніякої розбіжності між його волею і тим, як вона виконується, — він зіставляв правду, записану в документах, з облудною правдою життя, стежив за вигнанням найбільших церковних громад, на які впала підозра, ніби вони збираються вивезти у валізках з подвійним дном та хитромудрих корсажах потаємні скарби останнього віце-короля, що були закопані на бідняцьких цвинтарях, — тих скарбів так і не знайшли вожді війн за федерацію, хоч як довго шукали, — отож він звелів, щоб жоден церковник не брав із собою нічого, крім однієї переміни білизни, — "і щоб усі до одного сідали на корабель у чому мати народила!.." — і грубі сільські священики, яким було байдуже, вдягнені вони чи голі, хай би тільки дали їм спокій, і префекти місіонерських земель, спустошених малярією, і поважні лисі єпископи, а вслід за ними — жінки: боязкі сестри милосердя, здичавілі місіонерки, звиклі загнуздувати природу й вирощувати городину в пустелі, стрункі біскайки, що так гарно грають на клавікордах, салезіанки з тендітними руками й незайманим тілом, — всі голі, і хіба що за їхньою шкірою можна було судити про їхнє походження, суспільне становище й заняття, поки вони простували величезним приміщенням митниці між стосами пак із какао та мішками з в'яленою рибою, проходили, наче отара полохливих овець, схрестивши руки на грудях, ховалися одна за одну, намагаючись хоч як-небудь затулитися перед старим, котрий мовби закам'янів під невтомними лопатями вентиляторів, не дихаючи, втупився туди, кудою неминуче мав пробігти потік оголених жінок, — він незворушно дивився на них, і оком не змигнувши, аж доки жодної не залишилося на території країни, — "це були останні, мій генерале!" — а він запам'ятав лиш єдину, тільки одну вихопив його погляд із того натовпу переляканих послушниць, він вирізнив її з— поміж решти, хоч вона була така, як усі: приземкувата, міцна, товстозада, з грубими руками, волосся в неї було підстрижене садовими ножицями, зуби — рідкі й міцні, як та сокира, ніс — маленький, а стопи плоскі, — така собі звичайнісінька послушниця, яких багато, але він відчув, що вона — єдина жінка з усього цього стада голих жінок, тільки вона пройшла повз нього, навіть не глянувши, і залишила по собі неясний бентежний запах лісового звіра, — "я аж задихнувся від нього!.." — він ледве встиг непомітно перевести погляд, щоб побачити її ще раз, востаннє, коли офіцер, який стежив за посадкою, знайшов її ім'я в списках і гукнув: "Насарено Летісія!" — а вона озвалася чоловічим голосом: "я!" Так вона й залишилася з тих пір у його житті: "я!" — аж поки остання туга за нею не вислизнула крізь щілини його пам'яті, і образ її зберігся лише на клаптику паперу, де було написано: "люба моя Летісіє Насарено, глянь, що зі мною стало без тебе!.." — він сховав той папірець у шпарину тайника, де ховав мед, і час від часу перечитував, коли був певний, що за ним не стежать, і згортав цидулку тільки після того, як згадував на якусь мить той незабутній пресвітлий день, коли його вразили несподіваною звісткою, що Летісію Насарено повернуто на батьківщину, — вони виконали наказ, якого він не віддавав, бо він лише вимовив: "Летісія Насарено", — коли останнє сіре вантажне судно зникло за обрієм, — "Летісія Насарено", — голосно повторив він, щоб не забути її ймення, — і цього було досить, щоб президентська служба безпеки викрала її з монастиря на Ямайці: їй заткнули кляпом рот, одягли на неї гамівну сорочку і вивезли в опечатаному сургучем ящику з соснових дощок, на боках якого було написано дьогтем: "НЕ КАНТУВАТИ! СКЛО" — на цей ящик, згідно відповідної міжнародної конвенції, була видана ліцензія з дозволом безмитного перевезення двох тисяч восьмисот кришталевих келихів для шампанського з президентських винних погребів; Летісію Насарено привезли в трюмі вуглевоза й поклали на ложе в спальні для почесних гостей, приспану снотворним, голу, — такою він і запам'ятав її, вона лежала о третій дня під білою москітною сіткою і спокійно спала, як спало тут і до неї безліч жінок, котрих йому подавали, хоч він того й не просив, — він брав їх, навіть не розбудивши від летаргічного сну, викликаного люміналом, страждаючи від безпорадності й відчуття своєї поразки, — проте Летісії Насарено він не зачепив, а тільки дивився на неї, сонну, з якимось дитячим здивуванням, вражений тим, як змінилася її плоть з того часу, відколи він бачив її в порту: їй зробили завивку, її всю поголили, аж до найінтимніших місць, нафарбували червоним лаком нігті на руках і ногах, підмалювали губи, нарум'янили щоки й підвели очі, від неї йшов аромат парфумів, який знищив колишній, властивий тільки їй одній, запах лісового звіра, — от тобі й на, вона від того тільки програла, з неї хотіли зробити досконалішу, а зробили таку несхожу на саму себе, що він не міг розгледіти її наготи під безглуздою косметикою, — дивився на неї, задурманену люміналом, занурену в летаргічну сплячку, аж поки не побачив, що вона почала випливати з глибин сну, — "і вона прокинулася, вона вздріла мене, матусю, — це вона, Летісія Насарено, через яку я схибнувся!.." — — заклякла від жаху, вона дивилася на скам'янілого старого, котрий безжально розглядав її крізь легеньку імлу москітної сітки: її лякало його незрозуміле мовчання, бо вона не могла збагнути, що, незважаючи на свої незліченні роки та безмежну владу, він був ще більш переляканий, ніж вона, ще самотніший та безпорадніший, — такий приголомшений, такий беззбройний, як тоді, коли вперше в житті хотів спізнати жінку, солдатську повію, котра серед ночі купалася в річці, — він уявив, яке міцне й велике її тіло, зачувши, як вона пирхає, наче лошиця, щоразу, коли виринає з води, до нього долинув з пітьми її неясний самотній сміх, він відчув, як співає в темряві її тіло, але його паралізував страх, адже він і досі не знав жінки, хоч і воював уже третю війну та мав звання лейтенанта артилерії, — він вагався, аж поки страх випустити з рук таку нагоду не пересилив страху перед атакою, і тоді він кинувся у воду, як стояв: у крагах, у портупеї, з ранцем, з мачете й гвинтівкою, геть очманілий від свого таємного жаху в цій незнаній війні, — жінка спочатку навіть подумала, що це хтось надумався переплисти річку верхи на коні, і лише згодом збагнула, що то всього-на-всього нещасний переляканий чоловік, і милосердно простягла йому руку в темряві, бо він, приголомшений, нічого не бачив, і по-материнськи мовила йому в темряві: "міцніше тримайся за мої плечі, щоб тебе не знесла течія, та не присідай у воді, зіпрись на коліна й дихай собі спокійно, а то ще захлинешся, чого доброго", — і він робив усе так, як вона веліла, покірний, мов хлоп'я, і тільки дивувався подумки: "матусю моя Бендісьйон Альварадо, як воно, в дідька, ці жінки вміють робити все так, ніби вони самі це придумали, як то вони вміють бути справжніми мужчинами?.." — гадав він, а вона тим часом скидала з нього все придатне для колишніх воєн і не потрібне для цього, набагато страшнішого, поєдинку по горло в воді; він помертвів од ляку в захистку її тіла, що пахло хвойним милом, коли вона розсупонила нарешті його ремінь, розстебнула йому ширінку, — та й остовпіла, нажахана, торкнувшись рукою грижі, — вона плавала у воді, як жаба, і жінка злякано відсторонилася від нього: "йди до своєї матінки, хай вона тебе обміняє на іншого, бо ти негодящий!.." — і тепер його скував той самісінький страх, коли він побачив оголену Летісію Насарено, відчуваючи, що не одважиться увійти в її таємничі води, поки вона сама не прийде йому на поміч, — він укривав її простирадлом, власноручно заводив для неї грамофон і ставив платівку з піснею про бідну Дельгадіну, що стала жертвою батькової любові, аж доки в грамофоні щось не тріснуло; він звелів ставити для неї у вазах паперові квіти, бо живі в'янули від дотику її рук, — робив усе, що тільки спадало йому на думку, щоб ощасливити Летісію Насарено, однак вона мусила зоставатися гола в своїй в'язниці до тих пір, поки не збагне, що їй нікуди втекти від долі, — і вона зрозуміла це так добре, що, тільки-но минув перший страх, одразу ж — без ніяких там "будьте ласкаві, генерале", — почала командувати: "відчиніть вікно, тут нічим дихати!" — і він відчиняв, — "ні, зачиніть, місяць світить мені просто в лице!" — і він зачиняв, виконував усі її забаганки, наче то були веління кохання, ставав дедалі слухнянішим — і дедалі впевненішим, і ось настав пресвітлий день, коли він прослизнув під москітну сітку й тихенько приліг біля Летісії Насарено, вдягнений, навіть не збудивши її, — цілими ночами лежав він отак поруч неї і вбирав у себе загадковий запал її тіла, її дух дикого звіра, — проходили місяці, і подих її ставав палкіший, а на чреві в неї знову виріс пушок, і якоїсь ночі вона зненацька прокинулася й закричала перелякано: "ану геть звідси, генерале!" — і він обачно встав, а коли вона заснула, знову примостився біля неї, — так він володів нею, навіть не доторкаючись до неї, протягом усього першого року її полону, отож врешті-решт вона звикла прокидатися поряд із ним, хоч і досі не відала незбагненних глибин душі цього старого, котрий зрікся втіх, які давала йому влада, зрікся всіх радощів світу заради того, щоб дивитися на її тіло та догоджати їй, — вона вже не знала, що й гадати, а він жив передчуттям того пресвітлого дня, коли кинеться на неї сплячу, — так само, як кинувся колись у воду тієї річки, — в чому стояв: у військовій формі без ступеневих знаків, з шаблею на портупеї, зі зв'язкою ключів, у чоботях для верхової їзди, з золотою острогою на лівому закаблуці, — вона прокинулась, як від кошмару, на смерть перелякана, силкуючись скинути з себе цього старого бойового коня у всій збруї, але він атакував її так рішуче, що вона вирішила виграти час хитрощами: "скиньте свою збрую, генерале, мені боляче від цих пряжок!" — і він зняв із себе реміняччя, — "відстебніть острогу, генерале, вона мені дряпає ногу своєю зірочкою! відв'яжіть ключі з пояса, вони мені муляють!" — і він врешті-решт робив усе, що вона наказувала, хоч пройшло три місяці, доки він привчився знімати портупею з шаблею, — "вона мене душить, генерале!" — та ще місяць — доки почав скидати краги, — "вони мене ранять своїми застібками!" — це була важка і вперта боротьба, затяжні бої, протягом яких Летісія Насарено всіляко стримувала його, — втім, намагаючись не дратувати, — а йому доводи лося відступати, щоб догодити їй, отож вони й самі незчулися, як сталося те, останнє, — десь відразу по других роковинах її викрадення, коли його теплі, м'які долоні, на яких не було ліній долі, ненароком діткнулися чогось найпотаємнішого у жіночому єстві сплячої послушниці, і вона прокинулася, тремтячи від пристрасті й смертельного жаху, і вже навіть не намагалася відіпхнути дикого звіра, який припав до неї, а тільки заблагала: "скинь чоботи, ти забрудниш мої голландські простирадла!..