Осінь партіарха - Сторінка 27

все пропало — вже занадто пізно!.. — сказав він, — зараз телеграф передає умовний сигнал до збройного виступу в усі гарнізони країни!.." — повсталі воєначальники вже чіпляли нагороди на свої парадні мундири, готуючись фотографуватися для офіційних портретів нової правлячої хунти, а тим часом ад'ютанти від їхнього імені віддавали останні накази в цій війні без супротивника, — всі бойові дії полягали в тому, що армія встановила контроль над вузлами зв'язку та найголовнішими державними установами, але він і оком не змигнув, коли Лорд Кьохель, передчуваючи біду, встав із підлоги, і з морди в нього звисла нитка слини, схожа на безконечну сльозу, — "не лякайтесь, Начо, — сказав він, — поясніть мені краще, чого це ви так боїтеся смерті?" — і Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра зірвав із себе геть змоклий від поту целулоїдний комірець, а його лице опереткового баритона змертвіло: "це природно, — відказав він, — страх перед смертю — це жарини щастя, а вам воно невідоме, генерале!.. — і встав, за звичкою рахуючи удари дзвонів собору, — дванадцята, у вас не зосталося нікого на світі, генерале, — я був останній!.." — але він і не поворухнувся в кріслі, аж поки не почув натужного гулу танків на Військовій площі, і тоді він усміхнувся: "ви помиляєтесь, Начо! у мене лишається ще народ!" — той самий нещасний народ, який ще вдосвіта вийшов на вулиці, підбурений непередбаченим ходом цього незбагненного старого: по державному радіо й телебаченню він схвильовано звернувся до всіх без винятку патріотів країни і оголосив, що цієї історичної ночі командуючі трьома родами військ — під його особистим проводом, натхнені незмінними ідеалами режиму, виявляючи, як завжди, волю суверенного народу, — ' навіки покінчили з системою терору, створеною кровожерним цивільним, якого спіткала стихійна помста мас: забитого Хосе Ігнасіо Саенса де ла Барра повішено за ноги на ліхтарі посеред Військової площі, ще й заткнуто йому в рот його власні геніталії замість кляпу, — "як ви й передбачали, мій генерале, коли наказували нам блокувати вулиці, де розташовані іноземні посольства, аби він не скористався правом політичного притулку, — народ закидав його камінням, мій генерале, та спочатку ми мусили здірявити кулями хижого пса, який вигриз тельбухи в чотирьох цивільних і покусав семеро наших вояків, коли люди пішли штурмом на катівню, — вони жбурляли з вікон новісінькі, ще з фабричними етикетками, парчеві жилети — понад дві сотні, мій генерале!.. викидали невзувані італійські черевики — три тисячі, мій генерале! ось на що він тринькав державні грошики!.." — а ще — безліч коробок з— під гарденій, адже він повсякчас ходив зі свіжою гарденією в петельці, і всі платівки Брукнера з усіма його власноручними диявольськими партитурами; а потім люди випустили в'язнів з усіх підземель і підпалили камери для тортур у колишній голландській божевільні, вигукуючи: "слава генералові! слава героєві! нарешті він докопався до правди!" — "бо всі кажуть, що ви нічого не знали, мій генерале, що вас обдурювали, зловживаючи вашою добротою!.." — а тим часом люди ловили, наче тих пацюків, катів із служби національної безпеки, бо він наказав війську не втручатися, щоб народ таким чином звільнився від своєї задавнілої люті й страхів, — і він промовив: "гаразд!" — його розчулили веселі дзвони, музика свободи, вдячні вигуки натовпу, який зібрався на Військовій площі з величезними гаслами: "БОЖЕ, БЕРЕЖИ НАЙВЕЛИЧНІШОГО, ЯКИЙ ВИВІВ НАС ІЗ ПІТЬМИ ТЕРОРУ!" — це був ефемерний відгомін давніх часів його слави, — і він, як то бувало колись, зібрав у патіо тих офіцерів з військової академії, котрі допомогли йому скинути кайдани невільника на галері влади, і, навздогад тицяючи пальцем, сформував із них останнє верховне командування свого немічного режиму: вони замінили убивць Летісії Насарено й хлопчика — злочинців було схоплено в нічній білизні неподалік від іноземних посольств, де вони намагалися знайти притулок, — але він насилу впізнавав їх, він забув навіть їхні імена і, хоч як шукав у своїй душі камінь гніву, що його збирався носити до самої смерті, — знайшов там лише попілець ураженого самолюбства, яке вже нічого від нього не вимагало: "хай вимітаються під три чорти!" — звелів він, і їх посадили на перший— ліпший пароплав і випровадили туди, де про них і не згадає ніхто, — "нікчемні мерзотники!" — він головував на першому засіданні нового уряду, ясно усвідомлюючи, що ці добірні екземпляри нового покоління нового віку — такі ж самісінькі, як і завжди, цивільні міністри в запилених сюртуках і з кволим нутром, — тільки й того, що ці марнославніші, безглуздіші й запобігливіші, ніж усі попередні, а користі з них ніякої, — і це тоді, коли зовнішній борг перевищує все, що лише можна продати в цьому захирілому царстві скорботи, — "нічого не вдієш, мій генерале!.." — останній поїзд із залізниці на плоскогір'ї зірвався в прірву, впав у хащі орхідей, і тепер на його оксамитових сидіннях спали леопарди; кістяки пароплавів засмоктало грузьке дно рисових боліт, Í листи зогнили в поштових мішках, а в президентській каюті, поміж обвитих похмурими ліліями дзеркал, пари морських корів даремно намагалися зачати сирен, — і тільки йому не було до того ніякого діла: звісно, він щиросердно вірив у Порядок Заради Прогресу, та й як було не повірити, якщо в ті часи всі його зв'язки з дійсністю зводилися до читання урядової газети, — "яку видавали тільки для вас, мій генерале, її тираж — один примірник, там друкувалися повідомлення, котрі вам подобалося читати, фотознімки, котрі вам хотілося побачити, рекламні оголошення, над якими ви могли помріяти про інший світ, не схожий на ваші одноманітні сієсти!.." — "аж поки я не пересвідчився на власні очі, які нічому не ймуть віри, що за скляним громаддям міністерських будинків на пагорбах біля порту й досі туляться строкаті негритянські халупи, що за посадженими вздовж бульварів пальмами та за римськими віллами з однаковими портиками, як і раніше, ховаються жалюгідні квартали, зруйновані одним із наших численних ураганів, а пахучі трави обабіч залізниці посіяні для того, щоб світ здавався мені таким розмаїтим, як ті фарби, що ними люба моя матуся Бендісьйон Альварадо розмальовувала своїх підробних іволг!.." — і дурили його зовсім не для того, щоб потішити, якце робив в останні роки славетних часів генерал Родріго де Агіляр, і не для того, щоб він не мав зайвого клопоту, як це робила, не так із кохання, як із жалю, Летісія Насарено, — ні, обдурювали, щоб тримати цього старого маразматика в полоні його ж таки власної влади, — хай лежить собі в гамаку під сейбою свого патіо і доживає віку серед ілюзій, бо навіть хор школярок, що співав пісню про строкату пташку на зеленій гілці, був у ту пору ошуканством, — от тобі й маєш!.. а втім, він не дуже засмутився з тої брехні і спробував помиритися з дійсністю, видавши декрет про відновлення — на благо вітчизни — державної монополії на хіну та деякі інші ліки, проте дійсність ізнову здивувала його, нагадавши, що світ змінюється і життя не стоїть на місці, всупереч його владі: "немає більше хіни, мій генерале, нема какао, нема індиго — анічогісінько немає!" — крім його незліченних марнованих статків, із яких країні не було ніякої користі, — але він не розгубився від такої лихої новини, а послав записку — виклик старому послові Роксбері: може, хоч той за партією доміно знайде якийсь рецепт порятунку, — та посол відповів йому цілком у його стилі: "викиньте це з голови, ваше превосходительство, бо вашій країні — гріш ціна, хіба що море тут чогось варте, воно таке прозоре, так ним кортить поласувати — підкласти вогню й зварити в цьому кратері юшку з усіх молюсків, які лише водяться на світі! отож обмізкуйте гарненько, ваше превосходительство! за море ми вам подаруємо весь ваш борг, якого не виплатити й ста поколінням ваших національних героїв, таких само кмітливих, як ваше превосходительство!.." — та він і цього разу обернув усе на жарт, і тільки думав собі, випроводжаючи посла до сходів: "матусю моя Бендісьйон Альварадо, подивися лишень, які дикуни ці грінго! їм одне в голові — зжерти ціле море!.." — і він розпрощався з послом, як завше, поплескавши того по плечу, і знову зостався наодинці з собою, зостався страждати, самотньо блукаючи серед химерних туманів у пустелі влади, бо юрби покинули Військову площу й забрали з собою стандартні плакати, сховали видані їм гасла, щоб приберегти все те добро до іншого разу, для таких самих майбутніх свят, — люди розійшлися, як тільки скінчилася їжа й питво, що їх роздавали солдати в перервах між оваціями — для заохоти; в палаці також стало порожньо й сумно, дарма що він звелів не зачиняти брами, щоб сюди міг увійти кожен, хто забажає, як то було раніше, коли це був дім для всіх, а не притулок мерців, — а тепер з ним були тільки прокажені, сліпі й паралітики, які роками дожидалися під стінами палацу, — там їх і досі бачив Деметріо Альдоус: вони пеклися на сонці біля брам Єрусалимських, — розбиті, але не переможені, вони повсякчас були певні, що рано чи пізно ввійдуть сюди знову, щоб канючити цілющу сіль із його рук, адже йому судилося пережити всі удари долі, не здатися найжорстокішим пристрастям, уникнути найхитріших пасток забуття, бо він був вічний, — отож так воно й сталося, повертаючись якось уранці з корівні, він знову побачив їх: вони склали з цеглин посеред патіо такі-сякі плити й варили на них у бляшанках з-під консервів страву з усіляких покидьків, лежали, схрестивши руки, в запашному затінку троянд на циновках, просяклих гноєм із їхніх виразок, — він загадав, щоб їм поставили справжню плиту, купив їм нові циновки і звелів спорудити в глибині патіо накриття з пальмового листя, аби вони не лізли в дім, але не минало й чотирьох днів, щоб він не наткнувся на одного-двох прокажених, що спали на персидських килимах у банкетній залі, щоб не побачив сліпого, котрий блукав покоями, чи паралітика, що розбився десь на сходах, — тоді він наказав зачиняти двері: "хай не тиняються тут і не смердять карболкою, і не вимазують стін своїми виразками!" — та дарма, бо тільки-но їх проганяли з одного місця — вони миттю вигулькували в іншому, вперті й нездоланні в своїй давній вірі, нібито їм подарує зцілення немічний старий, від котрого давно вже ніхто нічого не ждав, — він блукав, наче сновида, туманною трясовиною своєї пам'яті, ховаючи свої записані на клаптях паперу спогади в щілини у стінах, годинами лежав без сну в гамаку і думав: "як би мені відкрутитися від цього нового посла Фішера, чорти б його вхопили?" — бо новий посол запропонував йому оголосити, що в країні спалахнула епідемія жовтої лихоманки, — — щоб виправдати висадку морських піхотинців, відповідно до угоди про взаємодопомогу, і хай вони залишаться тут на стільки років, скільки буде потрібно, аби вдихнути нові сили в конаючу вітчизну; але він відрубав, не вагаючись: "нізащо в світі!" — бо добре знав, чим це пахне: колись давно, ще на початку свого режиму, він раз уже вдався був до такого заходу, щоб за законами воєнного часу зосередити всю владу в своїх руках, оскільки в країні от-от мали початися заворушення, — тоді він видав указ про епідемію чуми, і над маяком було піднято жовтий стяг, порт — закрито, вихідні дні — скасовано, оплакувати мертвих та грати на похоронах жалобні мелодії — заборонено; війська повинні були стежити за виконанням цього указу і дістали право знешкоджувати заразних хворих на свій розсуд, отож солдати з санітарними пов'язками привселюдно страчували всіх, кого хотіли, незалежно від суспільного становища людини, ставили мітку — червоне коло — на дверях будинків, де жили запідозрені в нелояльності до режиму, і, мов тій худобі, таврували лоби кримінальним злочинцям, лесбіянкам та мужоложцям, а тим часом санітарна місія, терміново прикликана послом Мітчелом, рятувала від зараження чумою мешканців президентського палацу: члени місії підбирали з долівки фекалії недоношених вилупків і розглядали їх крізь збільшувальне скло, кидали в питну воду таблетки для дезинфекції, годували червою тварин у своїх наукових лабораторіях, а він аж за живота брався від сміху та казав їм через перекладача: "не будьте дурнями, містери, тут немає ніякої чуми, крім вас!" — але вони заперечували: мовляв, чума є, бо їм наказано згори, щоб вона була, — і готували якусь схожу на мед речовину, вона була густа й зелена, і мала нібито запобіжні властивості, — нею намазували з голови до ніг усіх відвідувачів палацу, і простих, і вельможних, їх просили триматися на відстані в час аудієнцій, отож вони стояли біля порога, а він сидів у глибині зали, куди долинали тільки голоси відвідувачів, але не їхній подих, і криком перемовлявся зі своїми голими урядовцями, які жестикулювали однією рукою: "ваше превосходительство!" — а другою силкувалися хоч як-небудь затулити свого огидно виквацяного голуба, — і все це робилося для того, щоб уберегти від зарази його, котрий, страждаючи від безсоння, сам ту заразу вигадав, придумав найбанальніші подробиці того уявного лиха, поширив чутки про кінець світу, думаючи собі: "що люди менше тямлять, то більше бояться!" — він і оком не змигнув, коли переляканий, блідий, ніби мрець, ад'ютант доповів йому: "мій генерале, смертність від чуми серед цивільного населення просто страхітлива!.." — отож крізь тьмяне скло президентської карети він побачив на безлюдних вулицях зупинений за його наказом час, побачив безсило обвислі жовті прапори, побачив наглухо зачинені двері — навіть у тих будинках, на яких не було мітки — червоного кола; побачив на балконах пересичених грифів, побачив мертвих, мертвих, мертвих, — повсюди їх було стільки, що годі й порахувати, вони лежали скрізь — у калюжах, на сонячних терасах, серед овочів на ринку, — "справдешні мерці, мій генерале! один бог знає, скільки їх!.." — їх було набагато більше, ніж він волів би бачити в стані своїх ворогів, наче ті здохлі пси, лежали вони в ящиках для сміття, — і крізь дух тліну, крізь знайомий сморід вулиць він почув коростявий запах чуми, але зостався незворушний, не здався ні на чиї благання, аж поки знову не відчув себе цілковитим господарем усієї своєї влади; і тільки коли вже здавалося, що немає на світі сили, ні людської, ні божої, котра спромоглася б зупинити смерть, ми побачили на вулицях якийсь невідомий ридван, і спершу навіть не відчули крижаного подиху влади, її величі, — але всередині оббитої оксамитом похмурої карети ми побачили смертельні очі, тремтячі губи, руку в весільній рукавичці, — та рука жбурляла жмені солі в портали будинків; ми побачили пофарбований у кольори державного прапора поїзд, який продирався крізь хащі гарденій, полохаючи леопардів, дряпався на захмарні верховини високогірних провінцій, і крізь фіранки одного-єдиного вагона, що його тягнув за собою паровоз, ми побачили тьмяні очі на засмученому обличчі, руку незграбної панночки, — та рука сіяла сіль у скорботній пустелі свого дитинства; ми побачили пароплав із дерев'яним колесом та химерними піанолами, що грали мазурку за мазуркою, — він плив, натикаючись на рифи, піщані коси й затори з повалених стовбурів — сліди, залишені драконом повені, який навесні гуляв пралісом, — ми побачили очі, що сутеніли у вікні президентської каюти, побачили бліді губи, чиюсь руку, яка розсипала сіль на очманілі від спеки села, — і ті, хто їв ту сіль або лизав землю, на яку вона падала, миттю одужували і надовго робилися невразливими для лихих прикмет і примх долі, отож він не здивувався, коли в останні роки його осені йому знову запропонували окупацію країни, обґрунтовану тією самою брехнею про політичну епідемію жовтої лихоманки, — його нікчемні міністри лементували: "хай повернуться морські піхотинці, генерале, хай вони повернуться зі своїми пристроями для обкурювання заразних хворих, зі своїми білими госпіталями, зі своїми блакитними газонами, з водограями, які дають здоров'я на цілі віки, — і нехай собі беруть, що хочуть!" — але він грюкав кулаком по столу і казав: "ні!" — доки брутальний посол Мак-Квін не заявив: "досить цих балачок, ваше превосходительство! режим тримається не надіями, не пристосовництвом і навіть не терором, а тільки інерцією давнього й безповоротного розчарування, — вийдіть на вулицю і гляньте правді в вічі, ваше превосходительство, ви на останньому повороті: або прийдуть морські піхотинці, або ми забираємо море, іншого виходу немає, ваше превосходительство!" — "і виходу таки не було, матусю, отож вони забрали квітневе Карибське море!.." — військові інженери посла Івінга розібрали море на частини й пронумерували кожну, щоб потім зібрати його вдалині від наших ураганів, серед багряних світань Арізони, — "вони забрали його з усім, мій генерале, — з віддзеркаленнями наших міст, з нашими боязкими утоплениками, з нашими шаленими драконами!.." — яких тільки засобів він не пробував, покликавши собі на допомогу всю свою тисячолітню хитрість, щоб стався вибух національного протесту проти цього хижого розбою, — все було намарне: "мій генерале, вони не захотіли вийти на вулиці, не допомогли ні вмовляння, ні погрози!.." — ми подумали собі, що це всього-на-сього якийсь новий його маневр, котрим він хоче вгамувати свою безмірну жадобу вічності, хай уже хоч що-небудь станеться, думали ми, нехай вони вивозять те море, чорт із ним, хай забирають навіть усю вітчизну з її драконом!..