Оскар і Рожева Пані

Ерік-Емманюель ШМІТТ

ОСКАР І РОЖЕВА ПАНІ

Повість

З французької переклала Олена Борисюк

Присвячується Даніелі Дар'є

Дорогий Боже,

Мене звуть Оскар, мені десять років, я підпалив кота, собаку, будинок (здається, навіть підсмажив червоних рибок), це мій перший лист до тебе, бо досі мені бракувало часу через навчання.

Одразу хочу тебе попередити, що я ненавиджу писати. Хіба що вже конче потрібно. Бо писати — це наче чіпляти гірлянду, помпон, удавану усмішку, стрічечку тощо. Писати — це ніщо інше, як прикрашати, прибріхуючи. Такі собі хитрощі дорослих.

Докази? Візьми, наприклад, початок мого листа: "Мене звуть Оскар, мені десять років, я підпалив кота, собаку, будинок (здається, навіть підсмажив червоних рибок), це мій перший лист до тебе, бо досі мені бракувало часу через навчання", я міг би взяти й написати "Мене звуть Яйцеголовий, на вигляд мені сім років, я живу в лікарні через рак і ніколи не звертався до тебе, бо навіть не вірю, що ти існуєш".

Але якщо я так напишу, це виглядатиме негарно, і я тебе менше цікавитиму. Мені ж потрібно, щоб ти зацікавився.

Мені навіть підійшло б, якби ти знайшов час зробити мені дві-три послуги.

Пояснюю.

Лікарня — суперсимпатичне місце, де повно дорослих у гарному настрої, які голосно розмовляють, багато іграшок і рожевих пань, які хочуть гратися з дітьми, а також друзів, які завжди готові прийти на допомогу, як от: Шинка, Ейнштейн або Поп Корн, коротше кажучи, лікарня — це рай, якщо ти належиш до хворих, які радують.

Я ж більше не радую. Відколи мені зробили пересадку кісткового мозку, я добре відчуваю, що більше не радую. Коли лікар Дюссельдорф оглядає мене вранці, моє серце завмирає — я його засмучую. Він мовчки дивиться на мене так, ніби я припустився якоїсь помилки. Хоча я доклав зусиль в усьому, що стосувалося операції: був слухняним, дозволив усипити себе, терпів біль і не кричав, приймав усі ліки. Іноді мені хочеться накричати на нього, сказати, що, можливо, це він, лікар Дюссельдорф, зі своїми чорними бровами, продув операцію. Та коли я бачу який він нещасний, образливі слова застряють у мене в горлі. І що більше лікар Дюссельдорф мовчить, дивлячись на мене поглядом, що просить вибачення, то більше я почуваюся винним. Я зрозумів, що став кепським хворим, хворим, який руйнує віру у те, що медицина — це прекрасно.

Думка лікаря заразна. Тепер увесь поверх, медсестри, інтерни і прибиральниці дивляться на мене однаково. Вони сумні, коли у мене гарний настрій, змушують себе сміятися, коли я розказую анекдот. Справді, ми більше не регочемо так, як раніше.

Не змінилася тільки Бабця-Ружа. У будь-якому разі вона, як на мене, надто стара, щоби змінюватися. Окрім того, вона також занадто Бабця-Ружа. Я не пояснюватиму тобі, хто така Бабця-Ружа, Господи, оскільки вона твоя хороша подруга; власне вона й порадила тобі написати. Проблема в тому, що лише я називаю її "Бабцею-Ружою". Тож тобі доведеться зробити зусилля, аби зрозуміти, кого я маю на увазі: серед жінок у рожевих халатах, які приходять ззовні, щоб якийсь час побути з хворими дітьми, вона найстарша.

— Скільки Вам років, Бабцю-Ружо?

— Ти можеш запам'ятати число з тринадцяти цифр, Оскарику?

— О! Ви глузуєте!

— Ні. Тут у жодному разі не повинні знати, скільки мені років, інакше мене виженуть, і ми більше не бачитимемось.

— Чому?

— Я тут контрабандою. Для рожевих пань існує певна вікова межа. Я ж її вже давно перейшла.

— Ви "прострочені"?

— Так.

— Як йогурт?

— Тс-с-с…

— О'кей. Мовчу.

З її боку дуже сміливо поділитися своєю таємницею зі мною. Але їй випав хороший номер. Я мовчатиму, навіть якщо мене дивує, що, з огляду на всі зморшки, які сонячними промінцями розбіглися довкола її очей, досі ніхто нічого не запідозрив.

Наступного разу я довідався про ще одну її таємницю, і от тепер, це вже точно, ти її впізнаєш, Боже.

Ми гуляли в парку лікарні, і вона наступила на собачі екскременти.

— Лайно!

— Бабцю-Ружо, Ви кажете погані слова.

— Слухай, малий, дай мені спокій на мить, я висловлююся так, як хочу.

— Ох, Бабцю-Ружо!

— Ворушись. Ми на прогулянці, а не на перегонах слимаків.

Коли ми присіли на лавку посмоктати льодяників, я запитав:

— Як так вийшло, що Ви вживаєте погані слова?

— Професійна деформація, Оскарику. При моїй професії я пропала б, якби мій словниковий запас був надто делікатним.

— А ким Ви були?

— Ти не повіриш…

— Повірю, присягаюсь.

— Кечисткою.

— Не може бути!

— Кечисткою! Мене прозивали Душогубка з Ланґедоку.

Відтоді, коли у мене кепський настрій, а Бабця-Ружа впевнена, що нас ніхто не почує, вона розказує про свої великі турніри: суперництво Душогубки з Ланґедоку та Ковбасниці з Лімузена, двадцятирічну боротьбу з голландкою Дияволицею Сінклер, у якої були не груди, а снаряди, особливо ж про бій на чемпіонаті світу з Улла-Улла, на прізвисько Бухенвальдська Сука, яку ніхто ніяк не міг перемогти, навіть Сталеве Стегно, кумир Бабці-Ружі, коли вона була кечисткою. В моїй уяві вимальовуються ці бої, я бачу свою подругу на рингу такою, як зараз: низенькою старенькою у рожевому халаті, вона трохи тремтить, але задає перцю людоїдкам у трико. Мені здається, що це я. Я стаю найсильнішим. Мщуся…

Що ж, якщо після всіх цих підказок про Бабцю-Ружу, або Душогубку з Ланґедоку, ти, Боже, так і не збагнув, хто така Бабця-Ружа, час перестати бути Богом і вийти на пенсію. Гадаю, я ясно висловився?

Повертаюся до своїх справ.

Одним словом, зроблена мені пересадка багатьох тут засмутила. Хіміотерапія також, але це не так і важливо, оскільки ми покладали надію на пересадку. Мені здається, що тепер лікарі вже не знають, що ж іще запропонувати, їх аж шкода. Лікар Дюссельдорф, якого мама вважає красивим, хоча, як на мене, у нього надто густі брови, схожий на Діда Мороза, якому прикро від того, що в мішку більше немає дарунків.

Атмосфера погіршується. Я обговорив це зі своїм товаришем Шинкою. Його справжнє ім'я Ів, але ми називаємо його Шинкою, це личить йому більше, бо він дуже попечений.

— Шинко, по-моєму, лікарі мене більше не люблять, я наганяю на них депресію.

— Таке скажеш, Яйцеголовий! Лікарі невтомні. У них завжди повно ідей щодо операцій, які можна зробити. За моїми підрахунками вони пообіцяли мені, щонайменше, шість.

— Можливо, ти їх надихаєш?

— Треба думати.

— Чому вони прямо не скажуть, що я помру?

Тут Шинка, як усі в лікарні, оглух. Якщо в лікарні вимовити слово "помирати", ніхто тебе не почує. Можеш бути певним — заляже пауза, і розмова перейде на іншу тему. Я провів цей тест з усіма. За винятком Бабці-Ружі.

Тож сьогодні вранці я вирішив перевірити, чи їй теж заціпить у цей момент.

— Бабцю-Ружо, схоже, що ніхто мені не зізнається, що я помру?

Вона дивиться на мене. Невже вона відреагує, як усі інші? Будь ласка, Душогубко з Ланґедоку, втримайся і збережи слух!

— Чому ти хочеш, щоб тобі про це казали, якщо ти й сам знаєш, Оскаре?

Фух, вона почула.

— По-моєму, Бабцю-Ружо, люди придумали собі лікарню, яка відрізняється від тієї, що існує насправді. І чинять так, наче в лікарню лягають лише для того, щоб одужати. Тоді як туди лягають і для того, щоб померти.

— Твоя правда, Оскаре. Гадаю, ми так само помиляємося й відносно життя. Забуваємо, що воно крихке, ламке та ефемерне. Ми всі вдаємо, що безсмертні.

— Бабцю-Ружо, моя операція виявилася невдалою?

Бабця-Ружа не відповіла. У такий спосіб вона сказала "так". Упевнившись, що я все зрозумів, вона підійшла і благально попросила:

— Але я тобі, звісно, нічого не казала. Обіцяєш?

— Обіцяю.

Ми трохи помовчали, просто щоб добре обмізкувати нові думки.

— Чом би тобі не написати Богові, Оскаре?

— О, ні, тільки не Ви, Бабцю-Ружо!

— Що, тільки не я?

— Тільки не Ви! Я гадав, Ви не можете обманювати.

— Я не обманюю.

— Тоді навіщо говорите мені про Бога? Мене вже колись ошукали з приводу Діда Мороза. Одного разу досить!

— Оскаре, між Богом і Дідом Морозом немає ніякого зв'язку.

— Ні, є. Це запудрювання мізків і таке інше.

— Невже ти думаєш, що я, стара кечистка, яка виграла сто шістдесят зі ста шестидесяти п'яти турнірів, причому сорок три з них закінчились нокаутом, можу хоч на грам повірити у Діда Мороза?

— Ні.

— Так от, у Діда Мороза я не вірю, але в Бога — вірю. Ось так.

Звісно, коли так кажуть, це все міняє.

— А навіщо писати Богові?

— Ти почуватимешся не таким самотнім.

— Не таким самотнім із кимось, хто не існує?

— Примусь його існувати.

Вона нахилилася до мене.

— Щоразу як ти віритимеш у нього, його існування ставатиме вірогіднішим… Якщо будеш наполегливим, він почне існувати у всій повноті. І творитиме для тебе добро.

— Про що ж я йому напишу?

— Виклади свої думки. Ті, які не висловлюєш; саме вони тиснуть, міцно вкорінюються, лягають тягарем, знерухомлюють тебе, посідають місце нових думок і отруюють тебе. Якщо ти мовчатимеш, то перетворишся на смердюче сміттєзвалище старих думок.

— О'кей.

— Окрім того, ти щодня можеш звернутися до Бога з проханням. Але вважай! Лише з одним.

— Ваш Бог, Бабцю-Ружо, — нікчемний. Аладін мав право на три бажання від джина з лампи.

— Одне бажання щодня — це краще, ніж три за все життя, чи не так?

— Авжеж. І я можу все йому замовити? Іграшки, цукерки, машину…

— Ні, Оскаре. Бог — не Дід Мороз. Ти можеш просити у нього лише духовні речі.

— Наприклад?

— Наприклад: мужності, терпіння, пояснень…

— О'кей. Розумію.

— А ще, Оскаре, ти можеш попросити його про прихильність до когось іншого.

— Маючи право на одне бажання в день, Бабцю-Ружо, не варто робити дурниць, спершу я притримаю його для себе!

Ось так. Тому, Боже, з нагоди першого листа (я тобі трохи описав свій стиль життя тут, у лікарні, де на мене тепер дивляться як на перепону медицині) хотів би просити відповісти на одне запитання: я одужаю? Скажи "так" чи "ні". Це ж нескладно. "Так" чи "ні". Непотрібне закресли.

До завтра, цілую,

Оскар.

P.S. Я не знаю твоєї адреси: як мені бути?

Дорогий Боже,

Браво! Ти дуже крутий. Ти дав відповідь на запитання раніше, ніж я відправив листа. Як це в тебе вийшло?

Сьогодні вранці, коли в кімнаті для відпочинку я грав з Ейнштейном у шахи, прийшов Поп Корн, щоб мене попередити:

— Приїхали твої батьки.

— Мої батьки? Не може бути. Вони приїздять тільки в неділю.

— Я бачив машину — червоний джип із білим брезентовим чохлом.

— Це неможливо.

Я стенув плечима і продовжував грати з Ейнштейном.