Оскар і Рожева Пані - Сторінка 4

- Ерік-Емманюель Шмітт -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

У мене була подруга, яку звали так само. Справжня чемпіонка. Вона ламала шиї суперників між стегнами. А Пеггі Блу, ти ходив до неї?

— Не говоріть мені про неї. Вона заручена з Поп Корном.

— Це вона тобі сказала?

— Ні, він.

— Він блефує!

— Не думаю. Я певен, що він їй подобається більше, ніж я. Він сильніший і викликає більше довіри.

— Кажу тобі, він блефує! На рингу я скидалася на мишку, але перемагала кечисток, схожих на китів чи гіпопотамів. Наприклад, Плам Пудинг — ірландку, сто п'ятдесят кіло натщесерце у самих трусиках, ще до того, як вона допалася до свого улюбленого пива "Гіннес" — передпліччя, як мої стегна, біцепси, як окости, ноги такі, що я не могла їх охопити. Ні талії, ні якогось виступу. Непереможна!

— Що ж Ви зробили?

— Коли ні за що вчепитись, це означає, що вона вся округла й постійно вислизає з рук. Я змусила її побігати, щоб виснажити, а потім таки перекинула цю Плам Пудинг. Щоб її підняти, довелось застосувати лебідку. Ти, Оскарику, тендітний статурою, і з тебе не наробиш багато біфштексів, це точно, але привабливість залежить не лише від кісток і м'яса, вона залежить і від душевних якостей. А цього в тебе, хоч греблю гати.

— У мене?

— Йди до Пеггі Блу і розкажи їй все, що в тебе на серці.

— Я трохи стомився.

— Стомився? Скільки тобі зараз років? Вісімнадцять? У вісімнадцять ніхто не стомлюється.

У Бабці-Ружі така манера розмовляти, що додає енергії.

Споночіло, у сутінках звуки відлунювали гучніше, у коридорному лінолеумі відбивався місяць.

Я зайшов до Пеггі і простягнув їй свій плеєр.

— Візьми. Послухай "Вальс сніжинок". Це настільки гарно, що я щоразу думаю про тебе.

Пеггі слухала "Вальс сніжинок". І посміхалась, ніби її давній друг — вальс — нашіптував їй на вухо щось кумедне.

Повертаючи плеєр, вона сказала:

— Дуже гарно.

Це було її перше слово. Класно, як на перше слово?

— Пеггі Блу, хочу, щоб ти знала: я не бажаю, щоб тебе оперували. Ти й так вродлива. Тобі гарно в блакитному.

Їй це сподобалося, я добре помітив. Власне, для цього я це й сказав, і було видно, що їй явно приємно це чути.

— Оскаре, я хочу, щоб від привидів мене захищав ти.

— Покладись на мене, Пеггі.

Я був страшенно гордий. Врешті-решт, виграв я!

— Поцілуй мене.

Поцілунки — це справді дівчачі штучки, щось на зразок потреби. Але Пеггі, на відміну від Китаянки, не розпусна, вона підставила мені щоку, від поцілунку мене, зізнаюсь, також кинуло в жар.

— Добраніч, Пеггі.

— Добраніч, Оскаре.

Ось так, Господи, минув мій день. Я розумію, що період юнацтва ми називаємо невдячним віком. Він важкий. Утім, коли стукне двадцять, усе одразу налагодиться. Тож звертаюся до тебе з проханням цього дня: хочу, щоби ми з Пеггі одружились. Я не впевнений, чи одруження належить до духовних речей і чи це твоя парафія. Ти виконуєш такі бажання, як шлюбні агентства? Якщо на твоїх полицях цього немає — скажи це якнайшвидше, щоб я міг звернутися до потрібної людини. Не бажаючи давити на тебе, хочу нагадати, що часу в мене небагато. Отже, одруження Оскара і Пеггі Блу. Так чи ні. Поглянь, чи зможеш, це мені підійшло б.

До завтра, цілую,

Оскар.

P.S. До речі, яка у тебе, все-таки, адреса?

Дорогий Боже,

Здійснилось: я одружився. Сьогодні 21 грудня, мені скоро виповниться тридцять, і я одружений. Щодо дітей, то ми з Пеггі вирішили подумати над цим пізніше. Насправді, гадаю, вона ще не готова.

Це сталося сьогодні вночі.

Близько першої години ночі почувся стогін Пеггі Блу. Я підскочив у ліжку. Привиди! Привиди мучать Пеггі Блу, тоді як я пообіцяв їй стояти на варті. Вона зрозуміє, що я неспроможний, вона більше не озветься до мене і матиме рацію.

Я підвівся і пішов на зойки. Увійшовши до палати Пеггі, я побачив, що вона сидить у ліжку і здивовано дивиться на мене. Я, мабуть, також виглядав ошелешеним, бо несподівано побачив перед собою Пеггі Блу, яка спостерігала за мною з закритим ротом, але я й далі чув стогін.

Тоді я пішов до наступних дверей і зрозумів, що стогнав Шинка, який корчився у ліжку через свої опіки. На мить у мені озвалося нечисте сумління, я пригадав той день, коли підпалив будинок, кота, собаку і навіть підсмажив червоних рибок (гадаю, однак, що вони таки зварились), уявив, що вони пережили, і сказав собі: те, що вони там загинули, не найбільше лихо, це краще, ніж постійно, як Шинка, страждати від спогадів та опіків, не дивлячись на пересадку шкіри і мазі.

Шинка скрутився клубочком і перестав стогнати. Я повернувся до Пеггі Блу.

— То це не ти, Пеггі? Я завжди думав, що це ти кричиш уночі.

— А я — що ти.

Ми не могли отямитися від того, що відбувалося і що ми казали один одному: в дійсності кожен думав про іншого вже давно.

Пеггі Блу стала ще блакитнішою, в неї це означало, що вона соромиться.

— Що ти тепер робитимеш, Оскаре?

— А ти, Пеггі?

Сказитися можна, скільки у нас спільного: однакові думки, однакові запитання.

— Ти хочеш спати зі мною?

Дівчата — це щось неймовірне. На таку фразу, як оця, я потратив би години, тижні, місяці, прокручуючи її в голові перед тим, як сказати. Вона вимовила її так природно, так просто.

— О'кей.

І я заліз до неї в ліжко. Було трохи тіснувато, але ми провели прекрасну ніч. Пеггі Блу пахне горішками, її шкіра була такою гладенькою, як у мене під пахвою, тільки в неї геть усюди. Ми багато спали, багато мріяли, лежали пригорнувшись один до одного, розповідали про своє життя.

Ясно, що вранці, коли старша медсестра мадам Ґоммет застала нас разом, розігралася ціла опера. Вона почала верещати, нічна медсестра заверещала також, обидві репетували одна на одну, потім на Пеггі, потім на мене, стукали дверима, брали інших у свідки, називали нас "бідолашними", тоді як ми були дуже щасливими, і лише поява Бабці-Ружі поклала край цьому концертові.

— Може, нарешті дасте цим дітям спокій? Кого ви повинні задовольняти: пацієнтів чи правила? Що мені до ваших правил, до одного місця їх. А тепер замовчіть. Ідіть чубитися десь-інде. Тут вам не роздягальня.

Це прозвучало безапеляційно, як завжди у Бабці-Ружі. Вона відвела мене до моєї палати, і я трохи поспав.

Коли я прокинувся, ми змогли порозмовляти.

— Оскаре, у тебе з Пеггі серйозно?

— Залізно, Бабцю-Ружо. Я суперщасливий. Цієї ночі ми одружились.

— Одружились?

— Так. Ми робили все, що роблять одружені чоловік і жінка.

— Он як?

— За кого Ви мене маєте? Мені… — котра зараз година? — минуло двадцять років, я живу так, як хочу, хіба ні?

— Звісно, що так.

— І потім, уявіть собі, все те, що раніше викликало у мене, підлітка, відразу, як от: поцілунки, пестощі, зрештою мені сподобались. Кумедно, що ми так змінюємося, правда?

— Я дуже рада за тебе, Оскаре. Ти добре ростеш.

— Ми не спробували лише одну штуку — поцілунок з язиком. Пеггі Блу боялася, що завагітніє від цього. Як Ви гадаєте?

— Гадаю, вона має рацію.

— Справді? Можна мати дітей, цілуючись у губи? Тоді в мене будуть діти від Китаянки?

— Заспокойся, Оскаре, все-таки ймовірність цього низька. Дуже низька.

Бабця-Ружа мала такий упевнений вигляд, що я трохи заспокоївся, бо, скажу тобі, Господи, лише тобі, що один раз, а то й два чи більше ми з Пеггі Блу таки просовували язика.

Я трохи поспав. Потім пообідав з Бабцею-Ружою, і мені стало краще.

— Я був страшенно стомленим сьогодні вранці.

— Нічого дивного. Від двадцяти до двадцяти п'яти років ми допізна розважаємось на вечірках, влаштовуємо свята, ведемо розгульне життя і не дуже про себе дбаємо. За це треба платити. Ти не хотів би сходити до Бога?

— Нарешті, Ви знаєте його адресу?

— Гадаю, він живе у каплиці.

Бабця-Ружа одягла мене так, ніби ми зібралися на Північний полюс, обняла і повела до каплиці, яка стоїть у глибині лікарняного парку, за замерзлими галявинами, втім, годі пояснювати тобі де це, адже це твій дім.

Я був шокований, коли побачив твою статую, точніше стан, у якому ти перебував: практично голий, худющий, на хресті, весь у ранах, закривавлена від колючок голова вже не тримається на в'язах. Це мені нагадало мене самого. Я обурився. Якби я був Богом, як ти, я такого не допустив би.

— Бабцю-Ружо, будьте серйозні, Ви як кечистка, колишня відома чемпіонка, не будете ж Ви в це вірити!

— Чому ні, Оскаре? Невже ти мав би більше довіри до Бога, якби перед тобою постав культурист з напрацьованими біфштексами, виступаючими м'язами, лискучою шкірою, короткою зачіскою і трусиками, які вигідно підкреслюють форми?

— Ну…

— Подумай, Оскаре. Хто тобі ближчий: Бог, який нічого не відчуває, чи Бог, який страждає?

— Звісно, той, що страждає. Але якби я був ним, якби я був Богом, якби у мене були його можливості, я б уникнув страждань.

— Ніхто не може уникнути страждань. Ні Бог, ні ти. Ні твої батьки, ні я.

— Авжеж. Згоден. Але навіщо страждати?

— Власне не всяке страждання є стражданням. Вдивись краще в його обличчя. Придивись. Хіба у нього вигляд страждаючого?

— Ні. Дивно. Він не виглядає на людину, у якої щось болить.

— От бачиш, мій маленький Оскаре, треба розрізняти два типи страждань: фізичне і моральне. Фізичний біль ми терпимо. А моральний — обираємо.

— Не розумію.

— Якщо тобі у кисті та в стопи забивають цвяхи, тобі нічого не зостається, як відчувати біль. І ти його терпиш. Натомість зовсім не обов'язково відчувати біль від думки, що помреш. Тобі ж не відомо, що це таке. Отже, вибір за тобою.

— Ви знаєте людей, які радіють від думки, що вони помруть?

— Так, знаю. До них належала моя матір. На смертному одрі вона солодко посміхалась, була нетерплячою, їй так кортіло довідатись, що має статися.

У мене скінчились аргументи. Оскільки хотілося дізнатись, яке було продовження, я деякий час міркував над тим, що вона розповіла.

— Але більшість людей не відзначаються допитливістю. Вони тримаються за те, що мають, наче воші кожуха. От, наприклад, моя ірландська суперниця Плам Пудинг, яка важила сто п'ятдесят кіло натщесерце у самих трусиках, ще до того, як вона допалася до свого улюбленого пива "Гіннес", завжди казала мені: "Вибачайте, але я не помру, я на це не пристаю, я під цим не підписувалась". Вона помилялась. Адже ніхто їй не обіцяв, що життя має бути вічним, ніхто! Вона ж уперто хотіла в це вірити, протестувала, відмовлялася від думки, що її не стане, казилася, впала у депресію, схудла, закинула кар'єру, стала важити не більше тридцяти п'яти кілограмів, виглядала, як хребет морського язика, і врешті-решт розсипалася.