Осколки честі - Сторінка 29

— А у свинок є крила, і на одній з них я полечу додому".

Нарешті Ілліан перервав її тяжкі роздуми, відвівши її на гауптвахту.

Вона відзначила, що атмосфера тут якось змінилася. Охоронці дивилися на неї вже зовсім інакше — вірніше, вони намагалися взагалі на неї не дивитися. Поводження з полоненими як і раніше залишалося досить суворим, але брутальність зникла. Вона впізнала одного з тих охоронців, які супроводжували її в каюту Форрат'єра — того, котрий шкодував її; тепер він, схоже, був тут головним — його комір прикрасили поспішно і криво закріплені червоні лейтенантські нашивки. Залишаючи каюту, вона знову вдягнулася в одяг Форрат'єра. Цього разу їй дозволили переодягтися в жовтогарячу піжаму без нагляду охоронців. Потім її відвели в камеру — постійну камеру, не відсік попереднього ув'язнення.

В камері вже був один мешканець — молода ескобарська дівчина надзвичайної краси, яка лежала на своєму ліжку, вп'явшись в стіну. Вона не обернулася з появою Корделії і не відповіла на її вітання. Через якийсь час прибула барраярська медична бригада і повела дівчину із собою. Спочатку та безмовно підкорилася, але в дверях почала пручатися. За знаком лікаря санітар приспав її за допомогою вже знайомої Корделії капсули, і через секунду її винесли в несвідомому стані.

Лікар, судячи з віку і чину — головний хірург, ненадовго затримався, щоб перебинтувати їй ребра. Після цього вона залишилася одна, і перебіг часу відзначався лише регулярною доставкою їжі та шумами і вібраціями, які зрідка мінялися, і за якими можна було здогадуватися про те, що відбувалося зовні.

Через вісім або дев'ять харчових пайків, коли вона валялася на ліжку в приступі нудьги, світло в камері раптово пригасло. Трохи згодом лампи запрацювали, але майже відразу знову згасли.

— Чорт, — пробурчала Корделія, коли шлунок кудись провалився і вона почала спливати нагору. Вона судорожно схопилася за своє ліжко. Її передбачливість була винагороджена через мить, коли прискорення з силою, приблизно, 3g вдавило її в ліжко. Світло блимнуло і знову згасло, потім знову зникла сила ваги.

— Плазменна атака, — промурмотіла вона про себе. — Певно, силові екрани перевантажені.

Корабель затряс могутній удар. Її жбурнуло з ліжка в повну темряву, тишу і невагомість. Пряме влучення! Корделія рикошетом відлетіла від далекої стіни, розпачливо намагаючись за що-небудь схопитися, боляче вдарилася ліктем об... стіну? підлогу? стелю? Скрикнувши від болю, вона знову зависла в повітрі. "Дружній обстріл, — подумала Корделія на грані істерики. — Мене вб'ють свої. Ідеальний кінець для моєї військової кар'єри..."

Вона стисла зуби і напружено прислухалася.

Тут занадто тихо. А якщо все повітря вийшло? Їй уявилася жахлива картина: у живих залишилася тільки вона одна, замкнена в цій чорній шухляді і приречена плавати в ній, чекаючи неминучої загибелі від холоду або ядухи. Ця камера стане її саркофагом, який через багато місяців розкриє яка-небудь прибиральна команда.

І ще жахливіша думка: чи була зачеплена ходова рубка? Нервовий центр корабля, куди напевно цілились ескобарці і де, без сумніву, знаходився Форкосиган... Може, він був розчавлений літаючими уламками, або заморожений в вакуумі, або згорів в плазменному вогні, розчавлений зім'ятими перегородками?

Нарешті її пальці намацали якусь поверхню, і вона помацала в пошуках чого-небудь, за що можна було б вчепитися. Кут: добре. Вона прилаштувалася там, згорнувшись калачиком.

Невідомо скільки часу пробула вона в цьому стігійському мороці. З палаючих легень виривався переривчастий подих, руки і ноги тремтіли від неперервних зусиль, які були потрібні для того, щоб втриматися за поверхню. Потім корабель раптом застогнав, і в камері спалахнуло світло.

"О, чортівня, це ж стеля".

Сила ваги, що повернулася, жбурнула її на підлогу. У лівій руці спалахнув різкий біль, потім прийшло заціпеніння. Корделія абияк доповзла до ліжка і притулилася там, намертво вчепившись в лозини спинки правою рукою і ще про всяк випадок зачепившись за них ногою.

Будь-чого не відбувалося. Вона чекала. Її жовтогаряча сорочка чогось змокріла. Подивившись на свою ліву руку, вона побачила осколок рожево-жовтої кістки, яка визирала з відкритого перелому, і кров, яка сочилася з рани. Корделії якось вдалось стягти з себе сорочку й обмотати нею руку, щоб зупинити кровотечу. Тиск розбудив біль. Вона спробувала покликати на допомогу — просто задля експерименту. Камера напевно має бути під спостереженням.

Будь-хто не прийшов. Наступні кілька годин вона різноманітила свій експеримент, пробуючи або кричати, або переконувати, або бити в двері і стіни здоровою рукою, чи ж просто сиділа на ліжку, плачучи від болю. Сила ваги і світло вимикалися ще кілька разів. Нарешті вона впізнала знайоме відчуття, немов би її внутрішності вмочили в банку з клеєм — ознака переходу через просторово-часовий тунель; після цього бовтанки більше не спостерігалося.

Двері камери розчинилися настільки зненацька, що вражена Корделія відсахнулася, стукнувшись об стіну головою. Але це виявився лейтенант, що очолював охорону гауптвахти, з одним із медиків. В лейтенанта на чолі багряніла гуля розміром з куряче яйце; медик виглядав вкрай змученим.

— Другий за вагою випадок, — сказав лейтенант фельдшерові. — Після цього можете просто обійти всі камери по черзі.

Бліда і занадто втомлена, щоб розмовляти, Корделія мовчки розвила руку для огляду і перев'язки. Медику, незважаючи на увесь його професіоналізм, бракувало делікатності головного хірурга. Вона майже знепритомніла, перш ніж їй наклали пластик.

Нових ознак атаки не було. Через отвір в стіні їй була доставлена свіжа тюремна піжама. Через два пайки Корделія відчула черговий нуль-перехід. Думки її безупинно крутилися в колесі страхів; засипаючи, вона бачила сни, і всі вони були страхіттями.

Нарешті з'явився лейтенант Ілліан, якому разом з одним з охоронців випало супроводжувати її. Зрадівши, бачачи знайоме обличчя, вона ледь не розцілувала його. Замість цього вона соромливо відкашлялася і запитала (як вона сподівалася, досить зневажливим тоном):

— Комодор Форкосиган постраждав під час атаки?

Його брови поїхали вгору, і він кинув на неї зацікавлено-здивований погляд.

— Ні, звичайно.

Звичайно. Звичайно. Це "звичайно" мало на увазі, що він не отримав навіть подряпини. На очі навернулися сльози полегшення, які вона спробувала сховати під маскою холодного професійного інтересу.

— Куди ви мене забираєте? — поцікавилась вона, коли вони вийшли з гауптвахти і покрокували коридором.

— На катер. Вас переправляють в табір для військовополонених на планеті — поживете там, поки будуть йти переговори про обмін полоненими. А потім вас відправлять додому.

— Додому! А як же війна?

— Закінчилася.

— Закінчилася! — Вона спробувала освоїтися з цією думкою. — Закінчилася. От так швидкість. Чому ж ескобарці не розвивають свій успіх?

— Не можуть. Ми запечатали нуль-перехід.

— Запечатали? Не блокували?

Він кивнув.

— Як, чорт забери, можна запечатати тунель?

— З деякої точки зору, це дуже стара ідея. Брандери.

— Як це?

— Посилаєте корабель в тунель і анігілюєте його в середній точці між виходами. Виникає резонанс, і протягом декількох тижнів просочитися через тунель буде неможливо. Доти, поки коливання не затихнуть.

Корделія присвиснула. — Вправно... і чому ми до цього не додумалися? А як ви рятуєте пілота?

— Може, тому ви і не додумалися. Ми його не рятуємо.

— Боже... ну і смерть. — В її уяві миттєво виникла яскрава і чітка картина.

— Вони були добровольцями.

Корделія ошелешено похитала головою:

— Тільки барраярці... — Вона вирішила підшукати менш страхаючу тему для розмови. — А багато у вас військовополонених?

— Не дуже. Може, сотня набереться. А на Ескобарі залишилося одинадцять тисяч наших десантників. Ми спробуємо обміняти вас у співвідношенні більше, ніж десять до одного, тому ви становите для нас чималу цінність.

Ілюмінаторів у катері для полонених не було. Разом з Корделією летіли ще двоє — помічник інженера з її корабля і та темноволоса ескобарська дівчина, що була в її камері. Технік жадав обмінятися враженнями, хоча в нього самого було їх не так вже й багато на обмін — увесь цей час він простирчав в камері разом з трьома іншими членами їхнього екіпажу, яких вже переправили на планету днем раніше.

Ескобаріанці — красивій молоденькій дівчині в званні мічмана, яка потрапила в полон два місяці тому, коли її корабель вийшов з ладу під час бою за нуль-перехід до Колонії Бета, — майже взагалі не було про що розповідати.

— Певно, я загубила лік часу, — тривожно поділилася вона. — Це не важко, коли багато днів сидиш в одиночній камері і будь-кого не бачиш. Хоча вчора я прокинулася в їхньому лазареті і не змогла згадати, як я там виявилася.

"А якщо цей хірург дійсно такий гарний, як здається, то й не згадаєш", — подумала Корделія, а вголос запитала:

— Ви пам'ятаєте адмірала Форрат'єра?

— Кого?

— Та так, не звертайте уваги.

Нарешті катер приземлився. Люк розкрився, і в проріз заюшив сніп сонячного світла. Разом з ним у відсік увірвалося свіже повітря, напоєне солодким ароматом зелені і літа — тільки зараз вони усвідомили, яким затхлим смородом їм доводилося дихати всі ці дні.

— Ох ти, де це ми? — вигукнув здивований технік, якого охоронці підганяли до трапу. — Яка краса!

Корделія, що йшла слідом за ним, невесело розсміялася, відразу ж впізнавши це місце.

Під ніжно-бірюзовими небесами розляглася велика западина, на дні якої розташувався табір військовополонених: три ряди барраярських наметів — потворних сірих напівциліндрів, — оточені силовим екраном. Стояв спекотний, тихий полудень, що змусив Корделію відчути себе так, немов вона звідси і не летіла.

Так, а он там видно вхід у підземний склад, тепер вже не замаскований і навіть розширений. Перед ним влаштовано великий аеромайданчик — навколо катерів, що там стоять, кипить бурхлива діяльність. Водоспад і озеро під ним зникли. Корделія обернулася на ходу, оглядаючи свою планету. Що ж, вони неминуче повинні були виявитися тут — якщо задуматися, це цілком закономірно. Вона безпомічно похитала головою.

Корделія і її юна супутниця були зустрінуті підтягнутим і стриманим охоронцем, який направив їх у намет посередині ряду.