Осколки честі - Сторінка 39

Вона посміхнулася їм, п'яніючи від хвилювання — як парашутист, що тільки-но зробив крок у порожнечу.

— Все ще хочете взяти інтерв'ю? Повільніше, повільніше. Не тут. За мною ж стежать, ви знаєте. — Вона по-змовницьки знизила голос. — Уряд приховує інформацію. Через те, що мені відомо, адміністрація може злетіти в повітря. Це деякі відомості про військовополонених. Ви можете... зробити собі ім'я на цьому матеріалі.

— Тоді де ж? — азартно випалив він.

— Як щодо космопорту? У них в барі тихо. Я куплю вам випити, і ми зможемо... розробити план кампанії. — Секунди цокали в неї в мозку. У який завгодно момент можуть розкритися двері її квартири, і... — Хоча це буде небезпечно. У фойє мене вартують двоє агентів уряду, і ще двоє — в гаражі. Мені необхідно проскочити повз них непоміченою. Якщо дізнаються, що я розмовляла з вами, можливо, що іншого шансу вам вже не дадуть. Без шуму і пилу — просто один раз вночі ви зникнете, і пройде чутка про те, що вас "поклали на обстеження". Розумієте, про що я?

Вона була зовсім впевнена, що він не розумів — його канал спеціалізувався в основному на "полуничці", — але бачила в його очах спрагу журналістської слави.

Він повернувся до свого оператора:

— Джон, дай їй свою куртку й камеру.

Корделія сховала волосся під крислатим капелюхом і вдягла куртку поверх форми; прямуючи до виходу, вона демонстративно несла в руках камеру. Разом з телевізійниками вона піднялася на ліфті в гараж. Біля входу чергували двоє в блакитній формі. Проходячи повз них до машини журналіста, вона недбало підкинула камеру на плече, затуляючи обличчя.

В барі космопорту вона замовила випивку і зробила великий ковток зі свого келиха.

— Я незабаром повернуся, — пообіцяла вона і вшилася, залишивши журналіста за столиком з неоплаченою випивкою.

Наступну зупинку вона зробила біля квиткового комп'ютера, викликавши на екран розклад польотів. У найближчі шість годин — ані єдиного пасажирського корабля до Ескобару. Занадто довго. Космопорт напевно будуть обшукувати в першу чергу. Повз проходила жінка в формі працівниці космопорту. Корделія зупинила її.

— Перепрошую, чи могли б ви допомогти? Мені потрібно дізнатися дещо про приватні вантажні транспорти й інші приватні кораблі, які готуються до вильоту.

Жінка насупилася, але через мить впізнала Корделію і розпливлася в посмішці.

— Ви капітан Нейсміт!

Серце кевкнуло і скажено забилося. "Ні... спокійніше..."

— Так. Е-е... Розумієте, журналісти вкрай мене замучили. Ви ж знаєте, що це за братія. — Корделія обдарувала жінку поглядом, який ввів її до кола обраних. — Я не хотіла б знову потрапити їм на очі. Може, ми могли б пройти в який-небудь кабінет? Я знаю, що якщо хто-небудь тут і поважає людську гідність, то це ви. Просто бачу це по вашому обличчю.

— Правда? — Улещена і схвильована працівниця вже тягнула її за собою. В її офісі був доступ до повного розкладу всіх польотів, і Корделія швидко переглянула його.

— Хм. От цей, здається, підходить. Рейс до Ескобара, виліт менше ніж за годину. Може ви знаєте, пілот вже піднявся на борт?

— В цієї вантажівки нема дозволу на перевезення пасажирів.

— Не страшно, я просто хочу поговорити з пілотом. Особисто. Віч-на-віч. Можете влаштувати це?

— Я спробую. — І їй це вдалося. — Він зустріне вас біля посадкового вузла 27. Але вам потрібно поквапитися.

— Дякую. Е-е... Ви певно не знаєте, але мене всюди переслідують журналісти — життя від них нема. Перед чим завгодно не зупиняються. Двоє найнастирливіших навіть вбралися в експедиційну форму, щоб до мене пробитися. Мають нахабність називати себе капітаном Мехтою і комодором Тейлором. Жахливо надокучливі. Якщо вони почнуть тут винюхувати, ви могли б неначебто забути, що мене бачили?

— О, звичайно, капітан Нейсміт.

— Називайте мене Корделія. Ви справжня козачка! Дякую!

Пілот виявився зовсім зеленим — набирався досвіду на вантажних кораблях, перш ніж взяти на себе відповідальність за пасажирські перевезення. Він теж впізнав її і відразу ж попросив автограф.

— Ви, напевно, дивуєтеся, чому вибрали саме вас, — розписуючись, почала Корделія. Вона уявлення не мала, що конкретно збирається йому наплести, лише дотримувалась в розмові інтуїтивного здогаду — здається, цей хлопець з тих, хто навіть раз за все своє життя не виграв хоча б єдиного конкурсу.

— Я, мем?

— Повірте, хлопці зі служби безпеки перевірили ваше досьє вздовж і впоперек. Ви гідні довіри. Так, саме такий ви і є — по-справжньому надійна людина.

— О... вони ж не могли дізнатись про кордоліт? — Тривога боролась в ньому з марнославством.

— До того ж спритний, — продовжувала імпровізувати Корделія, ворожачи про себе, що таке кордоліт. Раніше вона не чула про таке. — Ви просто ідеально підходите для цього завдання.

— Якого завдання?!

— Ш-ш, не так гучно. Я виконую секретне завдання президента. Особисто. Воно настільки делікатне, що навіть військовий департамент не знає про нього. Якщо це випливе назовні виникнуть серйозні політичні ускладнення. Я повинна доставити секретний ультиматум імператору Барраяру. Але будь-хто не повинен знати, що я залишила Колонію Бета.

— І я повинен вас туди доставити? — ошелешено запитав він. — Цим вантажним рейсом?

"Схоже, я могла б вмовити хлопчика довезти мене на казенному паливі до самого Барраяру, — подумала вона. — Але це було би кінцем його кар'єри". Совість не дозволила їй дати волю амбіціям, які вже понеслись вгору.

— Ні, ні. Ваш вантажний переліт повинний здаватися зовсім звичайним. Мені потрібно зустрітися з секретним зв'язковим на Ескобарі. Ви просто візьмете на борт один вантаж, який відсутній у митній декларації. Мене.

— Але в мене нема дозволу на перевезення пасажирів, мем.

— Боже праведний, невже ви думаєте, що ми цього не знаємо? Як по-вашому, чому сам президент вибрав з безлічі кандидатів саме вас?

— Ого. А я ж навіть не голосував за нього.

Він провів Корделію на катер і влаштував її серед зібраного в останній момент вантажу.

— Ви ж знаєте всіх великих авторитетів в Експедиції, мем? Лайтнера, Парнелла... Може, познайомите мене з ними?

— Не знаю. Але... коли ви повернетеся з Ескобара, то зустрінетеся з безліччю авторитетів з Експедиційного корпусу і служби безпеки. Це я вам обіцяю. — "Причому без обману".

— Можу я задати вам... особисте питання, мем?

— Чому б і ні? Всі задають.

— Чому ви в тапочках?

Вона подивилася на свої ноги.

— Прошу пробачення, пілот Мейх'ю. Але це секретна інформація.

— О! — присоромлений пілот сховався в кабіні.

Залишившись нарешті на самоті, вона притулилася чолом до прохолодного гладкого пластику дорожнього кейса і тихенько схлипнула, оплакуючи свою долю.

РОЗДІЛ 14

Було вже близько полудня за місцевим часом, коли флаєр, взятий Корделією напрокат у Форбарр-Султані, переніс її через широке озеро. Берег облямовували повиті лозами схили, за якими здіймалися круті пагорби, порослі чагарником. Місцевість була малонаселена — лише вздовж берега подекуди були розкидані невеликі поселення, а біля одного з країв озера розташувалося мальовниче село. Скелястий мис вкривали руїни стародавньої фортеці. Корделія зробила над ними коло, звіряючись з картою саме за цим орієнтиром. Відрахувавши три великі маєтки на північ від фортеці, вона знизилася над четвертим і посадила флайер на стежку перед будинком.

Стародавній будинок, зведений з місцевого каменю, майже зливався з рослинністю, яка вкривала схил пагорба. Корделія втягла крила, вимкнула двигун і поклала ключі в кишеню, але продовжувала сидіти, в нерішучості дивлячись на розігрітий сонцем фасад.

З-за кута з'явилась висока фігура в дивній уніформі — коричневій зі сріблом. Чоловік йшов неквапливо, рука його звично спочивала на кобурі. Вона зрозуміла, що Форкосиган десь неподалік, тому що це був сержант Ботарі. Він здавався цілком здоровим, принаймні фізично.

Вона вистрибнула з флаєра.

— Е-е, добрий день, сержант. Адмірал Форкосиган вдома?

Він прищулився, вдивляючись в неї, потім обличчя його проясніло, і він віддав їй честь.

— Капітан Нейсміт. Мем. Так, він тут.

— Ви виглядаєте набагато краще, ніж при останній нашій зустрічі.

— Мем?

— На флагмані. Біля Ескобару.

Він стурбовано насупився:

— Я... не пам'ятаю Ескобар. Адмірал Форкосиган каже, що я був там.

— Зрозуміло. — "Вони забрали твої спогади? Або ти стер їх сам? Хто знає..." — Мені шкода чути це. Ви служили хоробро.

— Правда? Мене комісували, потім.

— Так? А що за форма на вас?

— Ліврея графа Форкосигана, мем. Він взяв мене в свою особисту охорону.

— Я впевнена, що ви будете добре служити йому. Можу я побачити адмірала Форкосигана?

— Він за будинком, мем. В тому напрямку.

І він побрів далі, очевидно, здійснюючи обхід території.

Корделія рушила навколо будинку, здіймаючи поділ незвично довгої спідниці. Темний квітковий візерунок її нового вбрання тішив очі. Вона купила цю сукню вчора у Форбарр-Султані, частково задля забави, але в основному через те, що її бежева експедиційна форма з бетанськими знаками розрізнення приваблювала занадто багато уваги. І ще вона розпустила волосся, розділивши його на проділ і закріпивши двома емалевими гребенями, також купленими вчора.

Трохи вище на схилі пагорба починався сад, оточений низькою стіною із сірого каменю. Ні, не сад, зрозуміла вона, підійшовши ближче, а цвинтар. Там, стоячи на колінах на голій землі, трудився старий у подертому робочому одязі: висаджував з лотка квіткову розсаду. Коли Корделія зайшла через вузьку хвіртку, старий підняв голову, і вона безпомилково впізнала його. Він був трохи вищий від свого сина, м'язи його від віку стоншилися і витягнулися, але риси обличчя були ті ж.

— Генерал граф Форкосиган, сер? — Вона машинально козирнула йому і тільки потім збагнула, наскільки дивно це має виглядати при її вбранні. Він насилу звівся на ноги. — Я кап... я Корделія Нейсміт. Товариш Ейрела. Не знаю, чи розповідав він вам про мене. Він тут?

— Добрий день, мадам. — Але випрямився майже в положення "сумирно" і привітав її до болю знайомим коротким кивком. — Він мало що говорив про вас, і я навіть не думав, що буду мати честь зустрітися з вами. — Він насилу посміхнувся, немов мускули, що відповідали за цей рух, заіржавіли від довгої нерухомості. — Ви навіть не уявляєте, наскільки я радий, що помилився.