Осколки честі - Сторінка 47

— Вона ввімкнула управління зовнішнім буксирним променем і розім'яла пальці, перш ніж доторкнутися до пульту.

— Так, тут нема підстав для сумнівів, — погодився він, відкидаючись на спинку крісла і спостерігаючи за її роботою. — А навіщо так панькатись з буксиром? — поцікавився він, помітивши, наскільки малу потужність вона використовує.

— Ну, вони ж бо проморожені наскрізь, як ви певно знаєте, — відповіла вона, не відриваючи погляду від показань приладів. — Крихкі. Якщо переміщувати їх занадто швидко, то вони можуть вдаритися об що-небудь і розбитися вщент. Давайте-но спершу припинимо це огидне обертання, — додала вона, нібито про себе. — Повільне обертання ще терпиме. Цілком презентабельне. Але от таке швидке вертіння... напевно, їм від нього ніяково, як вам здається?

Він відірвав погляд від екрану і вп'явся на неї.

— Вони ж мертві, мадам!

Вона повільно посміхнулася, дивлячись на екран. Труп, який роздувся від декомпресії, зі скорченими, немов зведеними судорогою, руками і ногами, тихо підпливав до вантажного відсіку.

— Ну, це ж не їх провина, правда? Це один з наших, я бачу його форму.

— Фу! — повторив він, потім зніяковіло розсміявся. — Ви поводитеся так, наче насолоджуєтесь цим.

— Насолоджуюся? Ні... Але я вже дев'ять років працюю в службі пошуку й упізнання. Я не надто переймаюсь. І вже безсумнівно, робота в космосі завжди приємніша, ніж планетарна.

— Приємніша? З цією моторошною декомпресією?

— Так, але зате низька температура. А відтак нема розкладу.

Він зробив глибокий вдих і повільно видихнув.

— Зрозуміло. Напевно... через якийсь час трохи... черствієш. А правда, що ваша братія називає їх трупокрижинками?

— Деякі називають, — визнала вона. — Я — ні.

Вона обережно провела понівечений труп через шлюз вантажного відсіку і закрила люк. — Встановити температурний режим на повільне розмороження, і через кілька годин з ним можна буде працювати, — промурмотіла вона, піднімаючись з крісла.

— Як же ви називаєте їх? — запитав він.

— Людьми.

Винагородивши його здивування легкою посмішкою, Боні попрямувала в тимчасовий морг, який розмістився по сусідству з завантажувальним відсіком. Під час перерви Феррел, ваблений нездоровою цікавістю, теж спустився туди і з острахом зазирнув у двері. Медтехнік сиділа за своїм робочим столом. Стіл в центрі приміщення ще був пустий.

— Е-е... привіт.

Вона підняла голову і посміхнулася.

— Здравствуйте, офіцер-пілот. Заходьте.

— Е-е, дякую. Знаєте, ні до чого всі ці церемонії. Звіть мене Фалько, якщо хочете, — сказав він, входячи.

— Звичайно. А мене звуть Терса.

— Ой, правда? У мене є кузина, теж Терса.

— Це розповсюджене ім'я. Коли я вчилася в школі, в моєму класі завжди було не менше трьох Терс. — Вона встала і перевірила покази індикатора біля дверей вантажного відсіку. — Зараз він вже майже готовий для обробки. Витягнений на берег, якщо можна так висловитися.

Феррел шморгнув носом і відкашлявся, роздумуючи, залишитися йому чи піти.

— Що за дика риболовля. — "Мабуть, все-таки краще піти".

Вона взяла пульт управління гравіплатформи й провела її за собою в вантажний відсік. Відтіля долинув глухий стукіт, а потім з дверей виплила керована медтехніком платформа — вже завантажена. Труп був вдягнений в синю форму корабельного офіцера і густо покритий памороззю, яка облуплювалася або капала на підлогу, коли Боні перекладала тіло на стіл. Феррел зіщулився від відрази. "Безперечно варто піти". Але він продовжував стояти, притулившись до дверного косяка і спостерігаючи з безпечної відстані.

Вона взяла з переповненої полиці над столом якийсь пристрій, приєднаний шнуром до комп'ютера. Інструмент розміром з олівець, спрямований на очі трупа, випустив тонке синє проміннячко.

— Ідентифікація за сітківкою, — пояснила Терса. Витягши з полиці аналогічно підімкнену прямокутну пластину, вона по черзі притисла її до кожного пальця огидної туші. — І по відбитках пальців, — продовжила вона. — Я завжди здійснюю обидві процедури, а потім перевіряю, чи збігається результат. Одному лиш тесту на сітківку довіряти не можна — очі можуть бути ушкоджені. А помилкова ідентифікація може завдати болю рідним. Хм-м. — Вона подивилася на екран. — Лейтенант Марко Делео. Двадцять два роки. Ну що ж, лейтенант, — люб'язно звернулася вона до небіжчика, — подивимося, що я можу зробити для вас.

Вона приклала спеціальний розрядник до суглобів, відновлюючи їх рухливість, і почала роздягати труп.

— А ви часто розмовляєте з... ними? — запитав збентежений Феррел.

— Завжди. Ввічливість, врешті-решт. Деякі процедури, яким я їх піддаю, доволі-таки неделікатні, але їх все-таки можна зробити з чемністю.

Феррел похитав головою.

— Я особисто вважаю, що це непристойно.

— Непристойно?

— Уся ця метушня з мертвими тілами. Стільки зусиль і витрат на те, щоб зібрати їх. Тобто, їм же ж вже все одно. П'ятдесят-сто кілограм м'яса, яке розкладається. Краще було б просто залишити їх в космосі.

Навіть трохи не скривджена Боні знизала плечима, продовжуючи займатися своєю справою. Вона склала одяг і вийняла вміст кишень, виклавши його в ряд на столі.

— Мені подобається оглядати кишені, — зауважила вона. — Згадую, як у дитинстві я ходила до кого-небудь в гості. Коли я навіщось піднімалася на верхній поверх, то любила заглядати в кімнати і дивитися, які речі є в хазяїнів будинку, як вони їх утримують. Охайні кімнати завжди вселяли мені повагу — сама я будь-коли не вміла тримати речі в порядку. А якщо в кімнаті був розгардіяш, то я знала, що зустріла споріднену душу. Речі людини — це щось на зразок зовнішньої оболонки її розуму, на зразок раковини молюска. Я люблю уявляти собі, якими людьми вони були, судячи з їх кишень. Хто акуратним, хто нечупарою; хто тримав у кишенях тільки найнеобхідніше, хто набивав їх особистими речами... От, наприклад, лейтенант Делео. Напевно, він був дуже відповідальним. Все суворо за статутом, за винятком маленького відеодиска з дому. Напевно, від дружини. По-моєму, він був доволі милою людиною.

Вона акуратно склала колекцію речей у пакет з відповідною биркою.

— Але ви ж не збираєтеся дивитися цей запис? — жахнувся Феррел.

— Ні, звичайно. Це було би вторгненням у особисте життя.

Він хрипко реготнув:

— Не вловлюю різниці.

— Ах.

Вона закінчила медичний огляд, підготувала пластиковий мішок і взялася обмивати труп. Коли вона дійшла до обережного чищення в області геніталій, необхідного в зв'язку з розслабленням сфінктера, Феррел нарешті втік.

"Вона просто схибнута, — думав він. — Цікаво, вона вибрала таку роботу, тому що в неї не всі вдома, або навпаки — робота стала причиною її божевілля?"

Феррелу приснилося, що він пливе на шхуні по морю і витягає з води сітки, повні мерців — мокрих, вкритих переливчастою різнобарвною лускою; він піднімав їх на борт і звалював у трюм. Він прокинувся, обливаючись холодним потом. Яким полегшенням було повернутися в пілотське крісло і знову стати одним цілим з кораблем. Корабель був чистим, холодним і досконалим, безсмертним подібно богу; можна було забути, що в тебе колись був сфінктер.

Пройшов ще цілий день, перш ніж вони виловили чергову рибу.

— Дивна траєкторія, — відзначив Феррел, коли Боні зайняла своє місце за пультом керування буксиром.

— Так... О, я бачу його. Це барраярець. Далеко ж його занесло.

— Тьфу ти. Викиньте його назад.

— О, ні. У нас є ідентифікаційні дані на всіх їх загиблих. Це ж було частиною мирних угод, так само як і обмін полоненими.

— Якщо згадати, що вони витворяли з нашими полоненими, не думаю, що ми зобов'язані щось робити для них.

Вона знизала плечима.

Барраярський офіцер виявився високою, широкоплечою людиною; судячи з нашивок на комірі — командором. Медтехнік оточила його такою ж турботою, що і лейтенанта Делео. І навіть більшою: вона приклала чималі зусилля на те, щоб випрямити тіло, і довго масажувала кінчиками пальців покрите плямами обличчя, намагаючись повернути йому хоч трохи людського вигляду. Феррел спостерігав за цим процесом із постійно зростаючою відразою.

— Шкода, що в нього так сильно розсунулися губи, — зауважила Терса не відволікаючись. — Це додає йому нехарактерно хижий вигляд. По-моєму, він був доволі симпатичним хлопцем.

В одній з його кишень виявився невеликий медальйон, у якому був захований крихітний скляний пухирець із прозорою рідиною. Внутрішній бік золотої кришки був густо поцяткований вигадливими завитками барраярського алфавіту.

— Що це? — поцікавився Феррел.

Піднісши медальйон до світла, воно уважно розглянула його.

— Це щось на зразок талісмана, або пам'ятного сувеніру. За останні три місяці я багато чого дізналась про барраярців. Перетрусиш десяток з них — і в дев'ятьох напевно виявиться в кишенях який-небудь медальйон або амулет на щастя. Причому офіцери в цьому будь-чим не відрізняються від рядових.

— Дурний забобон.

— Не знаю, забобон це чи ж просто звичай. Один раз ми обробляли пораненого полоненого... він стверджував, що це всього лише данина традиції. Талісмани за звичаєм дарують солдатам, але всі в них не вірять. Однак коли ми спробували забрати в нього амулет, роздягаючи перед операцією, він почав пручатися. Перш ніж дали наркоз, його насилу утримували три санітара. По-моєму, це було доволі неслабо для людини, у якого відірвало обидві ноги. Він плакав... хоча, звичайно, він був у стані шоку.

Мимоволі заінтригований, Феррел розглядав медальйон, погойдуючи його на короткому ланцюжку. Медальйон був зчеплений із ще одним кулоном — пасмом волосся, запаяним в прозорий пластик.

— Це щось подібне до святої води? — поцікавився він про прозору кульку з рідиною.

— Майже. Це дуже розповсюджений талісман — називається "материнські сльози". Цікаво, чи зможу я розібрати напис... Схоже, він зберігав цей медальйон уже багато років. Тут написано "мічман", і дата... Очевидно, він був подарований йому з нагоди присвоєння офіцерського звання.

— Але це ж не справжні сльози?

— Навпаки, найсправжніші. Саме тому вони й повинні служити захистом.

— Схоже, це не занадто діючий засіб.

— Так, схоже що... ні.

Феррел іронічно хмикнув.

— Ненавиджу цих хлопців, але при цьому мені наче навіть шкода його матір.

Боні забрала в нього ланцюжок з кулонами, піднесла кучерик у пластмасі до світла і прочитала напис.

— Не шкодуйте її.