Останнє запитання - Сторінка 2

(Джерродітт II теж почала плакати).

Джерродд знизав плечима.

— Зараз, зараз, любі мої, запитаю. Не хвилюйтесь, Мікровак усе нам розкаже. — І, зробивши запит, додав: — Надрукуй відповідь.

Джерродд зібгав стрічку й весело сказав:

— Ну от, Мікровак нам говорить, що у свій час про все потурбується, так що не бійтеся.

— А тепер, діти,швиденько спати. Незабаром ми будемо в нашому новому домі, — сказала Джерродайн.

Перед тим як кинути стрічку, Джерродд ще раз перечитав написане: "Брак даних для чіткої відповіді". Він знову стенув плечима і глянув на екран. Х-23 була прямо по курсу.

VJ-23X з Лемета, уважно розглядаючи чорні заглиблення на тримірній карті Галактики, говорив:

— A от цікаво, чи не здаємося ми смішними, що так серйозно займаємося цією справою?

MQ-17J з Нікрона похитав головою:

— Гадаю, ні. Ти ж знаєш, що за такого нестримного заселення Галактика буде заповнена вже через п'ять років.

Їм на вигляд було трохи більше за двадцять, обидва стрункі й високі.

— Все-таки я маю сумнів, — сказав VJ-23X, — чи варто нам подавати Раді Галактики такий песимістичний звіт.

— А я б не повірив іншому звітові. Він їх трохи розворушить. Ми примусимо їх ворушитися.

VJ-23X зітхнув:

— Космічний простір нескінченний. Сто мільярдів галактик для освоєння. Навіть більше.

— Сто мільярдів не є нескінченність, до того ж вони весь час зменшуються. Подумай! Двадцять тисяч років тому людство вперше розв'язало проблему використання зоряної енергії, а кількома століттями пізніше стали можливі міжзоряні польоти. Людству потрібно було мільйон років, щоб заселити невеликий світ і всього п'ятнадцять тисяч років, щоб заповнити всю Галактику. Тепер населення подвоюється кожні десять років...

VJ-23X докинув:

— Завдяки безсмертю.

— Правильно. Безсмертя є, і ми повинні з цим рахуватися. Я припускаю, що безсмертя має і зворотний бік. Галактичний АК розв'язав багато наших проблем, але, навчившись запобігати старості, він перевершив себе.

— Гадаю, ти ще не збираєшся залишати життя.

— І думки не маю, — огризнувся MQ-17J і додав уже лагідніше: — Ще ні. Я досить молодий. Скільки тобі?

— Двісті двадцять три. А тобі?

— Мені ще нема двохсот... Та повернімося до нашої розмови. Населення подвоюється кожні десять років. Настане час, і наша Галактика заселиться, за десять років ми заселимо іншу. Ще десять років — і ще на дві більше. Наступне десятиліття — і на чотири більше. За сто років ми займемо тисячу галактик. За тисячу років мільйон. За десять тисяч — увесь знаний Всесвіт.

VJ-23X сказав:

— Тут не обійтися без розв'язання транспортної проблеми. Цікаво, скільки треба сонячно-енергетичних станцій, щоб переправляти галактики індивідуумів у нові світи?

— Слушно. Вже тепер за рік людство використовує дві сонячно-енергетичні станції.

— Енергію майже вичерпано. Наша Галактика за рік висмоктує тисячу сонячно-енергетичних станцій, а ми тільки дві.

— Згоден, але якби ми навіть використовували всі станції, то тільки відтягнули б кінець. Енергетичні потреби зростають у геометричній прогресії, швидше за населення. Ми залишимося без енергії раніше, ніж устигнемо перебратися на нові галактики. Цікава проблема. Дуже цікава.

— Людство створить нові зірки з міжзоряного газу.

— А може, з розсіяного тепла? — саркастично запитав MQ-17J.

— Можливо, є який-небудь спосіб спрямувати енергію у зворотному напрямку. Треба запитати Галактичний АК.

Насправді VJ-23X й не збирався запитувати, та MQ-17J вихопив з кишені особистий контакт-АК і поклав його на стіл.

— Я й сам про це думав. Одного дня перед людством постане така проблема.

MQ-17J задумливо подивився на маленький пристрій. Контакт-АК мав вигляд кубика розміром у два дюйми — і більш нічого. Через надпростір він з'єднувався з великим Галактичним АКом, що обслуговував людство. Причім надпростір був уключений у схему комп'ютера як його інтегральна частина.

MQ-17J подумав, чи вдасться йому побачити за своє безсмертне життя Галактичний АК. Той містився у маленькому своєму світі, у павутинні силового проміння, іскріючи скупченням субмезонів, які тепер заступили старі незграбні молекулярні лампи. І було відомо, що, незважаючи на неможливість відчути його, так би мовити, на дотик, Галактичний АК сягав тисячі футів.

Зненацька MQ-17J сказав у контакт-АК:

— Чи можна в майбутньому спрямувати ентропію у зворотному напрямку?

VJ-23X вражено глянув на нього.

— Послухай, я не мав наміру запитувати всерйоз.

— Чому?

— Ми ж знаємо, що це неможливо. Не можна з диму та попелу відродити спалене дерево.

— У вашому світі є дерева? — запитав MQ-17J.

Вони здригнулися від звуку Галактичного АКа і замовкли.

З маленького кубика на столі приємний голос сказав:

— Брак даних для чіткої відповіді.

VJ-23X вигукнув:

— Бачиш!

І вони знову заходилися коло звіту, який повинні були подати Раді Галактики.

Розум Зі Прайма перенісся в нову Галактику, де мільярди зірок та їх нескінченні завихрення викликали хвильову цікавість. Такого він ще зроду не бачив. Хіба можливо все це осягнути? Безліч зірок, і кожна зі своїм людським населенням... Справжнє життя людей точилося переважно не на планетах, а в космосі. Життя розумів, а не тіл! Безсмертні тіла людей, залишаючись на планетах, перебували в стані суспензії. Інколи вони прокидалися для діяльності, але таке траплялося дедалі рідше. У Всесвіті було мало простору, і рідко народжувалися нові особи, щоб приєднатися до велетенської людської маси.

З глибокої задуми Зі Прайма вивів дотик тоненьких вусиків іншого розуму.

— Я Зі Прайм. А ти хто?

— Я Ді Саб Уан. Як позначена твоя галактика?

— Ми просто звемо її Галактика. А ви?

— Ми свою називаємо так само. Всі люди називають свої галактики тільки Галактиками. А чом би й ні?

— Правда. Тим більше, що всі вони однакові.

— Не всі. Одна з них колиска людства. Це робить її винятковою.

Зі Прайм запитав:

— Яка саме?

— Я не можу сказати. Певно, АК Всесвіту знає.

— Давай запитаємо. Страшенно цікаво.

Уява Зі Прайма ширилася й ширилася, і він побачив збігання галактик, їхнє перетворення у нові й нові, що розпорошувалися на молоді зоряні туманності. Їх так багато, сотні мільярдів, і всі вони населені безсмертними мислячими істотами, чиї розуми вільно ширяють у космічному просторі. Проте серед галактик була одна — першородна. У сиву давнину тільки там жили люди.

Нестримне бажання побачити цю галактику опанувало Зі Праймом, і він гукнув:

— АК Всесвіту! На якій галактиці зародилося людство?

АК Всесвіту зафіксував запитання. У кожному світі й у всьому космосі Зі Прайм мав свої сенсорні датчики, які з'єднували його з тією нікому невідомою субстанцією — АКом Всесвіту, що прирік себе на самотність.

Зі Прайм знав тільки одну людину, чиї думки сягнули так близько до АКа, що відчули його матеріально. Він бачив лише сліпучу кулю діаметром у два фути, на яку нестерпно було дивитися.

— Але як воно може бути АКом Всесвіту? — сумнівався Зі Прайм.

— Більша його частина губиться у надпросторі. Який він має вигляд, навіть уявити не можу, — сказав той.

Зі Прайм знав, що від того далекого часу, коли люди почали працювати над АКом Всесвіту, ніхто його ніколи не бачив, бо кожен АК розробляв і будував свого наступника. За мільйони років накопичувалася потрібна інформація для конструювання досконалішого і розумнішого комп'ютера, що вбирав увесь банк даних і особистість попередника.

Зі Прайм відчув, як його думки урвалися і як АК Всесвіту скерував їх до тьмяного моря галактик, особливо на одну з них.

— Ця галактика — колиска людства, — долинуло з неймовірної далечини, але дуже чітко.

Зі Прайм ледь потамував розчарування, бо та галактика нічим не відрізнялася від інших.

Ді Саб Уан, чий розум був іще поруч, несподівано запитала:

— І одна з цих зірок є колискою людства?

АК Всесвіту відповів:

— Зірка, де народилося людство, перетворилася. Тепер це білий карлик.

— А люди вимерли? — вихопилось у Зі Прайма. Відповідь була така:

— Для їхніх фізичних тіл, як завжди у таких випадках, сконструйовано новий світ.

— Так, звичайно, — промовив Зі Прайм, однак відчуття втрати все ще переповнювало його. Нарешті розум звільнився від сприйняття галактики, де вперше з'явилося людство, і думки загубилися в зоряному просторі. Боронь боже побачити таке колись знову!

Ді Саб Уан запитала:

— Що сталося?

— Зірки вмирають. Зірка людства померла.

— Вони всі повинні померти.

— Так, коли скінчиться вся енергія, помруть і наші тіла, і ти, і я.

— Це станеться через мільярди років.

— Я не хочу, щоб це сталося навіть через мільярди років. АК Всесвіту! Як зберегти зірки від смерті?

Ді Саб Уан сказала з іронією:

— Ти хочеш знати, як змінити напрям ентропії?

АК Всесвіту відповів:

— Брак даних для чіткої відповіді.

Розум Зі Прайма повернувся до своєї галактики, він більше не контактував з розумом Ді Саб Уан, тіло якої мешкало, може, за трильйон світових років, а, може, й зовсім поруч — це вже не мало значення.

Заглиблений у сумні думки, Зі Прайм збирав міжзоряний водень, з якого хотів збудувати маленьку власну зірку. Якщо зірки одного дня повинні вмерти, то треба створити бодай кілька нових.

Людина радилася сама з собою, бо розум тепер був один. Інтелекти всіх людей органічно розчинились один в одному й стали неподільним цілим. Трильйони й трильйони їхніх безсмертних тіл спочивали на своїх місцях. Їх добре обслуговували досконалі роботи.

Людина сказала:

— Всесвіт вмирає.

Людина дивилася на дедалі тьмяніші галактики. Велетенські зірки — марнотратниці вмерли дуже давно, давніше за найдавніше минуле. Майже всі вони, геть зблякнувши, стали білими карликами.

Нові зірки утворилися з міжзоряного пилу завдяки природним процесам, деякі — створила сама Людина, але всі вони вже згасли. Іноді білі карлики зіштовхувалися, вивільнюючи могутню енергію, народжуючи нову зірку, та вона була тільки одна з тисячі загиблих білих карликів і на неї теж колись чекав кінець.

Людина сказала:

— Якщо ощадити за вказівками Космічного АКа рештки енергії у Всесвіті, то її вистачить на мільярди років.

— Хай так, — погодилася Людина, — та врешті й вона скінчиться. Використана енергія не поновлюється. Ентропія повинна досягти максимуму.

Людина запитала:

— Хіба неможливо скерувати ентропію у зворотному напрямку? Звернімося до космічного АКа.

Космічний АК був скрізь, але не поряд.