Останній берег - Сторінка 13

- Урсула Ле Гуїн -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

І навіть не в тому річ, що все його єство не сприймало рабства — він іще остаточно не оговтався і був занадто кволим для такого бунту. Арен просто знав, що не зможе бути рабом, а тому через якийсь тиждень однаково помре чи загине. І хоча юнак сприймав це як жорстоку правду життя, проте йому все-таки стало так страшно, так страшно, що він вирішив більше не думати про майбутнє. І втупив погляд у підлогу, роздивляючись чорні від бруду дошки. А палюче сонце обпікало його голу спину, і нестерпна спрага лещатами стискала пересохлу горлянку…

Нарешті сонце сховалося за обрій і прийшла ніч — ясна, прохолодна. З неба пронизливо дивилися далекі зорі. Стояв мертвий штиль і гупання барабана, як повільні удари серця, задавало веслярам ритм. Удень дошкуляла спека, а тепер на зміну їй прийшов холод. Спину Аренові трохи зігрівали закуті ноги сусіда ззаду, а лівий бік відчував тепло, що струменіло від тіла німого парубка, котрий сидів, зігнувшись у три погибелі і мугикаючи якусь одноманітну мелодію.

Змінилася команда веслярів, і знову почав гупати барабан. Арен мріяв про відпочинок, але сон тікав від нього. Нили кістки, а змінити позу було неможливо. Він тремтів від холоду, мордований болем і спрагою, і дивився на зоряну хитавицю — небесні світила погойдувалися над головою у такт зусиллям веслярів, на мить завмирали, і знову починали погойдуватися, і знову завмирали.

Біля щогли перед лядою трюму зупинилися двоє — чоловік у нашийнику і ще хтось; маленький ліхтар, що висів над ними, вихоплював із темряви обриси їхніх постатей.

— Туман, хай йому грець! — почулося ненависне шамотіння чоловіка в нашийнику. — Звідки, скажи мені, у Південних Широтах узявся цей клятий туман в цю пору року? Не щастить, та й годі!

Барабан продовжував відбивати ритм. Зорі погойдувалися, завмирали, кружляли. Аренів сусід, хлопець із вирваним язиком, раптом здригнувся всім тілом і, підвівши голову, жахливо, по-звірячому завив.

— Ану тихо там! — гаркнув другий чоловік, що стояв під щоглою.

Німий ще раз здригнувся і затих, зціпивши щелепи.

Зорі, якось ніби потайки, покотилися з небес уперед, у порожнечу.

Щогла дивно захиталася і зникла з-перед очей. На спину Аренові, здавалося, впала мокра ковдра крижаного туману. Барабан захлинувся, та небавом почав гупати знову, хоча тепер уже й повільніше.

— Густий, ніби сметана! — сказав хтось просто над головою Арена. — Гей, там, на веслах! Ану, не лінуватися! Тут на двадцять миль навколо — жодної мілини!

У такому тумані рухатися вперед не було сенсу — треба було лише утримуватися на місці, ледве рухаючи веслами. Гупання барабана стало тихшим. Було холодно і мокро. Волога мжиця, що осідала на Ареновому волоссі, стікала йому в очі; юнак намагався піймати краплі язиком, роззявленим ротом хапаючи мокре повітря, аби хоч у такий спосіб угамувати спрагу. Від холоду в нього цокотіли зуби. Холодний ланцюг натер стегно, і тепер воно пашіло вогнем. Барабан тихо бубонів, аж доки не затих зовсім.

Запала тиша.

— Веслуйте, не зупиняйтеся! У чому річ? — пролунаю вже знайоме моторошне шемрання.

Ніхто йому не відповів.

Корабель повільно похитувався на тихій воді. За ледве помітними крізь імлу перилами трапу зяяла порожнеча. Щось у темряві вдарило об борт судна. Відлуння удару пролунало, наче гуркіт грому серед мертвої неземної тиші.

— Сіли на мілину, — прошепотів хтось із бранців, і голос його розчинився в імлі.

Потім туман раптом почав світитися — так, наче десь глибоко у його надрах розквітла небачена яскрава квітка. Тепер Арен чітко бачив голови людей, скутих із ним одним ланцюгом, і навіть блискучі крапельки вологи на їхньому волоссі. Судно шарпнулося вдруге, і юнак витяг шию, намагаючись побачити якомога більше. Туман світився над палубою, наче місячна повня, вкрита тонкою поволокою хмарини, — сяйво було таким самим холодним і чистим. Веслярі завмерли, наче камінні боввани. Члени команди з'юрмилися на кормі, їхні очі ледь помітно поблискували. Біля лівого борту самотньо стояв чоловік, котрий і випромінював це незбагненне сяйво — світилися його обличчя, постать, а патериця у руці горіла, наче розплавлене срібло.

Біля ніг осяйного чоловіка скорчилася якась чорна постать.

Арен спробував озватися, але не зміг. Огорнений м'яким серпанком урочого світла, Архімаг підійшов до юнака і став навколішки. Арен відчув дотик його руки, почув його голос, а відтак у цілому трюмі забряжчали кайдани, спадаючи з тіл нещасних бранців. Одначе ніхто з них навіть не поворухнувся. Арен спробував підвестися, але не зміг: він геть задубів, руки і ноги зсудомило від довгого сидіння. Архімаг міцно стис його руку, і, скориставшись цією допомогою, Арен якось видерся із трюму і звалився на палубу.

Архімаг відійшов трохи вбік — і єдвабне сяйво торкнулося застиглих облич веслярів. Він зупинився біля чорної постаті, що скорчилася під щоглою.

— Я ніколи нікого не караю, — карбуючи кожне слово, суворо вимовив Яструб, і голос його був холодним, як оте уроче сяйво, що прогнало туман. — Але в ім'я справедливості, Егре, я візьму на себе цей тягар: нехай твій язик залишається німим доти, доки ти не знайдеш таке слово, яке варто було би вимовити вголос!

Після цих слів чарівник повернувся до Арена і допоміг йому звестися на ноги.

— Ходімо звідси, синку, — сказав Яструб, і Арен, спираючись на плече Архімага, незграбно прошкандибав на край палуби і з великими труднощами забрався у човен, що погойдувався на воді біля борту корабля. У темряві вітрило "Світозора" біліло, немовби метеликове крильце.

На морі й досі тримався повний штиль. Через мить чарівне сяйво згасло, а "Світозор" розвернувся на хвилях і помчав геть від галери. І майже одразу потонули в імлі і чорний борт невільницького судна, і тьмяний ліхтар на щоглі, і заціпенілі веслярі. Аренові здалося, що він чує позаду голоси, але той звук був настільки тихим, що невдовзі потонув у темряві. Трохи згодом туман почав витоншуватися, розпадатися на пасма, якими недбало бавився нічний вітерець. Над ними знову було чисте зоряне небо, і човен безшумно, як метелик, полетів уперед, розтинаючи темні хвилі океану.

Яструб закутав Арена в ковдру і дав йому води. Сам усівся поряд, поклавши руку юнакові на плече. Аренові раптом страшенно захотілося плакати. Чарівник не промовив жодного слова, але дотик його руки був настільки теплим, що поступово до Арена повернувся спокій: йому було тепло, човен м'яко похитувався на воді, життя було чудовим.

Він поглянув угору, на свого супутника. Смагляве обличчя чаклуна вже не світилося неземним сяйвом і на тлі зоряного неба було ледве помітним. Човен нестримно мчав уперед на крилах чар-вітру. А під його бортами, здавалося, про щось здивовано перешіптуються хвилі.

— Той чоловік із собачим ретязем на шиї — хто він?

— Лежи спокійно. Морський розбійник, Егре. Він носить свій нашийник, щоби приховати шрам на горлянці. Схоже, він уже настільки звироднів, що з пірата перетворився на работоргівця. Та цього разу хитрий Егре пошився в дурні, — у спокійному сухому голосі Яструба відчувалася прихована втіха.

— Як ти мене знайшов?

— Магія, гроші, ще дещо… Я змарнував надто багато часу. Мені не хотілося, щоб усі бачили, як Архімаг і Хранитель острова Роук тиняється нетрищами Ґорта. І я навіть тепер шкодую, що мені не вдалося зберегти оту свою прибрану подобу енладського купця. Довелося перепитати юрму людей, і врешті-решт з'ясувалося, що невільницька галера покинула гавань ще вдосвіта. Ось тут мені й урвався терпець! Я сів у "Світозор", а позаяк на морі був повний штиль, то я викликав чар-вітер і на якийсь час прикував весла інших кораблів до кочетів[5]… Нехай тепер спробують пояснити, що з ними сталося, якщо вся магія для них — це суцільний обман і дурисвітство. Але мною керувала злість і я занадто поспішав, а тому проґавив корабель Егре, що рухався не просто на південь, а трохи на схід, огинаючи мілини. Того дня мені все просто з рук валилося. У Ґорті нам таки й справді не поталанило… Ну, а насамкінець я скористався пошуковими чарами і знайшов корабель серед темряви. Може б, ти все-таки трохи поспав?

— Та ні, мені вже набагато краще.

Арен уже перестав хапати дрижаки, навіть трохи зігрівся і справді почувався непогано. Незважаючи на кволість тіла, голова працювала добре, думки легко перестрибували з однієї речі на іншу.

— А коли ти прийшов до тями? І що сталося з Хейром?

— Мене розбудило вранішнє сонце, і, на щастя, голова була цілою, хоча за вухом у мене з'явилася здоровенна ґуля. А от у Хейра, коли я востаннє його бачив, ще дурман із голови не вивітрився.

— Я виявився кепським вартовим…

— Але не тому, що заснув.

— Ні, — Арен затнувся. — Це було… Я був…

— Ти був там попереду мене. Я тебе бачив, — промовив Яструб дивним тоном. — Саме тому їм і вдалося захопити нас зненацька. Вони оглушили нас із тобою, наче баранів на різниці, і розжилися не лише золотом та одягом, а ще й молодим здоровим рабом. Це вони на тебе полювали, хлопче! На Амрунському ринку за тебе можна було б узяти стільки, скільки коштує гарна садиба.

— Вони вдарили мене не дуже сильно. Я очуняв і змусив їх добряче побігати, перш ніж вони загнали мене в кут… — очі Арена сяяли.

— Ти прийшов до тями ще там… і побіг? Але навіщо?

— Щоби відвести їх від тебе.

Подив, який прозвучав у голосі Яструба, боляче вразив Аренове самолюбство, і юнак запально додав:

— Я гадав, що їм потрібен ти. І боявся, що вони можуть убити тебе. Тому і вхопив їхню торбу, щоби вони кинулися вслід, і помчав геть. А вони рвонули за мною, чи радше — за золотом, яке я у них поцупив.

— Так… звісно, вони не могли діяти інакше! — тільки й промовив Яструб. Навіть натяку на вдячність. Якусь мить він замислено мовчав, а тоді запитав: — А тобі не спадало на думку, що на той час я вже міг бути мертвим?

— Ні.

— Спершу вбити, а потім пограбувати — адже так безпечніше!

— Я про це не думав. Я прагнув лише відвести їх подалі від тебе.

— Чому?

— Бо тоді ти зміг би захистити нас обох, якби тільки встиг прийти до тями. Або принаймні врятувався б сам. Я стояв на варті — і проґавив розбійників. Відтак спробував виправити свою помилку. Адже це тебе я охороняв, сидячи біля дверей. Твоє життя дорожче, ніж моє.