Останній берег - Сторінка 21

У своїй гордині, самовпевненій гордині Архімага, він боявся, що вони доможуться свого, і заздрив їм, страшачись появи людей могутніших, ніж він сам. Маг вирішив плисти у Відкрите море, геть подалі від усіх островів, доти, поки вони остаточно не загубляться у порожнечі і повмирають від спраги, не маючи сил, щоби повернутися назад. Він і сам помре, але не допустить їх до вічного життя.

Час від часу Яструб говорив з Ареном про те, як керувати човном, купався разом з ним у теплому морі чи бажав йому доброї ночі під величезними зірками — у такі хвилини всі ці думки здавалися юнакові повною нісенітницею. Він дивився на незворушне обличчя свого супутника і думав: "От мій володар і друг".

І йому здавалося неймовірним, що він міг засумніватися у ньому. Але трохи згодом сумніви знову поверталися до юнака, і вони із Сеплі обмінювалися багатозначними поглядами, попереджаючи один одного про їхнього спільного ворога.

Кожного дня сонця пекло немилосердно, але світило якось тьмяно. Його світло наводило оманний глянець на морські хвилі, що ліниво здіймалися. У воді відбивалася первозданна, нічим не скаламучена блакить неба. Потягнув легенький вітерець — і відразу вщух. Вони розгорнули вітрило, щоби піймати його і продовжити СВОЄ неспішне плавання в нікуди.

Якось по обіді задув, нарешті, попутний вітерець, і Яструб ткнув пальцем у небо, показуючи на сідаюче сонце, і сказав:

— Дивіться.

Високо понад щоглою летіла, ніби накреслена на небі чорна руна, зграйка чайок. Вони прямували на захід. "Світозор" пішов за ними, і наступного дня на обрії показався великий острів.

— Ось він, — показав Сеплі. — Острів, який ми шукаємо. Ми мали приплисти на нього.

— Те місце, за яким ти шукаєш, воно тут?

— Так, нам туди. Далі плисти нікуди.

— Це, мабуть, Обехол. Окрім нього, у Південних широтах є ще один острів — Велогі. А острови Західних широт лежать набагато західніше від Велогі. Це справді те місце, Сеплі?

Фарбар роззлостився так, що в очах його блимнув божевільний вогник. "Але ж мислить він розумно, — думав Арен, — не те що тоді, на Лорбанері, коли ми з ним уперше побачилися".

— Це тут. Нівроку ми пропливли, але те місце, яке ми шукаємо, знаходиться саме на цьому острові. Якщо хочеш, я можу заприсягнутися. Можна мені заприсягтися своїм ім'ям?

— Не можна, — відрізав суворим тоном Яструб, котрий дивився на кремезнішого фарбаря знизу вгору. Тримаючись за щоглу, Сеплі випростався на повен зріст, щоби краще було видно острів. — Навіть не намагайся, Сеплі.

Фарбар насупився, так ніби з люті чи від болю. Тоді кинув погляд на синіючі просто перед носом човна гори, що здіймалися над неспокійним водним обширом, і промовив:

— Ви взяли мене за проводиря. Ось місце, яке ви шукаєте. Нам потрібно зійти тут на берег.

— Ми зійдемо на берег так чи інакше, бо мусимо запастися водою, — зауважив Яструб, прямуючи до румпеля.

Сеплі знову зайняв своє місце під щоглою і щось бурмотів собі під ніс. До Арена донеслося, як він говорить раз за разом:

— Присягаюся своїм ім'ям. Своїм ім'ям.

Він повторював і повторював ці слова й щоразу морщився, як від болю.

Під подувами північного вітерцю вони наблизилися до острова і попливли уздовж берега в пошуках зручної для висадки місцини чи гавані. Але по всій довжині берегової смуги в жаркому мареві сонця оглушливо ревіли буруни. Схили гір, які до самісіньких вершин були укриті лісом, купаючись у світлі, тікали углиб острова.

Урешті-решт вони обігнули мис і помітили глибоку напівкруглу бухту з піщаними берегами. Тут хвилі вщухали, стримувані мисом, і можна було пристати до берега. Ніщо навколо не вказувало на те, що десь тут могли бути люди: ні тобі човнів, ні дахів, жодної цівки диму. Легкий вітерець ущухнув, щойно "Світозор" увійшов до бухти. У стоячому повітрі припікало сонце. Арен гріб, а Яструб кермував. Ніщо не порушувало запалої тут тиші, окрім рипіння весел у кочетах. Зарослі лісом пагорби здіймалися над бухтою, все закриваючи собою. Під палючим сонцем сліпучо блищала морська гладінь. Було так тихо, що Арен чув навіть стукіт свого серця. Сеплі залишив безпечне місце під щоглою і скорчився на носі, тримаючись за планшир[6]. Він весь аж подався вперед, пильно розглядаючи землю, яка дедалі ближчала. Піт на смаглявому, пошрамованому обличчі Яструба блищав так, наче мага змастили олією. Погляд його постійно перескакував з легких бурунів на покриті зеленню стрімчаки і назад.

— Давай! — крикнув він Аренові й човну. Юнак тричі щосили загріб веслом, і "Світозор" легко сковзнув на пісок. Яструб стрибнув у воду, щоби на останньому, слабкому, поштовху хвилі штовхнути човна якомога далі. Приготувавшись до поштовху, він раптом спіткнувся і впав би, але в останню мить устиг схопитися за борт біля корми. Напружившись усіма своїми силами, маг попхав "Світозора" на хвилі, що вже відкочувалися назад у море, і повиснув на планширі, котрий теліпався між берегом і морем.

— Греби! — гукнув Яструб і впав навколішки, відпльовуючись і відсапуючись.

Маг тримав у руці спис — дротик на два лікті завдовжки, з бронзовим наконечником. Звідки він узявся? Ще один дротик взявся тієї миті, коли Арен нерішуче брався за весла. Він сковзнув по лавці, розщепив дерево і відлетів убік. Поміж деревами, що росли на невисоких стрімчаках, звисаючих над береговою смужкою, металися пригнуті людські постаті, які й жбурляли у них ці дротики. У повітрі раз за разом чувся їхній тихий посвист. Арен різко втягнув голову в плечі, пригнувся і щосили наліг на весла: два гребки, щоби зійти з мілини, три — розвернути човна, а тепер подалі від берега.

Зарепетував не своїм голосом Сеплі, котрий стояв на носі човна в Арена за спиною. Юнака зненацька схопили за руки, весла зависли над водою, а тупий кінець одного з них так ударив його в сонячне сплетення, що Аренові на мить потемніло в очах і він мало не задихнувся.

— Повертай назад! Повертай! — кричав Сеплі.

Човен раптом клюнув носом, потім вирівнявся. Схопившись знову за весла, Арен обернувся, злий, наче дідько. Сеплі у човні не було. Навкруги виблискувала та мерехтіла у сонячному світлі водяна гладінь глибокої гавані. Збентежений Арен знову озирнувся по сторонах і нарешті помітив Яструба, котрий скорчився на кормі.

— Там, — сказав маг, тицяючи пальцем кудись убік. Але в тій стороні було лише море і блищало сонце. Із силою кинутий дротик пролетів за кілька ступнів від човна і безшумно зник у морській глибині. Арен ще разів десять-дванадцять широко гребнув, тоді підняв весла і знову перевів погляд на Яструба.

Обидві магові долоні та передпліччя лівої руки заюшило кров'ю. Він приклав до плеча уривок парусини. На дні човна лежав спис із бронзовим наконечником. Виходить, коли Арен уперше побачив дротик у мага, то це не він тримав його в руці, а сам дротик стирчав у нього з плеча. Яструб ні на мить не зводив пильного погляду зі смужки води, що відокремлювала їх від сніжно-білого берега, по якому, розпливаючись у спекотному сонячному мареві, бігали та стрибали кілька малесеньких постатей.

— Пливемо звідси, — вимовив, нарешті, маг.

— А Сеплі?..

— Його уже не повернути.

— Він утопився? — усе ще з недовірою запитав Арен.

Яструб ствердно кивнув.

Арен гріб доти, поки берег не перетворився на тоненьку білу смужку, що бігла попід порослими лісами стрімчаками. Яструб не відходив від румпеля, притиснувши до плеча клапоть тканини. На рану свою він не зважав.

— У нього влучив дротик?

— Він стрибнув.

— Але він же… не вмів плавати і взагалі боявся води!

— Так, страшенно боявся. Він хотів… він хотів доплисти до берега.

— Чому вони напали на нас? Хто вони такі?

— Мабуть, місцеві жителі подумали, що ми їм вороги. Чи не міг би ти… подати мені оце? — Арен побачив, що тканина, котру Яструб притискав до плеча, наскрізь просочилася кров'ю.

Дротик влучив між плечовим суглобом і ключицею і зачепив артерію. Кров била фонтаном. Маг казав, що робити, і Арен розірвав на смужки сорочку і перев'язав рану. Яструб попросив подати спис, і коли Арен поклав дротик йому на коліна, він обхопив рукою довгий і вузький, наче вербовий листок, наконечник із загартованої бронзи і спробував вимовити заклинання.

— Мені замало сил для цього, — мовив Яструб за хвилину, скрушно хитаючи головою. — Трохи пізніше. Арене, ти зможеш вивести човен з бухти?

Юнак, не кажучи ні слова, повернувся до весел і наліг на них з усією силою свого гнучкого тренованого тіла. Невдовзі "Світозор" покинув напівкруглу гавань і вийшов у Відкрите море, принишкле під пополуднім штилем Широт. Безпомічно обвисло вітрило. Крізь легку хмарну завісу немилосердно припікало сонце, а зелені вершини, здавалося, розпливалися і пульсували в цьому мареві. Яструб простягнувся на дні човна і головою сперся на лавку біля румпеля. Він лежав нерухомо, напівприкривши очі й вуста. Аренові боляче було бачити обличчя Яструба, і він став дивитися поверх корми. Пекуче марево дрижало над водою. На небо неначе накинули покривало з дуже тонкого павутиння. Руки юнака тремтіли від утоми, але він гріб не здаючись.

— У який бік ти гребеш? — хрипко запитав Яструб, ледь підвівшись.

Арен обернувся і побачив напівкруглу гавань, котра знову обступила їх своїми зеленими рукавами, білу смужку пляжу попереду та гори, що нависали над ними. Сам того не помітивши, він зробив коло.

— Я більше не годен гребти, — сказав юнак і, забравши весла, приліг на носі човна. Йому все здавалося, що Сеплі, як і раніше сидить у нього за спиною, там, де щогла. Вони чимало днів провели разом, і його смерть була настільки несподіваною і безглуздою, що просто не вкладалася в голові. Арен досі не міг отямитися від утрати.

Човен погойдувався на хвилях, вітрило безсило звисало з поперечини. Приплив, котрий почав заповнювати бухту, розвернув "Світозора" боком проти течії і помалу захоплював його дедалі глибше та глибше, скеровуючи човна до білої смужки далекого берега.

— "Світозоре", — неголосно гукнув маг і додав ще пару слів Істинною Мовою. Човен ледь гойднувся, розвернувся проти течії і заковзав сяючим морем подалі від обіймів бухти.

Та не пройшло й години, як човен поволеньки почав втрачати швидкість, аж поки вітрило знову не обвисло. Арен озирнувся назад і побачив, що маг лежить у тій самій позі, тільки голова його трохи закинулася назад, а очі були заплющені.

Увесь цей час в Аренові зростав невимовний, задушливий страх.