Останній світ - Сторінка 28

Баттова статуя бентежила не тільки світ тубільців, а й здоровий глузд римлянина, який умів заявити про себе в кожному столичному палаці, в кожній імператоровій битві і який тут, у крамниці Феме, спромагався лише на нічого не варті слова.

І хоч би коли Котта в ці дні засинав чи бодай на хвилинку впадав у дрімоту, його щоразу починали діймати сни з "Книги каміння". Образи й постаті історій, які Овідій Назон читав для Ехо, дивлячись у багаття, не давали йому, Котті, спокою. Йому вчувався голос Ехо, що промовляв з пітьми про рай ущелин та схилів, про метеорні, нетривкі розкоші органічного життя й незаперечну гідність каміння... Довкола здіймалися мегалітичні споруди, вали, в яких відлунював м'який голос зниклої Ехо, виростала все вища й величніша архітектура, аж поки небо вгорі оберталося [126] всього лиш плетивом невиразних пасмуг. Тоді він усвідомлював, що неоднорідне склепіння, яке тепер змикалося над ним, зведене все з кам'яних брил, конгломератів, скам'янілих голів, рук та ніг, із застиглих тіл людей, котрих він у своєму житті знав, любив чи боявся. І коли Котта прокидавсь і виборсувався з того лабіринту, лещата, що ввесь час міцно тримали його, однаково не попускали. В крамниці Феме сірим холодним каменем так само стояв Батт — оздоблене лавандою та ломикаменем грізне нагадування про те, що межу між дійсністю й сном, певне, назавжди втрачено.

Іноді, як Лікаон виходив з линварні, Котта крадькома його розглядав і з полегкістю зітхав, коли старий був небалакучий, насуплений, але без найменших слідів шерсті, ікол чи лап. Це був тільки згорблений сивоголовий чоловік, що йшов до криниці вмитися.

Скам'яніння крамарчиного сина для линваря було не що інше, як рідкісний випадок занесеної здалеку хвороби — можливо, невилікований правець, яким хлопець заразився від отої наволочі з "Арго" або коли порпався в мотлосі, викинутому морем на берег; одне слово, болячка, не варта уваги, а як для того малого пришелепка, то ще й, мовляв, найкращий вихід, адже так він нарешті позбувся отих своїх корчів... Скам'янілого Батта Лікаон не хотів ні торкатись, ні навіть бачити — за своє життя, він, мовляв, набачився каміння доволі. Лікаон залишався Лікаоном.

Та однієї місячної ночі, коли Котта лежав без сну і йому здалося, ніби десь у горах, на осипах пролунало вовче виття, він не зважився зазирнути до линварні. У ліжку Лікаона, мабуть, не було. Заспокоївся Котта аж тоді, як те вовче виття потонуло в глухому рокоті селевого потоку чи кам'яної лавини; таке в Томах іноді було чути, зрештою, й серед білого дня. Напоєний осінніми дощами родючий шар крутосхилів одділявся від кам'янистої основи, сповзав униз, покраяний струмками та рівчаками, й осідав на гірських рівнинах новим пластом, що пахнув живицею потрощених дерев, свіжою кров'ю звірини, мохом, землею і знов укривався зеленню та квітом.

Під одним таким оповзом у вузькому зворі загинуло двоє чабанів разом з майже всією отарою. Про цю трагедію здогадався Діт, коли на гірській стежці назустріч йому кинулися перелякані, закривавлені, вимазані глиною вівці. Він покликав на допомогу рудокопів та шукачів бурштину, вигріб з ними понівечені трупи чабанів і поховав їх на [127] широкому гребені селевого потоку, ще й поставив пам'ятний надгробок. Побитих овець люди перевезли мулами на пристань і, посмаживши їх на двох величезних багаттях, справили поминки. А м'ясо, для якого не вистачило жаровень та рожнів, Терей посолив і приготував з нього вудженину.

В ці дні Котта вже не міг усидіти в тісній мансарді й виходив на вулички залізного міста поглянути в бік ущелин та повитих хмарами гірських кряжів. У такі хвилини в нього часом з'являлося відчуття, ніби всі його колишні й нинішні сни та страхи народжувалися в глибині цих громохких, лиховісних гір. І осердя цих гір мало назву Трахіла. Після отої жахливої карнавальної ночі перед великим постом Котта уникав трахілських схилів і щоразу знаходив нові вагомі причини, аби не повертатися до пошуків Овідія Назона в сповненому небезпек останньому пристанищі вигнанця. Та хоч би які таємниці крилися там, угорі, серед повалених підворіть, порожніх зіниць вікон та зарослих бур'янами підмурівків, ніщо вже не могло викликати глибшого, гнітючого враження, ніж статуя в крамниці Феме.

Був ясний жовтневий ранок. Уночі пройшов дощ, край синього, як море, неба танули останні громаддя хмар, а повітря пахло мокрим листям. Котта вийшов з линваревого будинку, певний, що тільки одна-однісінька людина може врятувати його від божевілля, повернути впевненість у собі й здоровий глузд римлянина. І ця людина була Овідій Назон.

Вигнанця пригнічували загадки цього узбережжя, певна річ, так само, як і його, Котту. Але за роки свого заслання Назон довідався про ці загадки і їхні розгадки, мабуть, набагато більше. І хоч Котта пустився шукати поета і його обгоріле творіння просто з шанолюбства, потягу до пригод чи з нудьги, цього жовтневого ранку він таки усвідомив, що вибору в нього більш нема. Він мусить знайти вигнанця.

Отож Котта вирушив у гори. На нього сонно дивилася корова, що лежала, жуючи жуйку, на одному з терасних полів. Вона витріщалася вслід йому доти, доки він зник з її очей. З багатьох можливих шляхів, які він обирав собі ще на борту "Трівії", тепер у нього зостався тільки один: шлях до Трахіли. [128]

XI

Селеві потоки не пощадили жодної долини в горах. Наче допотопні чудовиська, обтикані вирваними з корінням соснами, гуркочучи, сунули з повитої хмарами височини потоки щебеню та глею, заливаючи пасовища, хатини й устя вироблених копалень.

Крутосхили, немов карнавальні костюми, поскидали з себе все, що на них росло, і тепер світили голими скелястими спинами. Звори, де колись паслись отари, пересохлі річища були заповнені селем, який тепер звивистими каскадами тік до моря... Що вище підіймався Котта, то страшніші спустошення поставали перед його очима. Гори, які Котта вже трохи знав, перетворилися на пустища. Перед ним раз у раз виникали нові перепони, втягаючи його в тяжку боротьбу, каміння й колючі чагарі роздирали ножами руки.

Котта, цей блукалець, плазун, комашка, темна рухома цятка, що загубилася серед хаосу, на цілі хвилини зникав у ярах та западинах, потім вигулькував знов, сходив вище, знову щезав і знову з'являвся. Та хоч який плутаний був його шлях, Коттині супутники — стерв'ятники, що кружляли в нього високо над головою,— знали, де він перебуває щохвилини. Байдуже, спокійно виписували вони свої петлі над змученим мандрівником; це були сипи — Котта розгледів їх, коли після гуркітливої кам'яної лавини вони цілою зграєю зависли над місцем катастрофи і, розпростерши крила, чекали, коли внизу знов стане тихо, збіжить вода, розвіються хмари куряви й з'являться трупи.

Котта зводив до неба погляд, утирав з чола піт, кляв своїх супутників, але вітер, однак, одразу зносив його прокльони. А коли птахи, розпростерши крила, облітали гостроверху скелю, а тоді з клекотом сідали на неї, він жбурляв у них камінням. Незворушно й пильно спостерігали стерв'ятники за кожним порухом цього змученого подорожнього, чиї безсилі камінці не долітали до них. [129]

Один із рудокопів, які допомагали Дітові вигрібати з-під селю й ховати чабанів, розповідав у Фінеєвому погрібку, що, коли вони знайшли ті два трупи, один із них був уже без очей, навіть без обличчя, хоч руки й ноги ще не зовсім охололи. Чабани лежали, присипані камінням, з поламаними руками й ногами, безпорадні перед дужими птахами. А очі тому бідоласі стерв'ятники повиймали, певно, ще живому. Те, що найм'якше й найніжніше, вони викльовують насамперед.

Котта вже п'ять годин піднімався в гори, а був ще далеко від тієї заваленої стежки, що кілька місяців тому привела його до Трахіли. Напрямок тепер можна було визначити лише за сонцем. Коли від жбурляння камінців у Котти заболіло плече, він завважив, що птахи вже не намагаються підлетіти ближче. Кінець кінцем вони знялися й почали здійматися все вище й вище, поки на очі їм трапилась інша здобич. Раз у раз ховаючись за гнаними рвучким вітром, пошматованими хмарами, птахи кружляли над гірським пасмом, тоді стали виписувати дедалі вужчі й вужчі кола, і Котта подумав, що вони кружляють не десь там, а вже над Трахілою. Саме зграя підказала йому, що він дуже збився з дороги: від останнього Назонового притулку його відділяв цілий лабіринт розколин, западин та зворів. І Котта ввійшов до цього лабіринту.

Пополудні хмари розійшлися, не стало видно й птахів. Досягнувши плоскогір'я, зритого напівзруйнованими часом і негодою копальнями, Котта обминув один-єдиний прохідний схил і нарешті підійшов до руїн Трахіли. На прямовисних скелях зяяли штольні, біля підніжжя розкривного відвалу стояв зарослий колючим чагарником каркас стрічкового транспортера, перекинуті вагонетки валялись обабіч вузькоколійки, що закінчувалась у калюжі води. А на купі каміння досі бовваніли гондоли, нанизані на обірвану линву підвісної канатної дороги. Перед Коттою були рештки мідної копальні загиблого міста Ліміри. У Томах ще жила пам'ять про це місто, про нього розповідали з покоління в покоління, бо така доля, казали люди, зрештою спіткає всі гірничорудні міста.

Лімірійські рудокопи за кілька сторіч спорожнили ціле гірське пасмо, виробили останні рудні жили і потягли штольні від свого схованого в горах міста все ближче й ближче до узбережжя, поки порода вже стала така пуста, як рінь, і над Лімірою нависла загроза занепаду. Зникла [130] мідь, зник і добробут, а разом з добробутом — і мир та злагода.

І коли комори та склади спорожніли й люди вирізали всю худобу, ті, хто ще зоставався в місті, почали нападати одне на одного вже навіть за окраєць хліба, поки якоїсь серпневої ночі один бік гори, поточений штольнями та штреками, завалився й поховав під собою майже збезлюдніле місто. Другого дня над горами стояла страшна золотаво-червона хмара куряви, яку зрештою пошматував південний вітер і погнав у бік моря.

Поїдений іржею автобус, який у літні місяці іноді привозив до лімірійських руїн прадавнім, прокладеним серед скель шляхом орду шукачів скарбів, ставав на ті кілька днів гримучим архівом усього, що було відомо про це загибле місто.