Останній світ - Сторінка 38

Неаполітанець Омеро Дафано накладає на себе руки — після того, як у римському журналі "Колоссео" з'явилася різка критика на створений ним образ Кеїка.

У давньому світі. Син Вранішньої Зорі, Алкіонин чоловік, володар Трахіна. Не послухавшись дружининих благань та вмовлянь, вирушає в паломництво до Клароса, потрапляє на морі в шторм і гине, а його тіло хвилі [174] прибивають знов до трахілського кам'яного узбережжя. Алкіона знаходить його і з розпуки кидається в море.

...Змилостились боги: обернули/ їх на птахів. Але навіть тоді залишилася з ними/ Долі покірна любов. І зв'язок, що подружжя єднає,/ Не перервався в птахів: про потомство піклуються спільно./ Взимку погідних сім днів у гнізді, що гойдається легко./ Прямо-таки на воді Алкіона висиджує яйця. І Спить тоді хвиля морська: у ту пору вітрів із печери/ Не випускає Еол, полишаючи море внучатам.

КИПАРИС

В "Останньому світі". Карликовий на зріст кіномеханік із Кавказу, що в селах на чорноморському узбережжі не тільки показує фільми, а й продає турецький мед та галуновий камінь і під маршову музику примушує танцювати на задніх ногах оленя. Кипарис любить своїх глядачів; він довго, ретельно готує проектора, і коли на чистій білій стіні нарешті з'являється збільшений образ героя, а сама стіна стає вікном у праліси та пустелі, ліліпут сидить нишком у темряві й спостерігає в синіх відблисках за обличчями людей. З їхнього виразу Кипарис іще раз бачить, які глибокі й марні були його власні мрії. Іноді під час сеансу він засинає, і йому сняться дерева — кедри, тополі, кипариси; йому сниться, нібито шкіра в нього береться мохом, нігті на ногах розпукуються, криві ноги пускають коріння, і воно проникає все глибше, зв'язуючи його з тим місцем, де він стоїть. А навколо серця в нього залягають захисні кільця років. Він росте.

У давньому світі. Вродливий юнак, улюбленець Аполлона, бога віршування, музики, пророцтв та лікування. Ненароком убиває свого прирученого оленя.

Був тоді полудень. Літо парке. Від пекучого сонця І Клешні криві прибережного Рака вогнем пойнялися. І Втомлений олень приліг на траву під розлогою тінню І Дерева й тілом усім живодайну вбирав охолоду. І Тут Кипарис ненароком поцілив його в саме серце І Списом; і, бачачи те, як він гине од лютої рани, І Згинути вирішив сам... І І просить лиш одного, щоб ось так, як тепер, міг постійно тужити. І Вже в нього кров од надмірного плачу покинула тіло. І Вже зеленіти почав [175] поступово. І навіть волосся, І Хоч тільки що нависало м'яке над чолом білосніжним, І їжитись враз почало, жорсткуватим, загостреним стало —/ Вже й не волосся воно, а націлене в небо верхів'я. І Сумно зітхнув тоді бог: "Оплаканий ними, ти й інших І Будеш оплакувать,— мовив,— супутник людської скорботи".

КІАНА

В "Останньому світі". Дружина вигнанця Назона, сором'язлива красуня з відомого сіцилійського роду. Сподіваючись, що її чоловіка незабаром помилують, намагається зберегти їхній дім на п'яцца дель Моро. Та марно — садиба занепадає, водограї обвалюються і вгрузають у басейни, поверхню ставків укриває сухе листя та пінієва глиця. Вже через рік після Назонового вислання Кіана втікає від цього неспинного занепаду до темних, приглушених знадвору плющем, а всередині оксамитом кімнат у будинку на віа Анастасіо й описує в листах на Чорне море життя будинку на п'яцца дель Моро, вікна якого давно забиті дошками.

У давньому світі. Кіанея — сіцілійська німфа; стає на дорозі богові підземного царства й намагається завадити йому викрасти Прозерпіну. Розгніваний бог кидає в потік своє берло, розколює землю і зникає з Прозерпіною в царстві тіней.

А Кіанея, зажурена тим, що украдено діву, І Біль зачаївши в душі на таку неповагу до себе, І Наче замкнулася в горі тяжкому, спливає сльозами: І В води прозорі, пливкі, що їх божеством була щойно, І Вже переходить сама...

КОТТА

В "Останньому світі". Котта такий, як і багато інших. У роки панування Августа все більше й більше підданих і громадян Риму покидають метрополію, щоб уникнути .утисків апарату влади, тотального нагляду, лісу прапорів та торочіння патріотичних гасел. Дехто втікає також від рекрутських наборів чи просто від нудних, розписаних до смішного обов'язків римського громадянина. Далеко від упорядкованого життя, десь на здичавілих околицях імперії ці люди шукають життя без нагляду. На жаргоні урядових [176] газет та в поліційних протоколах таких бурлак називають політутікачами.

У давньому світі. Котта Максім Мессалін. Наймолодший син оратора Валерія Мессала Корвіна, поет і оратор, Овідіїв товариш; про нього не раз згадують історики Пліній і Таціт — наприклад, що він представляв у сенаті погляди Тіберія; згодом імператор сам узяв Котту під захист, позаяк його звинуватили в образі імператорової особи. Помер, як припускають, від отруєння ліками. Йому адресовано шість Овідієвих листів із Чорного моря ("Послання з Понту").

Сподіваюся, Kommo, ці щирі мої побажання до тебе дійдуть; хай вони збудуться... Ти здивований, що я ще пишу? Я й сам не виходжу з дива і питаю себе, навіщо все оце й досі триває. Мабуть, народ таки має рацію, гадаючи, що поети — це божевільні люди; я ж бо й сам — найкращий приклад цьому. Я все ще пишу, висіваю зерно в пісну, неродючу землю... Хай простять мені друзі за те, що й я покладав на них сподівання. Цієї помилки тепер я вдруге ніколи вже не припущусь. Я прийшов сюди. І тут я помру... А втім, для більшості людей я помер ще тоді, як закотилась моя зоря...

ЛІКАОН

В "Останньому світі". Томський линвар. Здає Котті неопалювану, обвішану яскравими гобеленами мансарду. Час від часу наймає Ехо як служницю; спить серед мотовил та вірьовок у кутку своєї майстерні й навіть у морозяні дні ходить босоніж. У залізній шафі поруч із зіжмаканими паперовими грішми, почорнілим срібним столовим прибором та військовим пістолетом зберігає й сіру, як камінь, побиту міллю вовчу шкуру.

У давньому світі. Аркадський тиран; хоче вбити вві сні Юпітера, що в людській подобі приходить до нього в гості. Бажаючи перевірити, чи Юпітер справді все знає, частує бога людським м'ясом. Юпітер спалює тиранів палац, а сам Лікаон рятується втечею.

Втік він, жахнувшись, кудись на поля, і там на безлюдді І Вовком завив, хоч хотів щось промовити; лють його хижа І Піною в пащі взялась — на худобу ще й нині звертає І Вбивчий свій зуб, ще й сьогодні він кров'ю упитися радий — / Шерстю наїжився весь, замість рук [177] уже лапи у нього. І Все ж, хоча вовком зробивсь, та не всі свої втратив прикмети: І Та ж сивина де-не-де, той же темної дикості вираз, І Той же в зіниці вогонь, та ж в усьому подібність до звіра.

ЛІХАС

В "Останньому світі". Місіонер старовірців, який щороку перед Великоднем припливає рибальським баркасом з Босфору до Томів і в сутінках занедбаної, вкритої лишайниками та пліснявою церкви читає літанію про тортури, що їх зазнають члени його секти під римським пануванням. Якось у страсну п'ятницю уриває кінофільм про Орфеєву смерть криком про те, що такого дня треба згадувати тільки про муки та страждання розіп'ятого владаря світу, і калатанням у дзвони примушує Кипариса припинити показувати фільм узагалі.

У давньому світі. Слуга, що приносить Гераклові просочену кентавровою кров'ю сорочку, від якої герой має померти. Геракл, уже знемагаючи від мук, спричинених отруєною сорочкою, кидає Ліхаса в Евбейське море.

.../ він, коли велет його у порожняву кинув, І Крові од жаху позбувсь; розгубивши й соки життєві, / В скелю німу, за прадавнім переказом, перемінився.

МАРСІЙ

В "Останньому світі". Вугляр з лімірської гірської долини, один із коханців Ехо. Після того, як вона зникла, цілу ніч марно чекає її, обпивається і трощить усе в печері. Своїм криком та химерною музикою не дає спати мешканцям залізного міста. На світанку Терей укидає Марсія до жолоба, в якому напувають худобу й з якого його витягує Прокна, не даючи йому захлинутись. Безтямний від перепою, занурений у тяжкі сни, вугляр лежить до полудня на порослому мохом камінні біля жолоба; єдина людина на узбережжі залізного міста, яка тужить за Ехо.

У давньому світі. Сатир, майстерний гравець на подвійній флейті. Аполлон, бог віршування та музики, здирає з нього шкіру, бо сатир викликав його на змагання і грав на флейті незрівнянно краще. Аполлон вішає Марсія головою вниз на дереві. [178]

...Поки він кається гірко, І Той йому стягує шкіру з кінцівок і з цілого тіла. / Ось він вже — рана одна, вже потоками крові стікає. І Видно й оголені м'язи на ньому. Нічим не прикриті І Напнуті жили дрижать; навіть нутрощі всі тріпотливі І Можна було зрахувати й прозорі перетинки в грудях. І Плакали фавни над ним, лісові божества, котрі люблять І Села, й сатири-брати, і Олімп, що тоді вже був славний, І Плакали німфи й усі пастухи, що на тих верховинах І і густорунних овець, і рогаті стада випасали. 7 Вогкою стала врожайна земля, прийняла в своє лоно І Сліз легкобіжні струмки, всіма порами їх увібрала. І Потім, водою зробивши, на вільний їх вивела простір. І Ось вже до моря пливе, зберігаючи Марсія ймення, І В'ється в стрімких берегах найчистіший з фрігійських потоків.

МЕДЕЯ

В "Останньому світі". Заголовний персонаж Назанової трагедії, що з успіхом іде в усіх театрах імперії і приносить її авторові славу. Котті здається, що він упізнає цю постать серед личин карнавальної процесії блазнів у Томах — здоровенна, вимащена ервоною фарбою жінка з тулубом із дерева та соломи. Вона раз у раз підкидає вгору тоненькими ручками картонну голову й з пронизливим криком ловить її. У Назоновій трагедії Медея вбиває рідного брата, четвертує труп і кидає відтяту голову на скелі.

У давньому світі. Заголовний персонаж зниклої трагедії Овідія; дочка колхідського володаря Еета, онука сонячного бога Геліоса, велика чарівниця. Закохується в Ясона, допомагає йому здобути золоте руно, вирушає з ним як його дружина до Іолка, там убиває Ясонового дядька, вбиває наречену Ясона, своїх дітей від нього, втікає в Афіни до царя Егея, виходить за нього заміж, намагається отруїти його сина Тесея і знов утікає. Крім багатьох інших чарівних сил, має також здатність повертати назад час і омолоджувати все живе.

В посуді міднім могутнє дання закипає тим часом.../ Варить коріння, підтяте серпом на долах гемонійських, І Квіти, насіння і з трав темнолистих відтиснені соки.