Останній з могікан - Сторінка 21

Обидва дикі войовники довели, що вони заслуговують на свої промовисті прізвиська, які дано їм за участь у давніших війнах. Спершу якийсь час кожен спритно ухилявся від раптових і небезпечних ударів супротивника, а тоді нараз вони скочили один на одного і скрутилися клубком, наче двійко гадючих близнят. На тому місці, де змагалися ці досвідчені й завзяті суперники, видно було саму хмару куряви та листя, що сунула від середини до краю галявини, наче якою хурделицею гнана. Під впливом різних почуттів — хто вдячності, хто дружби, хто синівської любові Гейворд, Соколине Око й Анкес разом вибігли наперед і оточили те курище, що повивало обох індіян. Даремно Анкес снувався навколо, шукаючи нагоди затопити ножем у груди батьковому ворогові; марно зависла в повітрі грізна мисливцева рушниця, i марно силкувався Данкен вхопити гурона за ноги. Швидкі рухи перебійців, покритих порохом і кров'ю, немовби зливали їхні тіла в одне. Постаті смаглявого гурона й могіканина, на подобу смерті розмальованого, миготіли в них перед очима так блискавично й часто, що друзі Чингачгука ніяк не могли завдати помічного удару. Щоправда, бували короткі моменти, коли крізь запону куряви зблискували, наче в казкового василіска, несамовиті очі Магуа. Кидаючи бистрі й люті погляди, він добре бачив, чим має скінчитись ця боротьба в присутності стількох ворогів. Але не встигала чия супротивна рука впасти на його роковану голову, як уже натомість винурювалося похмуре лице Чингачгука. В такий спосіб бойовище пересунулось до краю галявини. Могіканинові, нарешті, пощастило завдати добрячого удару ножем. Магуа раптом попустив Чингачгука й упав навзнак, лишившись лежати непорушно, наче мертвий. Його супротивник схопився на рівні ноги й видав переможний поклик, що луною прокотився під склепінням лісу.

— Добре втяли делавари! Переміг могіканин, — вигукнув Соколине Око, знов підіймаючи вгору свою смертоносну рушницю. — Прикінцевий удар білого не уйме честі нашому другові, ані не відбере у нього права на скальп!

Але в ту саму мить, коли небезпечна зброя мала вже впасти, хитрий гурон блискавичним крутьком уник удару, а тоді, скотившись із краю урвища, скочив на ноги й в один стрибок пірнув у саму гущавину низького чагарника, що ріс на узбіччі. Делавари, які вважали, що їхній ворог мертвий, скрикнули в подиві й умить галасливо порвалися бігти за втікачем, наче гончаки, що побачили оленя. Та пронизливий умовний вигук розвідника одразу ж постримав їх, і вони вернулися на вершину пагорба.

— Це на нього схоже! — мовив завзятий лісовик, вроджене почуття справедливості якого великою мірою його зраджувало, коли йшлося про мінгів. — Брехун і ошуканець, аякже! Щирий делавар, бувши подоланий у чесній боротьбі, спокійно б лежав і чекав на смертельний удар у голову, а ці капосні макуаси чіпляються за життя, наче дикі кішки. Хай собі тікає, хай. Він один, без рушниці, чи там лука, і далеко від своїх приятелів-французів. Мов гримуча змія, позбавлена жала, він не може заподіяти лиха, аж поки зіб'є мокасинами довгу дорогу по цій піщаній рівнині, що, зрештою, на нас теж чекає. Глянь, Анкесе, — додав він по-делаварському, — твій батько знімає вже скальпи. Слід би було приглянутися всім цим лайдачиськам на галяві, а то, може, й ще котрийсь чкурне до лісу, повискуючи, як підстрелена сойка!

Мовивши таке, чесний, але невблаганний розвідник обійшов полеглих і кожного в непорушні груди штрикнув своїм довгим ножем, причім робив це так незворушно, наче це були трупи звірят. Його, одначе, випередив старший могіканин, що встиг уже поздирати з мертвих голів емблеми перемоги.

Але Анкес — усупереч своїм звичаям, ба навіть вдачі, — з притаманною йому чулістю поспішився разом з Гейвордом допомогти жінкам і, хутко розплутавши Еліс, передав її в Корині обійми. Підвівшися з колін, де вона стояла обік сестри, Еліс припала до Кориних грудей і, голосно схлипуючи, промовила ім'я їхнього старого батька, а її лагідні, мов у голубки, очі заіскрилися надією.

— Ми врятовані, врятовані! — раз у раз шепотіла вона. — Ми повернемось в обійми нашого дорогенького татуся, і його серце вже не розіб'ється з горя! І ти теж, Коро, сестро моя, більше ніж матір мені, і ти теж урятована. А Данкен, — додала вона, з усмішкою чарівної невинності шукаючи поглядом юнака, — і наш хоробрий, благородний Данкен — він навіть найменшої рани не має!

На ці гарячкові й нескладні слова Кора нічого не відповідала, а тільки притискувала Сестру до серця, схилившись над нею з невимовною ніжністю. Мужній Гейворд не соромився сліз, коли стежив за цією зворушливою сценою. Анкес, розпашілий з бою і заплямований кров'ю, стояв як спокійний і начебто незворушний глядач; але з очей йому зійшла лютість, і світились вони співчуттям, що Підносило його над рівнем одноплеменців далеко випереджувало досвід його Плем'я.

Соколине Око тим часом, пересвідчившись, що гурони й справді вже не годні порушити гармонії цієї мальовничої сцени, підійшов і розплутав Девіда, що аж досі чекав із безприкладним терпінням.

— Ну от, — вигукнув розвідник, кидаючи позад себе останню прутину, — знову ти господар своїм рукам і ногам, хоча, здається мені, ти не розумніше користаєшся ними, аніж коли був ще немовлям. Я не старший за тебе віком, але я жив здебільшого в дикій пущі і, можна сказати, досвіду маю понад свої літа. Отож коли порадою від такої людини ти не погребуєш, то послухай мене і спродай ту свою пищавку, що онде носиш у куртці, першому-ліпшому йолопові, а собі придбай натомість яку пожиточну зброю, хоча б кавалерійського пістолета. Ретельністю та терпінням ти, може, й добудеш сякої-такої вправності. Бо зараз, либонь, ти й рам згоден, що крук — ліпший птах від сміхуна-дрозда. Перший бодай падло прибирає з-перед очей людських, а другий тільки бешкет годен чинити в лісі, зводячи слух усім, хто його чує.

— Зброя й сурма для бою, а піснь удячна для перемоги! — мовив на те звільнений Девід. — Друже, — додав він, простягаючи худорляву тендітну руку Соколиному Оку й кліпаючи зволоженими очима, — дякую тобі, що волосся моє вціліло там, де провидіння його засіяло. Може, в когось чуприна гладша або кучерявіша, а проте я завше гадав, що моє волосся цілком відповідає мозкові, ним прикритому. Що я не взяв участі у боротьбі — то це не так від нехоті, як від того, що мене зв'язали ті погани. Відвагою і вмілістю в бою ти показав себе вартим подяки християнина, тим-то я дякую тобі, перше ніж віддатись іншому, поважнішому обов'язкові.

— Це все дрібниці, ти й сам у цьому переконаєшся, коли довше з нами перебудеш, — відповів розвідник, уже куди прихильніший до псалміста через його щиру вдячність. — Я повернув собі свого давнього товариша, "оленебоя", — казав він далі, кладучи руку на замок рушниці, — а це вже одне неабияка перемога. І ірокези хитрі, але вони самі себе перемудрили, коли склали рушниці не напохваті. І якби Анкес та його батько виявили хоча б звичайну міру індіянської терпеливості, ми почастували б тих негідників із трьох рушниць замість однієї і покінчили б разом з усією зграєю, з тим-о стрибаком, як і з його товаришами. Але мало статися інакше, і, може, воно на краще.

Розвідник тим часом сів на землю і з ледь не батьківською турботливістю заходився перевіряти свою рушницю. Девід теж сів, видобув маленьку книжечку та окуляри в залізній оправі і мовив уголос:

— Прошу вас, друзі, вкупі зо мною вознести дяку за це чудовне визволення із рук варварів та невірних. Ось цей урочистий гімн якраз відповідний: зветься він "Норсгемптон".

Далі він назвав сторінку й вірш і приклав сопілку собі до уст. Цього разу, одначе, ніхто Йому не підтягував, бо сестри повністю заглибилися в свої роздуми. Але малолюдність його аудиторії, яку становив, власне, один Тільки невдоволений чимось розвідник, не відстрашила Девіда, і він, піднісши голос, одспівав свій гімн од початку до кінця без будь-яких перешкод.

Соколине Око слухав, спокійно собі приводячи до ладу кремінь у рушниці та наново набиваючи її, і благочестивий спів, якому не сприяли обставини й бракувало слухачів, не розбурхав його почуттів. Ніколи ще жоден менестрель, чи як там слушніше б назвати Девіда, не вдавався до свого хисту перед такою нечулою публікою. Невдовзі розвідник похитав головою і, буркнувши щось нерозбірливе, з чого вчулися лиш слова "горло" та "ірокези", пішов зібрати та переглянути здобуту в гуронів зброю. До нього прилучився Чингачгук, що поміж трофеїв уже знайшов і свою, й синову рушницю. Гейворд і Девід теж тепер дістали зброю; куль же й пороху так само було подостатком.

Коли все розібрали й зброю розподілили, розвідник заявив, що пора в дорогу. Тим часом Гемет уже скінчив свій спів, а сестри заспокоїли свою збудженість. За допомогою Данкена та молодого могіканина обидві сестри спустилися крутосхилом з пагорба, куди вони оце недавно вибиралися в зовсім іншому стані і де мало не склали голів своїх. Біля підніжжя гори знайшлися їхні нарагансети, що мирно поскубували собі листя кущів. Сівши верхи, сестри подалися слідом за розвідником, що в найскрутніших ситуаціях так часто давав докази своєї дружби.

Подорож, однак, була недовга. Соколине Око круто звернув праворуч з глухої стежки, що нею ішли гурони, вступив у гущавину, перетяв дзюркітливий струмок і зупинився у вузькому видолинку в затінку декількох в'язів. Звідси до підніжжя того фатального пагорба було яких кільканадцять ярдів, і коні придалися подорожанам тільки на те, щоб перебрести неглибокий потік.

Розвідник та індіяни, видимо, були знайомі з цією відлюдною місцинкою, бо, прихиливши свої рушниці до стовбурів дерев, вони заходилися розгрібати сухе листя, і, коли дістались до голубої глини, звідти виприснуло кришталево чисте іскристе джерело. Білий розглянувся, немов чогось шукаючи, що б мало бути десь поряд.

— Оті гемонські недбальці, могоки, заспокоювали тут спрагу вкупі з своїми братами тускарорами та онондагами, — пробурмотів він. — І десь волоцюги заподіли кабаківку. Оце й чини добро таким невдячним собакам! Тут, у цій дикій глушині, з глибу землі б'є джерело води, та ще й такої цілющої, що куди гам ті найкращі аптекарські трунки! І бач, негідники столочили все в глині й забрьохали, наче яка найпослідуща худоба, а не люди.

Анкес мовчки простяг йому ту саму кабаківку, що її в своєму роздратованні Соколине Око не завважив на гілці в'яза.