Останній з могікан - Сторінка 6

Самі боягузи та волоцюги, ось вони хто. А що ви звірилися на одного з них, то я дивуюся, чом не посіла вас ціла їх зграя!

— Це нам не загрожувало, бо форт Вільям-Генрі, мабуть же, за кілька миль від нас. До того ж ви забуваєте, що наш провідник тепер могок і служить у нашому війську як друг.

— А я вам кажу: хто народився гуроном, той гуроном і помре, — впевненим тоном повів його співбесідник. — Могок! Ні, коли, йдеться про чесність, я волію делавара чи могіканина[13]. А щодо бою — то це правда, не всі вони хочуть битись, бо ж інакше б не обабіли під своїми підступними ворогами, макуасами. Але зате коли вони вже б'ються, то любо подивитись, що за вояк з делавара чи могіканина!

— Годі про це, — нетерпляче сказав Гейворд. — Я не збираюсь обговорювати з вами вдачу цієї людини, що зовсім вам не знайома. Ви ще мені не сказали, як далеко звідси до форту Едварда.

— Це залежить від того, хто ваш провідник. А такий кінь, як у вас, може здолати добрий шмат дороги від сходу до заходу сонця.

— Я не хочу з вами товкти воду в ступі, друже, — мовив Гейворд лагіднішим тоном, стримавши свою нетерплячку. — Якщо ви скажете відстань до форту Едварда і проведете нас туди, вашу працю буде винагороджено.

— А так роблячи, звідки я знатиму, що провів до нашого форту не ворога й не шпигуна Монкалмового? Не кожен, хто по-англійському розводить, чесний підданець короля.

— Якщо ви служите при війську, — бо ви мені видаєтесь розвідником, — то повинні знати шістдесятий королівський полк.

— Шістдесятий! Небагато ви мені скажете про королівських американських стрільців такого, чого я не знав би, дарма що на мені мисливська куртка, а не червона вояцька уніформа!

— Отже, ви мусите знати прізвище майора того полку?

— Майора! — перебив мисливець, випростуючись, як людина, горда виявленою їй довірою. — Коли хто на цілий край знає майора Ефінгема, то це я.

— В тому полку багато майорів. Добродій, що ви його назвали, — найстарший, а я маю на увазі наймолодшого, того, що командує ротами залоги у Вільям-Генрі.

— Так, так, я чув, що на це місце призначено одного молодого добродія, дуже багатого, родом з півдня. Він ще замолодий на таку посаду, щоб командувати людьми, в яких голови сивина вже сріблить. Та кажуть, що він вояк знавецький і людина хоробра.

— Який він там не є, вартий чи ні своєї посади, досить того, що оце він розмовляє зараз із вами і запевно він не той ворог, якого слід стерегтись.

Розвідник у подиві приглянувся до Гейворда, а тоді, скинувши шапку, сказав — хоч не так уже самовпевнено, але ще з деяким сумнівом:

— Я чув, що сьогодні вранці один загін мав вийти з укріплення, прямуючи до берега озера.

— Ви чули правдиву звістку. Тільки я хотів обрати коротший шлях і тим поклався на того самого індіянина.

— А він ошукав вас і втік?

— Ні те, ні те, сподіваюся. В усякому разі, він не втік — він тепер на кінці нашої кавалькади.

— Хотів би я глянути на нього. Коли він справжній ірокез, я впізнаю його з підступного погляду та розмальованого обличчя, — мовив розвідник.

Оминувши Гейвордового коня, він вийшов на стежку поза псалмістовою кобилою, що її лоша, користаючись перепочинком, зажадало від неї материнської данини. Розсунувши кущі і ступивши ще кілька кроків, розвідник побачив обох жінок, які з тривожною напруженістю чекали на кінець розмови. Позад них, спершись до стовбура дерева, стояв провідник, що, не змигнувши оком, витримав допитливий мисливців погляд, хоч сам був такий понурий та дикий лицем, що вже це одне могло викликати неспокій. Задоволений своїми оглядинами, розвідник повернув назад. Проминаючи жінок, він зупинився на мить скинути оком на їхню вроду, і з щирою приємністю відповів на Елісину усмішку й легкий уклін. Потім він підійшов до кобили з лошам і згаяв хвилину, марно силкуючись розгадати, що за один цей вершник; нарешті, похитавши головою, він повернувся до Гейворда.

— Мінг це мінг, яким бог його створив, таким він і буде. Ані могоки, ані яке інше плем'я його не змінить, — мовив він, сідаючи на своє місце. — Якби ви були одні й згодилися полишити свого коня на вовчу ласку, я б сам міг провести вас до Едварда, і за одну годину — туди лиш година дороги. Проте в жіночому товаристві це неможливо.

— А то чому? Вони втомлені, щоправда, але ще декілька миль зможуть проїхати.

— Це зовсім неможливо, — повторив розвідник. — Навіть заради найкращої рушниці в колоніях я б не погодився пройти й милю поночі в цьому лісі разом з таким провідником.

— Отже, ви так гадаєте? — сказав Гейворд, нахиляючись у сідлі й стишуючи голос мало не до шепоту. — Правду мовити, я теж дещо підозрюю, хоч перед жінками намагаюсь цього не показувати. Через це ми й не йшли вже за ним — я наказав йому, як ви бачите, триматися ззаду.

— Я тільки-но глянув, то переконався, що він ошуканець, — мовив розвідник, остережним рухом прикладаючи пальця до носа. — Поганець стоїть, спершись на молоде дерево, он там поза кущами. Його права нога впорівень з корою дерева, і, — він постукав пальцем по рушниці, — я міг би звідси одним пострілом поцілити його між коліно та кісточку, так що на добрий місяць він буде не здатен мандрувати лісом. Бо якщо я до нього спробую підійти, він щось запідозрить і чкурне в ліс, мов сполоханий олень.

— Ні, так не годиться. Може ж, він не винний, та й негарно воно якось. Хоча якби я був певен його зради…

— Це безпечніш — вважати на підступництво кожного ірокеза, — відповів розвідник і наче несамохіть приклав рушницю до плеча.

— Стривайте! — постримав його Гейворд. — Так не годиться. Придумаймо який інший спосіб… І все-таки я маю чимало підстав повірити, що він ошуканець…

Мисливець, що відмовився вже від наміру поранити провідника, подумав хвильку, а тоді помахом руки покликав до себе своїх двох червоношкірих товаришів. Розмовляли вони поважно і тихо, мовою делаварів, і з жестів білого в бік молодого деревця знати було, що він показував, де їхній гаданий ворог. Обидва індіяни швидко зрозуміли, чого він хоче, і, відклавши свої рушниці, безгучною ходою шаснули зі стежки в гущавину, кожен у протилежний бік.

— А тепер ви поверніться назад, — вдався мисливець до Гейворда, — і заведіть розмову з тим гемоном. Ці могікани схоплять його, навіть і розмалювання йому не попсувавши.

— Ні, — гордо заявив Гейворд. — Я сам його візьму.

— Атож! Верхи бувши, що ви можете зробити індіянинові в кущах?

— Але я зійду з коня.

— Ви гадаєте, що він чекатиме, побачивши, як ви вийняли одну ногу із стремена? Коли маєте діло з тубільцями, мусите послуговуватись їхніми способами, якщо хочете чого домогтись. Під'їдьте-но до цього плюгавця і ніби щиро побалакайте з ним, так наче вірнішого друга й у світі не маєте.

Гейворд уже ладен був скоритися, хоч і як гидував тою роллю, що йому запропоновано. З кожною миттю він усе виразніше бачив, наскільки небезпечною виявилась надмірна його легковірність.

Сонце вже зайшло, і в лісі швидко почало смеркати[14]. Це прикро нагадало Гейвордові, що о цій порі дикуни мають звичай здійснювати найбільш варварські й безжальні вияви помсти або ворожнечі. Підохочений цими гадками, він рушив назад, а. мисливець зараз же завів голосну балачку з незнайомцем, що ото вранці так безцеремонно прилучився до подорожніх. Минаючи своїх симпатичних супутниць, втомлених таким виснажливим днем, молодий офіцер промовив до них кілька підбадьорливих слів і зрадів, побачивши, що вони й не підозрюють справжньої причини їхньої затримки. Давши їм на здогад, що це він має порадитись про дальшу подорож, Гейворд пришпорив коня, а через хвильку знов натягнув повіддя, коли опинився за кілька ярдів од місця, де, прихилившись до дерева, стояв похмурий провідник.

— Бачиш, Магуа, — Гейворд намагався говорити невимушено й довірливо, — заходить піч, а ми не ближче до Вільям-Генрі, аніж коли на світанку виходили з укріплення Веба. Ти збився з дороги, та й я теж маху дав. Але, на щастя, ми спіткали одного мисливця, онде чуєш, він розмовляє із співаком, — і цей мисливець знає всі оленячі стежки та лісові тропи. Він обіцявся провести нас до місця, де б ми могли безпечно перебути ніч.

Індіянин втупив свій палючий погляд у Гейворда і спитав ламаною англійською мовою:

— Він сам?

— Сам, — завагавшись, відповів Гейворд, для якого брехня була занадто незвична річ, щоб легко їй давати раду. — О, не сам, звісно. Ти ж знаєш, Магуа, що й ми з ним.

— Тоді Хитрий Лис піде, — мовив провідник, спокійно піднімаючи торбину, що лежала в нього біля ніг. — І блідолиці бачитимуть коло себе тільки своїх блідолицих.

— Піде! Кого ти звеш Хитрим Лисом?

— Так назвали Магуа його канадські батьки, — відповів провідник, видимо гордий цією відзнакою. — Ніч те саме, що й день Хитрому Лисові, коли на нього чекає Манро.

— А що повість Хитрий Лис комендантові Вільям-Генрі про його дочок? Чи наважиться він сказати запальному шотландцеві, що покинув його дітей без провідника, хоч сам згодився ним бути?

— У Сивої Голови гучний голос і довга рука, та в пущі Лис його не почує, ані рука його сюди не сягне.

— Але що скажуть могоки? Пошиють на нього спідницю і залишать його у вігвамі з жінками вкупі, бо йому не можна доручати чоловічих справ.

— Лис знає стежки до великих озер і зможе знайти кістки своїх батьків, — була відповідь незворушного індіянина.

— Годі, Магуа, — мовив Гейворд. — Хіба ж ми не друзі? Навіщо ці гіркі слова межи нами? Манро обіцяв тобі винагороду за твою послугу. Я теж винагороджу тебе… Дай відпочити своєму втомленому тілові, розкрий торбину й підкріпися. Ми маємо лиш кілька хвилин часу, навіщо ж гаяти їх на дрібничкові сварки, наче ми жінки? Коли панночки перекусять, ми рушимо далі.

— Блідолиці поробилися собаками у своїх жінок, — пробурмотів індіянин своєю рідною мовою, — і коли жінки хочуть їсти, білі вояки відкладають томагавки, щоб удовольнити їхню ледачість.

— Що ти кажеш, Лисе?

— Хитрий Лис каже, що це добре.

Індіянин пильно подивився на щире Гейвордове обличчя, але, спіткавши його погляд, хутко відвів очі вбік. Потому він зручно вмостився на землю, видобув з торбини рештки підживку й заходився їсти, не забувши перед тим розглянутись довкола.

— Оце гаразд, — провадив Гейворд. — Хитрий Лис матиме силу й гостре око, щоб уранці віднайти стежку. — Він замовк, почувши, як тріснула суха галузка й зашамотіло листя на близьких кущах.