Острів доктора Моро - Сторінка 12

Безперечно, все це вам відоме?

— Звичайно,— відповів я,— однак ці ваші потворні істоти...

— На все свій час,— обірвав він мою мову, махнувши рукою.— Я щойно починаю. Отже, це тільки звичайні зміни організму. Хірургія здатна на серйозніші речі. Вона може як руйнувати, так і творити. Певно, вам доводилося чути про пластичну операцію, до якої вдаються при пошкодженні носа? На лобі підрізують клаптик шкіри, повертають його до носа, і він у такому вигляді приживлюється. Це щось ніби прищеплення до живого організму його ж власної тканини. Так само цілком можливе перенесення живої матерії з одного організму на інший,— візьміть, наприклад, зуби. Такі живці шкіри й кісток полегшують загоювання. Хірург вміщує всередині рани клаптик шкіри чи потрібну кістку, що дістав од живої чи тільки-но вбитої тварини. Гантер,— може, ви чули про це,— прищепив бикові до шиї півнячу шпору. А щури-носороги алжірських зуавів?2 Ці потвори спродуковані у той же спосіб: вирізані з хвоста шматочки шкіри переносять щурові на ніс, і та шкіра приростає там.

— Спродуковані потвори! — вигукнув я.— Цим ви хочете сказати мені...

— Авжеж! Створіння, яких ви бачили,— це тварини, перекраяні й виготовлені за іншою подобою. Але своє життя я присвятив тому, щоб вивчити творення нових життєвих форм. Я працював роками, поповнюючи свої знання. Я бачу, вас моя розповідь вражає, але ж я нічого нового вам не кажу. Все це роками лежало на поверхні практичної анатомії, тільки що бракувало сміливців, які б за цю справу взялися. Я не обмежуюсь змінюванням самих зовнішніх форм тварини. Фізіологія, хімічний склад істоти теж потребують значних змін. От хоч би вакцинація та інші способи прищеплення живих і мертвих тканин, про що, безперечно, ви знаєте. До цих операцій належить і переливання крові,— річ, з якої я, власне, й почав. Все це — однорідні явища. Інший характер мали і, можливо, далеко складніші операції тих середньовічних хірургів, які виготовляли карликів, жебраків-калік та всіляких потвор. Сліди цього мистецтва залишилися й досі в методах підготовки різних балаганних штукарів та акробатів. Віктор Гюго розповів про це в "Людині, що сміється"... Та, мабуть, моя думка вже ясна. Ви розумієте, що можливо переносити тканину з однієї частини тіла на іншу або з однієї тварини на іншу, що можливо змінювати хімічні реакції, умови розвитку, змінювати розташування окремих органів і навіть що можливо цілковито змінювати внутрішню будову організму?

І в цю незвичайну галузь науки ніхто із сучасних дослідників ніколи не заглиблювався систематично, аж доки я не взявся за неї. Дещо було відкрито у зв’язку з останніми досягненнями хірургії, але більшу частину явищ, про які я говорив, цілком випадково відкрили тирани, злочинці, дресирувальники коней та собак, люди невправні, невігласи, які мали на меті лише власну користь. Я перший взявся до цих питань, озброєний антисептичною хірургією і справжнім науковим знанням законів розвитку організмів.

Це все донині, можна гадати, практикувалося таємно. От хоч би сіамські близнята... Та й у підземеллях інквізиції... Безперечно, головною метою інквізиторів було витончене катування, але ж деяким із них, певно, була властива й наукова допитливість.

— Так,— утрутився я,— однак ці створіння, ці тварини розмовляють!

Він погодився з цим і доводив далі, що сфера вівісекції не обмежується простими фізичними перетвореннями. Можна видресирувати й свиню. Розумова структура менше досліджена від фізичної. За допомогою гіпнотизму, який дедалі більше розвивається, ми можемо заміняти старі природжені інстинкти на нові навіювання, ніби роблячи прищеплення або переміщення на грунті спадковості. Багато з того, що ми звемо моральним вихованням, є всього лише штучна зміна й спотворення інстинкту; войовничість можна перевиховати на відважну самопожертву, а придушений статевий потяг — на релігійний екстаз. Велика різниця між людиною і мавпою,— провадив Моро,— у будові гортані. Мавпа нездатна розмежовувати найтонші звуки — символи понять, якими виражається думка. Тут я з ним не погодився, але він досить нечемно не звернув уваги на моє заперечення. Він повторив, що це саме так, і далі викладав свої погляди.

Я запитав його, чому він узяв за зразок людську подобу. Мені здавалося тоді, та й тепер теж, що в цьому виборі криється якась дивна злість.

Він пояснив, що цю подобу обрав цілком випадково.

— Я міг би з таким же успіхом перероблювати баранів на лам і лам на баранів. Але, мені здається, людська подоба привабливіша з артистичного погляду, аніж зовнішність будь-якої тварини. Однак я не обмежувався творенням людей. Раз чи двічі...— На якусь хвилину він замовк.— Ці роки! Як вони непомітно промайнули! А оце я змарнував день, щоб урятувати вам життя, і ось іще цілу годину марную на пояснення.

— І все-таки я й досі не зрозумів,— відказав я,— чим виправдовуєте ви страждання, яких завдаєте живим істотам? Вівісекцію можна було б виправдати тільки в тому разі, коли б вона стала в пригоді...

— Маєте рацію,— перебив він мене.— Та, як бачите, я — людина іншої вдачі. Ми стоїмо на різних позиціях. Ви — матеріаліст.

— Даруйте, я — не матеріаліст,— палко запротестував я.

— Звісно, з мого погляду. Тому що нас із вами розділяє саме проблема страждання. Доки чиїсь страждання, які ви бачите й чуєте, завдають вам прикрощів, доки ви знаходитесь під владою власних страждань, доки страждання зумовлюють ваші поняття про гріх, доти, повторюю, ви тварина, яка мислить ледь ясніше за справжню тварину. Ці страждання...

У відповідь на такі софізми я нетерпляче знизав плечима.

— О, ці страждання — дрібниця. Розум, справді відкритий науці, безперечно, повинен бачити, що ці страждання — дрібниця. Можливо, ніде, крім цієї маленької нашої планети, цієї жменьки космічного пилу, що зникне з очей раніше, ніж досягнеш найближчої зорі, можливо, повторюю, більше ніде у всесвіті не існує того, що ми звемо стражданням. А існують тільки ті закони, до яких ми навпомацки наближаємось... Та й навіть тут, на Землі, серед живих істот, що воно таке — страждання?

Кажучи це, він витяг із кишені складаного ножика, відкрив маленьке лезко і повернувся у шезлонгу так, щоб мені видно було його стегно. Далі, вибравши місце, встромив у стегно ножа і витягнув.

— Звичайно, ви бачили таке й раніше. Це не завдає анітрохи болю. Про що ж воно свідчить? Про те, що цьому м’язові не потрібна здатність відчувати біль, і тому її не закладено в нього. Потребу в болі має тільки шкіра, через те деякі місця на стегнах здатні відчувати його. Біль — це не що інше, як наш внутрішній порадник, що застерігає нас і спонукає бути обережними. Всяке живе тіло неболездатне так само, як і всякий нерв. Скажімо, оптичний нерв позбавлений болю, справжнього болю. Якщо ви вразите оптичний нерв, то побачите перед очима вогненні кола. Таке саме пошкодження слухового нерва просто тільки викликає шум у вухах. Рослини також не відчувають болю, як, певно, не відчувають його й нижчі тваринні організми, подібні до морських зірок і річкових раків. Що ж до людини, то, в міру свого інтелектуального розвитку, вона дедалі ретельніше піклуватиметься про власні вигоди і дедалі менше потребуватиме відчуття болю — цього стимулу, що оберігає її від небезпек. Я ніколи не чув ні про одну зайву річ, якої еволюція рано чи пізно не усунула б із життя. А біль якраз і стає непотрібний.

До того ж, Прендіку, я віруючий, якою мусить бути кожна нормальна людина. Можливо, я більше за вас знаю про шляхи творця світу, бо все своє життя власноручно дошукувався його законів, тоді як ви, наскільки я зрозумів, колекціонували метеликів. Кажу вам ще раз: радощі й страждання не мають нічого спільного ні з небесами, ні з пеклом. Радощі й страждання — пхе! Релігійний екстаз ваших теологів — чи не криються за ним Магометові гурії?3 Ця безліч чоловіків і жінок, життя яких у радощах і стражданнях,— хіба на цих людях не випечене тавро звіра, від якого вони походять? Страждання! Страждання й радощі існують для нас доти, доки ми плазуємо в поросі...

Як бачите, я провадив свої досліди у той спосіб, який самі вони мені підказували. Я завжди вважав, що це єдиний шлях для всякого дослідника. Я ставив питання, дошукувався відповіді на нього і діставав... нове питання. Це можливе чи те можливе? Важко пояснити, що означають ці питання для дослідника, яка інтелектуальна жага сповнює тоді його. Ви не здатні навіть уявити собі дивну, несказанну насолоду цієї розумової жадоби. І те, що перед вами уже не тварина, не таке створіння, як і ви, а просто загадка. Співчуття стражданню... Про нього я знаю тільки те, що колись давно я його відчував. Я прагнув — і це була єдина річ, якої я прагнув,— грунтовно вивчити пластичність живих істот.

— Так,— зауважив я,— але ж це огидно!

— Досі мене ніколи не обходив моральний бік справи. Вивчення природи робить людину такою ж немилосердною, як і сама природа. Я усе працював, незважаючи ні на що, крім питань, якими безпосередньо був заклопотаний, а те, що виходило з-під моїх рук... спливало ген туди, в халупи... Близько одинадцяти років збігло відтоді, як ми — я, Монтгомері й шестеро канаків4 прибули сюди. Пригадується й досі зелене безгоміння острова і довкола нас відлюддя океану, ніби все це було вчора... Здавалося, неначе це місце чекало на мене.

Ми розвантажилися і збудували хату. Канаки спорудили собі хижки біля яру. Я взявся до праці над тим, що привіз із собою. Спочатку у мене трапилось кілька прикрих невдач. Почав я із вівці, але другого ж дня вбив її, необачно орудуючи скальпелем. Тоді взяв я другу вівцю. Страшенних мук довелося їй зазнати; потім її рани позагоювались. Знову її оглянувши, вже коли вона набрала людської подоби, я залишився невдоволений: я пересвідчився, що розуму в цієї істоти не більше, ніж у вівці. Чим довше я дивився на неї, тим потворнішою вона мені здавалася. Нарешті я змилосердився і вкоротив їй віку. Позбавлені будь-якої мужності, ці нещасні тварини, що навіть перед загрозою найважчих мук не виявляли ані краплини активності, не годилися для виготовлення людей.

Тоді я взяв горилу і, обережно працюючи над нею, долаючи перепону за перепоною, створив нарешті першу свою людину.