Острови Халдеї - Сторінка 20

І незабаром Мое перестала кричати, щоб послухати. У цей час ми могли, власне, бачити Галліс, весь освітлений сонцем, Грін Гріт зробив Мое майже такою ж тихою, як поні. Він спустився на її спину та продовжував свої трелі для неї, поки решта нас вдивлялася у Галліс.

Глава 10.

Галліс дуже гарний. Сині гірські вершини та освітлені сонцем ущелини, повні дерев, запевняли нас у цьому, але коли паром гойдався у дзеркальній бухті під найближчою гірською вершиною, жоден з нас не міг дійсно звернути увагу на краєвид. Чи можливо Тітонька Бек могла, зненацька рухаючись то туди, то сюди, і все це під час того, коли вона перебувала у візку, який ми всі тягнули та штовхали. Мое не бажала злазити з човна. Це дратувало.

— Типова ослиця, — гарчав Івар. – Мені скрутити їй хвіст?

— Ні! – Ого і я сказали разом.

— Вона ослиця з Берніки, — сказала я. – Вона знає, що Галліс чужоземна країна.

— Ну, якщо ви вдвох хочете бути ніжними, сльозливі ідіоти, я більше вам не допомагатиму, — сказав Івар і попрямував вниз по трапу. Ми могли бачити, як він крокує вперед до кам'яної дороги, яка звивалася біля великої гори. Ого та я переглянулися. До того часу, ми вже обоє були розпалені та злі.

— Мир! – сказав Фінн – що роздратувало мене майже так само. – Нехай Грін Гріт направляє Мое.

Він шпурнув птаха на спину Мое, досить безцеремонно. Грін Гріт після обурливого пронизливого крику, плескав попереду Мое. Він залишив зелене пір'я, яке Ого підняв та поклав у свій пояс на щастя. А Мое поспішно рушила за Грін Грітом. Тітонька Бек похитнулася у візку, коли той з грюкотом спускався униз по трапу, а ми швидко йшли позаду.

Там не було справжньої пристані, просто уступ у скалі з парою швартових тумб на ній, до яких був прив'язаний паром. Всі рухалися у потоці до скелястої стежки, тож ми слідували за ними, вгору та навколо гори. Це нагадало мені Скарр. Більшість наших бухт такі як ця, крім тих де міста. Різниця була у тому, що Галліс був майже запекло прекрасний. Стежка вела крізь нависаючу могутню ущелину із чудовими деревами, де зі скелі ліворуч скидався великий білий водоспад. На виступі скелі, поруч із водоспадом, ми побачили далеку фігуру чоловіка у синьому одязі.

— Що він робить там нагорі? Це небезпечно! – сказала Тітонька Бек.

— Він грає на арфі, Тітонька, — сказала я. – Гадаю він також і співає.

Ви могли просто чути музику крізь звук водоспаду. І це була найдивніша річ. Коли пісня лилася, сонце визирнуло та зробило дерева зелено-золотими. Водоспад засяяв срібно-білим, із веселкою навколо води, а скали засвітилися кольорами.

— Я правильно зрозумів? – запитав Ого. – Це він виспівує ще більшу красу для цього місця?

— Гадаю, так, — сказав Фінн, радше пихкаючи. Стежка була крутою. – Я чув про багато див, які роблять барди Галлісу.

Я також чула про дива. Люди на Скаррі завжди кажуть, що немає магії такої, як магія бардів Галлісу. Вони можуть виспівати щоб трапилося що завгодно, так кажуть – хоча я пам'ятаю, як мій батько розсміявся, коли я запитала його про це, та сказав, що він би хотів, щоби це було правдою. Щось з цього має бути правдою, подумала я, коли ми, через силу, пробиралися за інший кут та втратили з поля зору ущелину та барда.

— Він є бардом, — сказала я. – Вони завжди одягнені у синє.

Коли я говорила, ми підійшли до кам'яної будівлі та воріт поперек стежки. Грін Гріт пронизливо крикнув та всівся на ворота, що, здається, переполохало чоловіка, що їх охороняв, який підняв одну товсту руку, щоб захистити обличчя.

Розлючений Івар стояв на нашому боці воріт.

— Він не хоче пропускати мене! – сказав він мені. – Він каже, що я чужоземець. Зроби так, щоб він зрозумів, Ейлін.

— А в нього немає причин ображати мене! – сказав охоронець, задкуючи від Грін Гріта, але все ще тримаючи ворота зачиненими. Він був високий чоловік і кремезний. Він був одягнений у сірий одяг, який виглядав офіційним, та мав меча. – Я лише виконую свій обов'язок. Я одразу побачив, що юний джентльмен не корінний мешканець Галлісу, одягнений у плед та інше, як він є…

— Я казав тобі. Я – принц Скарру, — сказав Івар. Він трохи пом'якшився, коли його назвали юним джентльменом, але все ще був сердитий.

— …і оскільки моє місце тут, вартий дозволити йому пройти — дозволити пройти будь-кому з вас – перш ніж Оуен, священик, перевірить вас, — сказав охоронець, ніби Івар і не говорив. – Я бачу ви усі чужоземці. Я подзвонив у дзвоник і Оуен безсумнівно незабаром з'явиться. Він зайнятий, благословляючи інших подорожуючих з порому.

— Отже, ми почекаємо, так? – прогарчав Івар.

— Терпляче, — погодився охоронець. – Може хтось із вас, будь-ласка, зніме птаха? Я не певен що це благочестиво.

— Благочестиво! – вигукнув Фінн. — Ніщо не може бути більш благочестивим ніж Грін Гріт! Я починаю розуміти, що Мое була цілком права, не бажаючи приїжджати на Галліс!

— А хто з вас Мое? – запитав охоронець

— Ослиця, — пояснив Фінн. – Ця ослиця протестувала протягом кожного ярду подорожі…

— Ти також намагаєшся образити мене? – сказав охоронець, кидаючи сердити погляд.

— Ні, ні! – поспішно запротестував Фінн. – Я монах і мирний чоловік.

— Тоді зніми птаха, — сказав охоронець.

Я виявила, що мій настрій неухильно потопає. Я забула, інші речі, які мій батько завжди розповідав про Галліс. Я пам'ятаю, що він хвалив красу Галлісу та його прекрасний клімат вельми часто, допоки я не питала його чому, якщо Галліс був таким прекрасним, він вирішив переїхати на Скарр. Його відповідь завжди була:

— Тому що, Ейлін, людина не може нічого робити без дозволу священики. – Я почала боятися, що наша подорож зупиниться.

Я дивилася, як Фінн заманює Грін Гріт на свої плече, а ми чекали священика.

Зрештою, Праведний Оуен помпезно підійшов до воріт, у вихрі сірого широкого одягу. Я могла бачити, що він гірший за Кілканнонського Священика. В нього було, радше, товсте обличчя, прикрашене вусами, навіть більшими ніж у охоронця. Вони повинні заважати, коли він їв. Він склав свої руки у рукави одягу та притулився до воріт.

— Так, так, — сказав він. – Що тут у нас? П'ять чужоземців та їхня домашня худоба.

"Домашня худоба!", подумала я. У цю мить, я відчула я Плаг-Аглі, невидимий, вперся у мої ноги. Від цього мені стало набагато краще.

— Грін Гріт, — сказав Фінн, такий обурений, яким я ще ніколи його не бачила, — не домашня худоба, праведний пане. Він Великий Птах…

— А ти? – сказав Праведний Оуен, презирливо обрізуючи його.

— Я – Фінн, — сказав Фінн, — монах Ордену Богині Берніки і ми на святій місії…

— А ти, пані? – сказав Праведний Оуен знову обрізуючи бідолаху Фінна. Він подивився на Тітоньку Бек, яка сиділа у візку. – Ти відповідальна за цю святу місію?

Тітонька Бек просто сиділа і нічого не казала.

Праведний Оуен чекав, поки вона заговорить і коли вона навіть не глянула на нього, він зіщулив свої очі, дивлячись на неї.

— Німа, е? – сказав він. – Тоді хто є відповідальним?

— Я, — сказала я, перш ніж Івар зміг відкрити рота.

Праведний Оуен глянув на мене недовірливо. Хотіла б я не бути такою маленькою.

— Справді? – сказав він. — А хто ти така?

Я сказала:

— Мене звати Ейлін і я Мудра Жінка Скарру.

Праведний Оуен почав дивитися абсолютно глузливо.

— Вона є! – Фінн та Ого сказали разом, а Фінн вів далі, — сама Велика Леді оголосила, що Ейлін повністю пройшла посвячення.

— Хм, — сказав Праведний Оуен. Він швидко перейшов до Івара. – А ти?

Івар, не неприродно, почав гордо:

— Я принц Скарру. Мій батько…

— Ще один чужоземець, — зневажливо сказав Праведний Оуен. – Ти, великий високий хлопець. Ти зі Скарру чи з Берніки?

— З жодного, — сказав Ого, майже так само гордо як Івар. – Я з Логри.

— Логри! – вигукнув Праведний Оуен. – Як ти дібрався сюди?

— Мене залишили на Скаррі, коли бар'єр піднявся, — пояснив Ого.

Праведний Оуен нахмурився, недовірливо.

— Це правда, — сказала я. – Він тоді був досить малим.

Івар сказав:

— Так, це правда. Він тут як мій слуга.

— Підходить, — сказав Праведний Оуен та потягнув свої величезні вуса, розглядаючи нас. – А пані у візку?

— Вона моя Тітонька Бек, — сказала я, — і вона також Мудра Жінка Скарру. – Була мить, коли я серйозно роздумувала чи сказати, що Тітонька Бек знаходиться у праведному трансі, але вирішила, що краще не треба. Натомість, я сказала – У неї був удар на Берніці. Нам сказали, що праведний цілитель Галлісу можливо зможе допомогти їй.

Праведний Оуен сказав:

— Хм, — знову та продовжив витріщатися на Тітоньку Бек та тягнути свої вуса. – Дива були обіцяні, — сказав він. – Але є проблема. Ви всі п'ять є чужоземцями на Галлісі.

Івар, Ого та Фінн сказали разом:

— Але це сміховинно! Люди постійно приходять з Берніки, щоб їх зцілили. Навіщо тоді ваші цілителі?

А Грін Гріт вторив їм.

— Цілителі. Сміховинно.

Я відчувала, як Плаг-Аглі впирається у мої ноги. Я сказала голосно:

— Вибачте, праведний пане, але це не так. Мій батько народився на Галлісі. Він – бард.

Праведний Оуен залишив у спокої свої вуса та різко подивився на мене.

— Мала людина, припускаю. Як його ім'я?

— Гарет, — сказала я. Я знаю, що я казала так само гордо, як Івар. – Я пам'ятаю його досить високим.

— Гарет, — сказав Праведний Оуен. – Він. Він добре відомий тут тим, що пішов проти усіх порад всіх священників. Також добре відомо, що він викрадений із Принцом Аласдаіром та перенесений на Логру.

— Я знаю, — сказала я. – Я сподіваюся знайти його одного дня. Але ви не можете заперечувати, що я наполовину мешканка Галлісу, і я керую експедицією. Я думаю, ви повинні пропустити нас, праведний пане, та благословити нас на нашому шляху.

Запала довга тиша. Ми всі напружено дивились на Праведного Оуена, який лише пильно дивився на ворота та тягнув свої вуса. Мое почала різко рухати своїми вухами та нетерпеливо ворушитися. Нарешті, Праведний Оуен мовив:

— Хм, хм, — двічі для різноманітності. – Але все ще є проблема, — сказав він. – Якби ви усі були з Берніки, можливо, я би міг розв'язати проблему самостійно, принісши у жертву цього осла. Але люди з обох, зі Скарру та з Логри, я ... Так, я повинен шукати поради у Праведного Верховного Священика Гронна. Нам пощастило. В даний час він у цих краях, визначає переможця у Співах. Я пошлю за ним посильного. Тим часом, я повинен вас попросити залишитися у середині приміщення для вартування допоки не надійде звістка.

І це те, що сталося.