Падіння - Сторінка 14

Французька армія мене на фронті не потребувала. Мене тільки змусили брати участь у відступі. Таким чином, я знов побачив Париж і німців. Мене вабила думка про Опір — про нього почали подейкувати саме тоді, коли я виявив у собі патріота. Ви посміхаєтесь? Даремно. Я зробив це відкриття в метро, на станції Шатле. В лабіринті переходів там заблукав пес.

Здоровий, шерсть цупка, одне вухо стирчить, друге висле, в очах цікавість. Собацюра метався, обнюхував литки перехожих. Люблю собак, завжди любив їх вірною, ніжною любов'ю. Люблю за те, що вони вміють прощати. Я покликав цього пса, він завагався, але, мабуть, відчув до мене довіру і, радісно метляючи хвостом, побіг на кілька метрів поперед мене. І тут мене випередив, весело простуючи, німецький вояк. Порівнявшись з собацюрою, він погладив його по голові. І пес без вагання пішов поряд нього, так само радісно крутячи хвостом, і зник із цим німцем. Я відчував не лише досаду, а люту злість до цього німецького вояка — і тоді я збагнув, що в мені озвався патріотизм. Пішов би собі собака за французом, я б про це й думати забув. А тут мені все ввижалося, як цей симпатичний собака стане улюбленцем німецького полку, і це доводило мене до сказу. Випробування було переконливе. Я пробрався в південну зону з наміром довідатися там про Опір. Але, діставши на місці довідки, я завагався. Рух здався мені трохи нерозважливим і, прямо сказати, романтичним. А головне, гадаю, підпільна робота не відповідала моєму темпераментові і моїй любові до високостей, овіяних чистим повітрям. Мені здавалося, що від мене вимагатимуть ткати килим у підземеллі, ткати його довгі ночі й дні, а тупі негідники прийдуть і, виявивши мене, спершу почикрижать усе моє рукомесло, потім потягнуть мене до іншого підвалу, мордуватимуть там і вб'ють мене. Я захоплювався тими, хто був здатний на це підземне геройство, але сам не міг наслідувати їхній приклад. Тоді я переїхав до Північної Африки, маючи невиразні наміри дістатися звідти до Лондона. Але в Африці ситуація була заплутана, обидва протидіючі угруповання, здавалося мені, однаково мали слушність, і я утримався. Розумію з вашого вигляду, що ви вважаєте мій виклад цих важливих подробиць надто поверховим. Ну що ж, коли я правильно оцінив вас, то саме мій поспіх і змусить вас звернути на них особливу увагу. Хай там що, а я зрештою опинився в Тунісі, де ніжна моя подруга влаштувала мене на службу. Вона була дуже культурна особа і працювала в кіно. Я поїхав за нею до Тунісу і дізнався про її справжній фах лише після висадки союзників в Алжірі — того дня, як німці заарештували її. Вкупі з нею про всяк випадок прихопили й мене. Що сталося з нею, я не знаю. А мені не заподіяли ніякого зла, і після жахливої тривоги я збагнув, що мене заарештували тільки задля безпеки. Мене інтернували в табір під Тріполі: в'язні там мучилися не стільки від жорстокого ставлення, скільки від спраги й браку одягу. Змальовувати наше життя в таборі не стану. Ми, діти середини двадцятого сторіччя, не потребуємо ілюстрацій, аби уявити собі такі місця. Півтораста років тому люди розчулювалися над озерами й лісами. А нині на нас спадає ліричне хвилювання при вигляді тюремних камер. Отож я довірюся вашій уяві, додам лише кілька штрихів: спека, прямовисне проміння сонця, мухи, пісок, безводдя— Серед нас був один молодий француз, людина віруюча. Так, просто, як у казці. На вдачу — викапаний лицар Дюге-склен. Він подався із Франції до Іспанії, щоб воювати з німцями. А католицький генерал інтернував його, і, бачивши, що у франкістських таборах сочевична юшка для в'язнів діставала, так би мовити, благословення папи Римського, він тяжко зажурився. Ні палючі небеса Африки, де він зрештою опинився, ні вимушене дозвілля в таборі не могли зцілити його від цієї зажури. Навпаки, від важких думок і нестерпного сонця він зробився трохи схибнутим. Якось, коли під тентом, з якого ніби струмувало розтоплене олово, нас сиділо чоловік дванадцять, задихаючись і марно відганяючи мух, Дюгесклен, як звичайно, заходився таврувати папу Римського, котрого він називав Римлянином. Обшарпаний, зарослий бородою, він дивився на нас блукаючим поглядом; голий, худий його торс блищав від поту, пальці кощавих рук тарабанили по гострих ребрах. Він заявив нам, що треба обрати нового папу, який жив би серед нещасних замість молитися, сидячи на престолі, і що швидше зробити заміну, то ліпше. Пильно вдивляючись у нас божевільними своїми очима, він твердив, киваючи головою: "Так, що швидше, то ліпше". І нараз, заспокоївшись, сказав похмурим тоном, що далеко ходити не треба — обрати слід когось із нас, узяти чоловіка цілісного, з усіма вадами й чеснотами, і присягнути йому на послух, поставивши одну-єдину обов'язкову умову: хай він підтримує і в собі і в інших почуття нашої спільності в муках. "У кого з нас найбільше слабкостей?" — спитав він. Задля сміху я підняв руку — більше ніхто не озвався. "Добре, Жан-Батіст підійде". Ні, він не так сказав — бо ж я мав тоді інше ім'я. Словом, він заявив, що, виставивши свою кандидатуру, я виявив неабияку мужність, і запропонував обрати мене. Решта погодилась, з якоюсь поважністю граючи цю комедію. Сказати правду, Дюгесклен справив на нас враження. Навіть я, як пам'ятаю, не сміявся. По-перше, я вважав, що мій юний пророк має рацію, а тут іще сонце, виснажлива праця, бійки за воду, — словом, ми були трохи не в собі. У кожному разі, я кілька тижнів виконував обов'язки папи Римського, і то якнайсерйозніше. У чому ж полягали ці обов'язки? Далебі, я був ніби начальником групи чи секретарем осередку. Решта, навіть невіруючі люди, звикли слухатися мене. Дюгесклен страждав, я полегшував його муки. Я помітив тоді, що бути папою не так-то легко, як гадають, і мені пригадалося це вчора, після того, як я зневажливо викривав суддів, моїх побратимів. Найважливішим питанням у таборі був розподіл води. Крім нашої, склалися й інші громадки, люди об'єднувались за політичними поглядами або за віросповіданням, і кожна громадка опікувалася своїми. Мені також доводилося опікуватися своїми, тобто чинити трохи проти сумління. Але навіть і в своїй громадці я не міг запровадити цілковитої рівності. Залежно від стану здоров'я моїх товаришів або від того, наскільки важка була праця, яку вони виконували, я віддавав перевагу то тому, то тому. А такі розбіжності заводять далеко, можете мені повірити. Ні, далебі, я дуже стомився, і мені зовсім не хочеться згадувати про ту пору.

Скажу тільки, що я дійшов до останньої межі — того дня, коли випив воду вмирущого товариша. Ні, ні, не Дюгескленову, він на той час, пригадую, вже помер — надто багато терпів нужди заради інших. Та коли б він був тоді живий, я довше змагався б із спрагою з любові до нього — адже я любив його, так мені здається принаймні. Але ту воду я випив, переконуючи себе, що я потрібний товаришам, потрібніший, ніж той, який все одно от-от помре, і я мушу задля них зберегти своє життя. Ось так-то, любий, під сонцем смерті народжуються імперії й церкви. А щоб підправити вчорашні свої висловлювання, я зараз поділюся з вами найглибшою думкою, що виникла в мене, коли я розповідав про всі ці пригоди (вже й не знаю тепер, чи справді я пережив їх, чи вони мені наснилися). А найглибша моя думка така: треба прощати папі. По-перше, він більше, ніж будь-хто, потребує прощення. А по-друге, це єдиний спосіб стати вище за нього... Ах, даруйте, ви добре замкнули двері? Так? Перевірте, прошу. Вибачте мені, будь ласка, — це в мене комплекс. Ляжу увечері в ліжко, вже починаю засинати і раптом думка: а я замкнув двері? Не пам'ятаю. Щовечора доводиться вставати перевіряти. Ні в чому не можна бути впевненим, я вже це вам казав. Не думайте тільки, що це побоювання, ці думки про замок — прикмета переляканого власника. Ще не так давно я не замикав на ключ ні свого помешкання, ні машину. Я й грошей не замикав, не дорожив своєю власністю. Щиро кажучи, я навіть трохи соромився, що маю власність. Бувало, просторікуючи в товаристві, я переконано вигукував: "Власність, панове, — це вбивство!" Не маючи такої широкої душі, щоб поділитися своїми скарбами з будь-яким гідним бідарем, я полишав їх на цілком можливих злодіїв, сподіваючись, що випадок залагодить несправедливість. Тепер, одначе, я не маю нічого. І турбуюся не про свою безпеку, а про себе самого, про свій душевний спокій. Мені хочеться міцно замкнути браму мого маленького світу, де я цар, і папа Римський, і суддя.

До речі, дозвольте попрохати вас відчинити дверцята стінної шафи. Так, так, — там картина. Подивіться на неї. Не впізнаєте? Та це ж "Непідкупні судді". Ви не здригнулися? То у вашій освіті є прогалина? Проте, якщо ви читаєте газети, то напевне пам'ятаєте про крадіжку, яку було вчинено 1934 року: в Генті з собору св. Бавона викрали одну половинку славетного напрестольного складня пензля Ван Еика — "Поклоніння агнцеві". Украдена половинка називалася "Непідкупні судді". На ній зображено суддів, які верхи на конях їдуть поклонитися святому агнцеві. Поцуплену картину замінили чудовою копією, оригіналу ж так і не знайшли. А він ось, перед вами! Ні, я тут ні при чому. Один із завсідників "Мехіко-Сіті", той самий, якого ви помітили минулого разу, бувши напідпитку, продав сей шедевр власникові цього шинку за пляшку джину. Я порадив нашому приятелеві горилі почепити картину на видноті, і поки по всьому світі шукали наших добропорядних суддів, вони височіли в "Мехіко-Сіті" над головами п'яничок і сутенерів. Потім горила на моє прохання віддав картину мені на схов. Спершу він бурчав, не хотів цього робити, а коли я пояснив йому ситуацію, злякався. Відтоді поштиві судейські чиновники складають усе моє товариство. А там, у "Мехіко-Сіті", картина, як ви бачили, залишила слід на стіні. Чому я не повернув картини до собору? Ах, ах! У вас рефлекси поліцейського, бігме! Ну що ж, я вам відповім так, як відповів би судовому слідчому, аби тільки хто-небудь додумався нарешті, що картина потрапила до мене в спальню. Не повернув я картини, по-перше, тому, що вона належить. не мені, а власникові "Мехіко-Сіті", який також заслуговує цього, як і єпископ Гентський.